Наталія Торкут. Антистретфордіанські теорії
(фрагмент передмови „В. Шекспір. Історія та драматичні хроніки” до збірки В. Шекспіра „Історичні хроніки” (Харків: Фоліо, 2004. – с. 3-12))
Шекспір і історія – проблема, що має декілька вимірів, кожний з яких містить свою інтригу і потребує особливих механізмів розв’язання. Для культурологів – це визначення ролі, яку відіграє Шекспірове слово в історії людства; для філософів – осягнення глибинного змісту Шекспірової візії “вічних тем”, серед яких Час та Історія посідають важливе місце. Увагу служителів музи Кліо незмінно привертають погляди видатного англійця на історичний процес і запропоновані ним інтерпретації чисельних історичних сюжетів, а прихильники Мельпомени, з неослабним ентузіазмом обстежуючи кожний дюйм у творчій лабораторії драматурга, намагаються розгадати давні сценічні секрети втрачених або напівзабутих театральних практик славетного “Глобуса”.
Для істориків літератури, зусиллями яких здійснюється хронологічна реконструкція творчого шляху Вільяма Шекспіра, пріоритетним залишається співвіднесення конкретних художніх текстів, що вийшли з-під пера цього “позастильового”1 чи “надстильового”2 майстра слова, з провідними мистецькими стилями тогочасся (ренесансом, маньєризмом, бароко) та з широким соціокультурним контекстом доби Відродження. Весь масив Шекспірових текстів усе частіше аналізується літературознавцями на тлі сучасного авторові духовно-інтелектуального життя з урахуванням конкретних соціально-політичних обставин, а естетика, поетика та ідейно філософська своєрідність кожного із творів досліджуються з чітким дотриманням хронології шекспірівського канону.
Прикметно, що у західному літературознавстві кінця XX століття відчутно проступають дві протилежні тенденції. Одна з них тяжіє до демістифікації Шекспірового феномену. Шляхів цієї демістифікації декілька. Це і перетворення автора “Гамлета” на продукт “енергії соціуму” та розгляд його творчих пошуків як втілення певних історично детермінованих “культурних стратегій” і “культурних практик” (французькі послідовники Мішеля Фуко, “нові істористи”, представники “культурного матеріалізму”, фемінізму та ін.). Це і ретельний аналіз абстрагованого від автора тексту, який перетворюється на спокусливий об’єкт для аналітично-дефрагментаційних вправлянь наратологів і деконструктивістів чи реконструктивних побудов міфокритиків. При цьому народжені поетичною уявою конкретної людини унікальні художні витвори розглядаються або як самоцінні й самодостатні тексти, що аж ніяк не пов’язані з художнім мисленням і світоглядом митця, або як реалістичні замальовки, що дають інформацію про тогочасні суспільні стосунки в категоріях владних відносин (К.Ґіртц, С.Ґрінблатт, Л.Монроз, Р.Гелджерсон), ґендеру та сексуальності (К.Ньюмен, К.Кан, В.Тернер, Р.Ватсон), або як відокремлений від літературної особистості автора елемент єдиної автономної надструктури Великого Культурного Міфу (Н.Фрай, С.Барбор, Дж.Голловей). Цю тенденцію у сучасному шекспірознавстві Гарольд Блум влучно назвав “школою обурення”, закидаючи її найактивнішим представникам намагання визначати цінність Шекспірової творчої спадщини в критеріях ринкових відносин. На його думку, великим інтелектам, що прийшли на світ пізніше довелося стати на прю з феноменом Шекспіра, і лише гординею можна пояснити спроби декого із суперників (Вольтер, Толстой) якщо не скинути цього деміурга з його п’єдесталу, то принаймні “підверстати” його під себе, вписавши у власний, вужчий – і частково окреслений ним же – горизонт (Фройд, Еліот)3.
Друга тенденція, що спирається на традиції класичного шекспірознавства, започатковані С.Джонсоном, Й.В.Гете, С.Т.Колріджем, представлена працями тих, хто не бажає, на відміну від пушкінського Cальєрі, перевіряти “алгеброю гармонію”. Визнаючи унікальну неповторність творчої індивідуальності Великого Барда, вони прагнуть проникнути у найпотаємніші глибини Шекспірового універсуму, намагаються осягнути сутність магії його безсмертного слова (Г.Крейг, Е.Тільярд, Л.Кемпбел, А.Лавджой, Г.Блум, С.Велс, ). При цьому формується доволі цілісне розуміння сенсу шекспірознавчих студій, яке, за влучним визначенням українського перекладача М.Габлевич, полягає в тому, щоб “побачити світ Шекспіровими очима і донести до інших це бачення. Пізнання Шекспірового ракурсу світобачення буде водночас пізнанням самого світу – розширенням власного горизонту в напрямку тієї межі, якої сягало його око”4. Як бачимо, проблема “Шекспір і історія” з плином часу набуває ще одного смислу: це історія рецепції художньої спадщини та особистості автора, тобто історія шекспірознавчого дискурсу.
Втім, для широкого загалу шанувальників Шекспірового таланту слова одним із найбільш інтригуючих вимірів проблеми “Шекспір і історія” виявляється біографічний вимір, в межах якого структурується історія життя Великого Барда, незбагненна, як історія будь-якого генія.
Постать генія – чи не єдиний феномен, що спроможний протистояти руйнівній силі його Величності Часу. Навіть Хронос, якого греки наділили жорстокою властивістю пожирати власних дітей, тут – безсилий, адже геній належить вічності, і життєдайна енергія його творчого духу – невичерпна.
Саме незбагнена позачасовість геніальних творінь та неспроможність пересічного людського розуму осягнути природу геніальності й зумовили значною мірою виникнення так званого “шекспірівського питання”, в основі якого сумніви стосовно того, що уродженець провінційного містечка, син рукавичника і посередній актор Вільям Шекспір міг бути істинним автором мистецьких шедеврів, які й через сотні років усе ще здатні хвилювати людські серця. Слід відзначити, що певні об’єктивні підстави для таких сумнівів створює гостра нестача достовірних біографічних відомостей про Шекспіра. На жаль, до наших часів дійшло дуже мало документів, пов’язаних з його ім’ям, не збереглося жодного рукопису його п’єс, жодного листа. Цілком природно, що брак документально підтверджених даних та прямих свідчень посилює будь-які сумніви, нерідко породжуючи бажання “добудувати” об’єктивно дискретну і нечітку, де в чому навіть суперечливу, біографічну схему, яка базується на нечисленних достовірних відомостях, за рахунок введення додаткових елементів – суб’єктивно підібраних фактів, непрямих доказів та різноманітних припущень. Така суб’єктивно-вибіркова “добудова” біографії митця є явищем доволі поширеним і цілком зрозумілим у гносеологічному та психологічному планах. Втім, у випадку з Великим Бардом ми маємо дещо іншу, унікальну ситуацію: чимало його біографів взагалі не визнають актора і пайовика театру “Глобус” автором тих творів, що вийшли під ім’ям Вільяма Шекспіра, тобто вони не “добудовують”, не доповнюють так звану стретфордіанську біографічну схему, а зовсім відкидають її, пропонуючи на роль автора Шекспірових творів іншу людину або групу людей.
На підтвердження своїх версій антистретфордіанці наводять різноманітні факти з біографій сучасників видатного драматурга, відшукують в текстах криптограми, виявляють прихований смисл чи натяки, висловлюють припущення й намагаються опосередковано продемонструвати зв’язок між окремими реальними подіями життя тієї чи іншої людини та певними фрагментами Шекспірових текстів. Внаслідок цього й з’явилася низка так званих антистретфордіанських гіпотез, спільною рисою яких є незгода з тим, що автором геніальних шекспірівських творів був простолюдин-актор, уродженець провінційного Стретфорда-на-Ейвоні.
Стартовою точкою у розгортанні полеміки навколо постаті творця “Гамлета” і “Короля Ліра” можна вважати 1747 рік, коли архіваріус Джордж Ґрін знайшов заповіт Вільяма Шекспіра. Власник цієї безцінної знахідки був приголомшений не стільки історичною вагою самого документа, скільки характером тієї особи, що з нього вимальовувалася: це заклопотаний наймізернішими фінансовими дрібницями чоловік, котрий опікується виключно матеріальними майновими проблемами і жодним словом не згадує про власні п’єси. Такий образ аж ніяк не відповідав масштабові й величі особистості автора геніальних творінь, котрий за силою свого інтелекту та надзвичайно високим рівнем загальної культури й ерудиції спромігся випередити найталановитіших і найосвіченіших людей свого часу. В подальшому, протягом більш ніж 250-річної історії дискутування стосовно авторства Шекспірових творів було висунуто 57 “кандидатів у Шекспіри”, причому більшість із них – представники вищих суспільних кіл.
Першою – і однією з найпопулярніших – стала так звана “беконіанська” версія, що ґрунтується на наявності численних збігів між думками, викладеними у записниках і філософських працях Френсіса Бекона (1561–1626), та ідеями, які знайшли художню репрезентацію у творах Шекспіра. На користь цієї гіпотези беконіанці наводять чимало аргументів, серед яких зустрічаються як доволі переконливі, так і досить безглузді (зокрема ті, що стосуються такого собі шифру, який нібито дозволяє “вичитати” у текстах першого видання Шекспірових творів звернення Френсіса Бекона до нащадків). Серед прибічників цієї версії можна згадати Р.Лоренса (“Життя та пригоди здорового глузду”, 1769), Дж.С.Гарта (“Хто писав п’єси Шекспіра?”, 1852), Делію Бекон (“Викриття філософії п’єс Шекспіра”, 1857), О.Оуена (“Історія шифру Френсіса Бекона”, 1893-95), І.Донеллі (“Велика криптограма”, 1888), Е.Ґаллуп (“Двосторонній шифр Френсіса Бекона”, 1899), Марка Твена (“Чи вмер Шекспір?”, 1909), Е.Дарнінґ-Лоренса (“Бекон – Шекспір”, 1910), П.Лірі (“Чи є тайнописи у Шекспіра?”, 1993), В.Германа (“Портрет Шекспіра або особиста справа Френсіса Бекона”, 2002). Втім, не дуже віриться в те, що з-під пера такої раціоцентричної людини як Френсіс Бекон, котрий був наділений надзвичайно холодним і розсудливим розумом, могли вийти осяйні по-моцартівськи легкі комедії та емоційно насичена палітра сонетів. За спогадами сучасників, англійський філософ був дуже амбіційною і честолюбною людиною, тож навряд чи міг би відмовитися від слави творця популярних п’єс. Крім того, проти “беконіанської” версії певною мірою спрацьовують і підрахунки вчених: словник драматурга і поета Вільяма Шекспіра, як з’ясувалося, нараховує близько 20 тисяч слів, а словник мислителя і державного діяча Френсіса Бекона – лише 9 тисяч.
Доволі популярною виявилася і висловлена ще в 90-ті роки ХІХ ст. ідея ототожнення постатей Вільяма Шекспіра і Роджера Меннерса, п’ятого графа Ретленда (1576–1612). Вона досить детально обґрунтовується у роботах С.Дамблона (“Шекспір – це лорд Ретленд”, 1912), Ф.Шипулинського (“Шекспір-Ретленд”, 1924), П.С.Пороховщикова (“Шекспір без маски”, 1940), а також у біографічних нарисах про Шекспіра, написаних В.Фріче (1926) і П.Коганом (1931). Прибічники цієї гіпотези вважають, що шекспірівські твори були написані Роджером Меннерсом, котрий в якості живої маски використовував актора театру “Глобус” Вільяма Шакспера. Саме так називають антистретфордіанці уродженця Стретфорда-на-Ейвоні, посилаючись на те, що його прізвище при народженні було записано як Shakspere. На користь своєї версії “ретлендіанці” наводять низку аргументів, основними серед яких є наступні:
До “ретлендіанців” примикає й російський дослідник І.М.Гілілов – автор книги “Гра про Вільяма Шекспіра чи Таємниця Великого Фенікса” (1997), яка мала гучний резонанс у колах знавців та шанувальників творчості англійського драматурга і спричинила черговий сплеск інтересу до “шекспірівського питання” наприкінці ХХ століття. Новим у гіпотезі І.М.Гілілова є те, що авторство графа Ретленда він доводить на основі аналізу шекспірівської поеми “Фенікс і голуб” (автори російських і українських перекладів зазвичай пропонують назву – “Фенікс і голубка”), яка увійшла до поетичного збірника Роберта Честера “Жертва кохання”. У поемі зображена пара закоханих птахів, які несподівано вмирають один за одним, залишивши по собі не потомство, а “цнотливу красу своїх стосунків”. І.М.Гілілов вбачає у цьому аналогію з бездітним подружжям Ретлендів: залишена ними краса – це і є шекспірівські твори. Дослідник стверджує, що Ретленд вигадав містифікаторську Гру в Шекспіра. За правилами цієї Гри сімнадцятирічний граф найняв знайомого актора Вільяма Шакспера, аби той видавав його твори за свої власні. Згодом до цієї Гри, що зберігалася у цілковитій тайні, прилучилася шляхетна дружина графа Ретленда – Єлизавета, дочка великого поета Філіпа Сідні і хрещениця королеви, а також кілька найближчих друзів.
Слід зауважити, що “ретлендіанська” гіпотеза не у всьому узгоджується з усталеною хронологією Шекспірового канону та зі змістом деяких сонетів (зокрема 25-го та 91-го). Певні сумніви викликає також і принципова можливість багаторічного використання Ретлендом “живого псевдоніму”. Адже важко повірити, що кричуща невідповідність між широченною ерудицією й філософською глибиною геніальних творів та інтелектуально-духовною пересічністю, якщо не сказати примітивністю, малоосвіченого маріонеткового актора протягом 22 років могла залишатися непоміченою, і що оточуючі, серед яких, до речі, були й конкуренти драматурга, виявилися нездатними побачити та оприлюднити це очевидне протиріччя. Певні труднощі виникають у прибічників цієї версії й через те, що Роджер Меннерс був на 12 років молодшим за актора Шекспіра. Тож виходить, що перші історичні хроніки, які датуються 1590 роком граф Ретленд мав написати ще у 14-річному віці.
Однією з найбільш популярних гіпотез тривалий час залишається і так звана “оксфордіанська” версія, згідно з якою автором шекспірівських творів був Едвард де Вере, сімнадцятий граф Оксфордський (1560–1604). Вперше таке припущення висловив Дж.Т.Луні у книзі “«Шекспір» розпізнаний” (1920), що започаткувала “оксфордіанство”. В ній дослідник виділив 9 загальних та стільки ж індивідуальних рис, які, на його думку, мали бути притаманні авторові шекспірівських творів, і зробив висновок, що тільки граф Оксфордський міг бути автором цих видатних п’єс. Згодом у цієї гіпотези виявилося багато адептів, найвідомішими серед яких є Дороті і Чарлтон Оґберни (“Ця зірка Англії”, 1952), їхній син Чарлтон Оґберн Молодший (“Таємничий Вільям Шекспір”, 1984), В.Гоуп і К.Голстон (“Дискусія щодо авторства Шекспіра: аналіз претендентів на авторство, їхні поборники та критики”, 1992), В.Клір (“Шекспірівська змова”, 1993) Р.Вален (“Шекспір: хто він був?”, 1994), Дж.Собран (“Відомий під ім’ям Шекспір”, 1997), Р.Стритматтер (дисертація “Нотатки на полях Женевської Біблії Едварда де Вере”, 2000 ). У 1957 році прихильники “оксфордіанської” версії навіть створили у Нью-Йорку міжнародне товариство (The Shakespeare Oxford Society), яке ставить за мету домогтися затвердження Едварда де Вере загальновизнаним автором шекспірівських творів. Сьогодні члени цього товариства здійснюють активну дослідницьку роботу, видають свій інформаційний бюлетень та журнал “Оксфордіанець” (“Oxfordian”), проводять щорічні конференції.
На основі аналізу певних фактів і відомостей “оксфордіанці” вибудовують власну систему аргументації, що включає такі центральні положення:
Втім, з самого початку впадає в вічі очевидна суперечність, яку не можуть ігнорувати навіть палкі прихильники цієї версії. Річ у тім, що Едвард де Вере вмер раніше, ніж були написані пізні твори (щонайменше з десяток п’єс) Шекспіра. І цей факт змушує адептів “оксфордіанства” шукати додаткові відомості й аргументи, щоб пояснити механізм появи творів після смерті автора. У вирішенні цієї проблеми “оксфордіанці” не одностайні: одні говорять про неправильне датування шекспірівських творів або прагнуть довести, що усі вони були написані графом Оксфордським ще до 1604 року, але оприлюднені деякі з них уже після його смерті; інші ж вважають, що у 1604 році Едвард де Вере не помер, а лише містифікував власну смерть, маючи на те певні вагомі причини.
У 1915 році Роберт Фрейзер у книзі “Мовчазний Шекспір” вперше висловив думку, що за маскою Шекспіра міг приховуватися Вільям Стенлі, шостий граф Дербі (1560–1642), котрий, як і Вільям Шекспір, мав ініціали W.S. Через чотири роки у Франції з’явилася праця Абеля Лефранка “Під маскою Вільяма Шекспіра…”, в якій відомий учений показав, що Шекспір мав добре знати Францію та французьке правосуддя, і на цій підставі зробив припущення, що автором шекспірівських творів був саме Вільям Стенлі. Згодом Р.Лукас (“Таємниця життя Шекспіра”, 1937) і А.Тітерлі (“Особа Шекспіра”, 1952) доповнили цю гіпотезу новими біографічними відомостями, текстовими порівняннями та різноманітними аргументами, а А.Еванс (“Шекспірівське магічне коло”, 1956), навіть розширив її, висловивши припущення, що граф Дербі очолював таємний гурток інтелектуалів, які спільними зусиллями створювали шекспірівські шедеври. До цього гуртка, на думку англійського дослідника, разом з іншими відомими людьми входили також Едвард де Вере, Роджер Меннерс та Френсіс Бекон.
Доволі популярною є також гіпотеза, згідно з якою за маскою Шекспіра приховувався відомий драматург К.Марло, котрий начебто у 1593 році не загинув у сумнозвісній бійці в дептфордському трактирі, а переховувався на континенті звідки й надсилав своєму покровителеві серу Френсісу Волсінгему п’єси та сонети. Роль “живого псевдоніму” при цьому виконував актор і співвласник театру “Глобус”. Основні аргументи на користь цієї версії, що пов’язані головним чином з літературним талантом Марло, високим рівнем освіченості (син чоботаря з Кентербері, він спромігся здобути ступінь магістра Кембриджського університету) та деякими цікавими обставинами його приватного життя (певний час він був агентом секретної служби міністра Френсіса Волсінгема, неодноразово виконував таємні доручення на континенті, у 90-ті роки входив до гуртка вільнодумців, очолюваного Волтером Релі), представили у своїх працях К.Гофман (“Вбивство людини, що була Шекспіром”, 1955), Д.Ріс Вільямс (“Шекспір, твоє ім’я – Марло”, 1966), Д. та Б.Вінчкомби (“Справжній автор або автори Шекспіра”, 1968), А.Райт (“Історія, яку розповіли сонети”, 1994).
Існує ще декілька менш поширених “антистретфордіанських” теорій, в яких на роль автора шекспірівських творів пропонуються представники вищих кіл єлизаветинського суспільства, державні діячі та впливові особи, приміром, зведений брат королеви лорд-камергер Генрі Тюдор (лорд Генсдон), Роберт Сесіл (граф Солсбері), Генрі Ріслі (граф Саутгемптон), сестра Філіпа Сідні Мері Герберт (графиня Пембрук) і навіть сама королева Єлизавета Тюдор. Не оминають “антистретфордіанці” своєю увагою і відомих у ті часи “men of letters”: до числа вірогідних творців шекспірівських шедеврів деякі з них включають, наприклад, Роберта Ґріна, Томаса Лоджа, Джона Лілі, Томаса Неша, Джорджа Піля, Волтера Релі. Щоправда усі ці гіпотези ґрунтуються здебільшого лише на окремих біографічних збігах чи на поодиноких текстових або смислових аналогіях, тож часто-густо їм бракує цілісності та переконливості. Це змушує дослідників будувати комплексні гіпотези про так зване “змішане”, тобто колективне, авторство (наприклад, Френсіс Бекон + Роджер Меннерс, Крістофер Марло + Френсіс Бекон + Едвард де Вере, Крістофер Марло + Волтер Релі + Роджер Меннерс, графиня Мері Пембрук + її сини Вільям, граф Пембрук, та Філіп, граф Монтгомері). До речі, є серед “антистретфордіанців” і так звані агностики, які категорично заперечують авторство уродженця Стретфорда-на Ейвоні, актора театру “Глобус”, однак не пропонують ніякої альтернативи на роль автора шекспірівських творів.
Попри величезне розмаїття “доказів”, які пропонуються прибічниками тієї чи іншої версії на користь “свого кандидата у Шекспіри”, аргументи, що спрямовані проти ортодоксальної стретфордіани, пов’язані головним чином з біографією поета й по суті можуть бути зведені до трьох ключових положень.
По-перше, це глибока переконаність у тому, що син провінційного ремісника й торговця, який ніколи не навчався в університеті, аж ніяк не міг продемонструвати такої надзвичайно широкої обізнаності у найрізноманітніших сферах науки і культури. Адже вчені підрахували, що Шекспір ввів у лексикон англійської мови понад 3200 нових слів, у його творах зустрічаються назви 63-х видів рослин та містяться численні згадки про важливі відкриття у сфері природничих наук. Крім того, автор Шекспірового канону був добре обізнаний з античною спадщиною, теоріями італійських гуманістів, прекрасно орієнтувався у питаннях юриспруденції та мистецтва, знався на історії, астрології, медицині, володів французькою, італійською, латинською та давньогрецькою мовами. Усе це, на думку антистретфордіанців, вступає у протиріччя з інтелектуально-психологічним портретом малоосвіченого провінціала, який вимальовується із тих нечисленних архівних документів, що стосуються актора Вільяма Шакспера (Shakspere).
По-друге, це сумніви стосовно того, що простолюдин, який не мав особистого досвіду служби при королівському дворі й не брав участі у закордонних подорожах чи місіях, був здатний так глибоко проникнути у сутність соціально-політичних конфліктів, так тонко і переконливо відтворити інтелектуально-психологічну атмосферу своєї епохи, так точно передати особливості національних характерів (темпераментність італійців, хоробрість шотландців, домовитість валлійців, схильність французів до розкошів і розваг та ін.).
По-третє, це доволі дивовижна, сповнена загадок і парадоксів історія посмертної слави Шекспіра. Одразу після смерті поета жоден із тогочасних літераторів не відгукнувся на цю трагічну подію, а перші епітафії були надруковані лише через декілька років. Надгробний пам’ятник на його могилі у стретфордській церкві Святої Трійці, що з’явився лише у 1623 році, неодноразово перероблявся. Спочатку це було зображення огрядного бородатого чоловіка, який обома руками притискує до себе якийсь мішок або подушку (так описували надгробок антиквар Вільям Дугдейл у 1665 році та перший біограф Шекспіра Ніколас Роу в 1709 році). Згодом, коли ім’я англійського драматурга почало завойовувати всесвітню славу, надгробний бюст набув більш шляхетного вигляду: мішок зник, замість нього у правій руці чоловіка з’явилося перо, а в лівій – лист паперу. Ауру таємничості посилює й Перше фоліо (1623), в якому і дивний портрет драматурга (права частина камзолу зображена спереду, а ліва – зі спини, через що обидві руки у джентльмена виявляються правими, а від підборіддя до лівого вуха видно темну смужку, внаслідок чого створюється враження, ніби обличчя прикрите маскою), і сповнені двозначностей вірші-присвяти дають чимало підстав для усіляких домислів.
Слід відзначити, що майже на кожен аргумент антистретфордіаців представники ортодоксального шекспірознаства наводять свої контраргументи, демонструючи слабкі місця в концепціях опонентів. У прибічників стретфордіанства однією з провідних є теза, згідно з якою автор Шекспірового канону повинен був прекрасно орієнтуватися у тонкощах тогочасної театральної практики і акторського ремесла. Театрознавчий аналіз текстів п’єс Великого Барда свідчить про те, що драматург не тільки враховував абсолютно всі деталі необхідні для успішної сценічної реалізації творчого задуму, а й брав до уваги фізичні можливості акторів, вочевидь спираючись на власний акторський досвід. До речі, й сучасники Шекспіра не висловлювали сумнівів у тому, що саме актор і співвласник “Глобуса” був автором “Гамлета” і “Короля Ліра”. Одні вважали його другом, інші – ворогом, одні щиро захоплювалися його талантом, інші ж кепкували з приводу його недостатньої освіченості. Проте і для перших, і для других він був цілком реальною людиною, згадки про яку збереглися на сторінках тогочасних творів.
Першим друкованим відгуком про Вільяма Шекспіра вважається в’їдливо-саркастичний пасаж, що міститься у памфлеті Роберта Ґріна “Гріш мудрості, придбаний за мільйон каяття” (1592). Представник когорти так званих “університетських умів”, популярний романіст і драматург, якого сучасники називали “жіночим Гомером”, вочевидь, дуже ревниво сприймав перші успіхи свого конкурента. Тож звертаючись до колег-драматургів, він закликає їх не вірити акторам, поміж яких з’явився “вискочень-ворон, прикрашений нашим пір’ям, … який вважає себе єдиним “пострясателем театральних підмостків у країні”5.
Френсіс Мерез, один із перших літературних критиків у Англії, називав Шекспіра “медоточивим”, а письменник Джон Девіс – “достойним співрозмовником монархів”. Драматург Френсіс Бомонт висловлював глибоку переконаність у тому, що кращі рядки Шекспіра “вчителі будуть наводити нашим нащадкам як приклад того, що іноді смертний спроможний знаходити дорогу при туманному світлі Природи”6. Та все ж найвища похвала пролунала на адресу Шекспіра зі сторінок поеми-епітафії, написаної його другом, відомим драматургом Беном Джонсоном: “Радій, Британіє! Ти можеш пишатися тим, кому всі театри Європи повинні складати шану. Він належить не тільки своєму часові, а й усім вікам! Усі музи були якраз у розквіті, коли з’явився він, щоб, наче Аполлон, приємно потішити наш слух і щоб зачарувати нас, наче Меркурій! Сама Природа пишалася і з радістю вбиралася в шати його поезії!”7.
З плином часу кількість компліментарних відгуків як пересічних шанувальників театру, так і діячів культури про поетичний геній Шекспіра стрімко зростала: своє захоплення висловлювали Жермена де Сталь, Шатобріан і Стендаль, Лессінг, Гете і Новаліс, Пушкін, Лермонтов і Тургенєв, Шевченко, Франко і Леся Українка. Звісно, зрідка лунали й дещо відмінні оцінки. Можна пригадати, зокрема, саркастичні випади Вольтера та сповнені упередженості зауваження Льва Толстого, а також досить парадоксальні на перший погляд судження Гегеля і Флобера, які, відзначаючи граничну об’єктивність Шекспірового слова, ставлять драматурга поза мораллю, “по той бік добра і зла”. Дехто з видатних людей, приміром, Чарльз Діккенс, Ральф Вальдо Емерсон, Волт Вітмен, Отто фон Бісмарк, Марк Твен, Зиґмунд Фройд, Анна Ахматова, Володимир Набоков, взагалі ставили під сумнів авторство Шекспіра-актора, поповнюючи ряди антистретфордіанців.
У процесі довготривалого діалогу стретфордіанців і антистретфордіаців “відкриваються” нові факти й відомості про життя Вільяма Шекспіра та його сучасників. Незаперечним позитивним моментом є те, що в ході дискусії навколо постаті Вільяма Шекспіра уважно вивчається духовна атмосфера і соціально-політичний клімат пізньоренесансної Англії, ретельно аналізуються Шекспірові твори, старанно досліджуються різноманітні архівні документи, художні тексти та інші літературні пам’ятки єлизаветинсько-яковитської доби.