Штефан Анна
Поетика заголовку роману Е.Манді “Зелото” в контексті назв творів письменників-єлизаветинців.
У 1580 році з’явився друком роман “Зелото”, що належав перу відомого єлизаветинського перекладача і письменника Ентоні Манді . Як і більшість тогочасних творів, він мав розгорнуту й багатослівну назву: “Зелото. Джерело слави. Написано в саду любовних пригод. Містить приємні бесіди двох шляхетних джентльменів з Італії. Слугує дружнім вітанням Евфуесу на честь його недавнього прибуття до Англії.” (“Zelauto. The Fountaine of Fame. Erected in an Orchard of Amorous Aduentures. Containing a Delicate Disputation, gallantly discoursed between two noble Gentlemen of Italy. Giuen for a friendly entertainment to Euphues, at his late ariuall into England”)1.
Слово, винесене у першу частину заголовку є іменем головного героя. Відомо, що зазвичай письменники-єлизаветинці головним персонажам своїх літературних творів або давали реальні імена (приміром, Розалінда у Т.Лоджа, Аполлон та Сілла у Б.Річа, Томас і Джек у Т.Делоні), або ж вигадували для них неологізми (Пандосто у Р.Гріна, Евфуес у Дж.Лілі). Манді, вочевидь, наслідуючи Лілі2, перетворює загальну назву “зелот” (грец. – ревний прихильник, поборник, заступник) – у власну. Зелотами в давні часи називали тих, хто відзначався особливим благочестям та діяв в ім’я збереження істинної віри3. У прадавньому єврейському суспільстві, як зауважує Г.Воттс, такі вчителі-самітники не мали офіційного статусу, проте вони досить активно протистояли корупції самовдоволених урядовців. Виступи зелотів проти поновленого устрою єврейського суспільства призвели зрештою до повстання, яке, щоправда, зазнало поразки. До числа зелотів, до речі, нерідко відносять й Іоанна Хрестителя – передвісника Ісуса Христа4.
Вибір імені Зелото, як думається, був невипадковим, адже тогочасна релігійна ситуація все ще зберігала напруженість та характеризувалася нестабільністю. Нагадаємо, що у XVI столітті зміни англійських монархів супроводжувалися суттєвими переорієнтаціями генеральної лінії урядів щодо офіційного віросповідання. Так, Генріх VIII (1509–1547) запровадив англіканство, а католичка Марія Тюдор (1553–1558) – донька Генріха VIII та Катерини Арагонської – реставрувала папську юрисдикцію та жорстоко переслідувала протестантів. Згодом, за часів правління Єлизавети I, був досягнутий “певний компроміс між католицизмом і протестантизмом”5. За словами російського дослідника О.Потєхіна, спочатку королева намагалася лавірувати між численними прихильниками протестантизму та не менш численними католиками. Однак з часом в політиці Єлизавети поступово почали посилюватися антипапістські тенденції, і наприкінці XVI століття кількість англійських католиків значно зменшилася6. На відміну від пуритан, які попри певний урядовий тиск усе ж таки мали змогу публічно декларувати власні погляди, католики змушені були або приховувати свої думки, або емігрувати. Достеменних відомостей про те, до якої конфесії належав Манді не збереглося, проте є інформація, що під час перебування письменника в Римі вороги звинувачували його у зраді релігійних соратників та в тому, що під час перебування в семінарії він намагався з’ясувати плани католицьких вигнанців7. Дослідниця С.Тернер вважає, що “оскільки працедавець (Джон Альде) та видавець (Джон Чарлевуд) письменника перебували на службі у шляхетних католиків, а його покровитель (Граф Оксфордський) був таємним католиком [crypto – catholic], то найімовірніше, що й сам Е.Манді також був католиком.”8
Якщо погодитися з цим припущенням, то за допомогою імені головного героя роману письменник підкреслює, що істинною вірою є католицизм. Певно тому, героями роману є джентльмени з Італії. Зазначимо, що Італія сприймалася єлизаветинцями дуже суперечливо. З одного боку, значного поширення набула точка зору пуританців на Італію як на країну, де панує аморалізм та неморальності. Роджем Ешем навіть називав її “країною розпусних новел.”9 З другого боку, з середини XIV століття, вона перетворюється на колиску відродження римської культури і стає центром вивчення давньогрецької спадщини.
Головний герой роману, ніби виправдовуючи своє ім’я 10, постає як ревний поборник ідей християнства. Свідченням цьому слугують декілька епізодів роману. Так, під час перебування у Персії він відвідує таверну, хазяїном якої був мусульманин Маніко Рігістелло. Зелото детально викладає йому власну візію світобуття, яка у концептуально важливих моментах збігається з християнською. Крім того, герой вступає в лицарський поєдинок з сином султана, щоб захистити дівчину-християнку, яку засудили до страти за “те, що вона ніколи не приховувала своїх релігійних переконань.”11
Аналіз структури заголовків романів доби Відродження дає підстави стверджувати, що для єлизаветинців найбільш типовими були двоскладові назви, де друга частина розшифровує першу, наприклад, “Безталанний мандрівник, або життя Джека Вілтона” (1593) Т.Неша; “Пірс Простак: сім років служби підмайстра”(1595) Г.Четтла, “Морандо. Тритамерон кохання”(1584) Р.Гріна. Інколи друга частина містить оригінальну алюзію й відсилає до популярної традиції, зокрема, “Евфуес. Його засудження Філавта” (1587) Р.Гріна, “Менафон. Камілла турбує дрімаючого Евфуеса в його похмурому палаці в Сілекседрі” (1589) Р.Гріна, “Розалінда. Золотий спадок Евфуеса” (1590) Т.Лоджа, “Тінь Евфуеса”(1591) Т.Лоджа та інші. Втім, зустрічаються й такі назви, в яких у метафоричному вигляді резюмується головна ідея твору, наприклад, “Евфуес. Анатомія розуму” (1578) Дж.Лілі; “Філоцімус. Війна між Природою та Фортуною” (1583) Б.Мелбенка; “Пандосто: Тріумф Часу” (1588) Р.Гріна.
Заголовок “Зелото. Джерело слави…” належить саме до останньої групи і відображає прагнення автора заявити про головний концепт. Тема слави, за словами американського дослідника Е.Бенджаміна, була ключовою для середньовічної та ренесансної свідомості, поряд з темами кохання, природи, фортуни та заздрощів12. У різні епохи тема слави тлумачилась по-різному13: якщо за часів античності поняття слави пов’язували зі світовим домінуванням Риму, то у Середні віки йшлося лише про божественну славу, а в добу Відродження з’являється її нова інтерпретація – категорія особистої слави, що була більш-менш еквівалентною репутації та популярності. Інтенсивне поширення цієї теми за часів Ренесансу стимулювало інтерес до життєвого шляху особистості. Таке розуміння слави сприяло, як підкреслював Я.Буркхардт, відродженню інтересу до написання світської біографії, що повинна була давати моральний приклад молоді, спонукаючи її на пошуки слави14.
Однією з характерних рис людини доби Відродження був потяг до мандрів. Тож цілком природно, що головний герой роману Зелото відправляється у подорож, “бажаючи знайти славу в інших країнах”15. Він переживає низку пригод, у складних ситуаціях-випробуваннях виявляє свої найкращі якості та, як і належить герою “високого” роману, здійснює подвиги. До речі, зв’язок власного твору з традицією рицарського роману письменник (відомий єлизаветинським читачам як перекладач рицарських романів16) підкреслює вже заголовком, вводячи туди слово “aduentures”.
Ще одним ключовим словом у назві роману Манді є лексема “сад” (“Створено в саду любовних пригод…”. Вводячи це слово, автор, з одного боку, віддає шану усталеній традиції, бо, як відомо, така форма заголовків широко використовувалася в риторичних книгах17 і була успадкована Відродженням. А з іншого боку, сад у нього символізує власне художній твір. У передмові до другого розділу Манді говорить про те, що читачі мають різні смаки, і в евфуїстичній манері звертається до них з такими словами: “Ви можете вільно зайти до саду, ходити, де забажається, зривати, що хочеться і насолоджуватись тим, що найбільше подобається”18.
Йдучи в руслі тогочасної літературної моди, Манді в назві свого роману не тільки анонсує загальний зміст, а й накреслює основні риси його поетики: авантюрність та любовну тематику (amorous aduentures), присутність дискурсивного компоненту (delicate disputation), а також зв’язок із традицією елітарної інтелектуальної прози, зафіксований згадуванням Евфуеса, чиє ім’я в ті часи було на вустах у всіх освічених єлизаветинців19. Така згадка мала викликати певні читацькі очікування: тогочасний читач міг сподіватися одержати насолоду від евфуїстичного стилю, багатого на метафори, щедрого на асоціації, алітерації, каламбури тощо. Цілком ймовірно, що присутність імені Евфуеса – героя однойменного роману Лілі – у заголовку роману відображає прагнення Манді викупатися в променях слави свого популярного сучасника. Відзначимо, що роман “Зелото” дійсно написаний в евфуїстичному стилі, він насичений риторикою, найрізноманітнішими алюзіями та ремінісценціями.
До речі, у заголовку Е.Манді значною мірою характеризує й структуру свого твору, що включає розповідь про життя юного принца-мандрівника Зелото, наведену у формі його бесід з самітником Астрефо, та вставну новелу, нібито написану останнім. У діалозі предметом обговорення постає не тільки життєвий шлях Зелото, а й різноманітні етико-філософські питання (тема долі, концепція дружби, проблема гостинності та ін.), що виникають в ході обговорення.
Зауважимо, що традиція розширення жанрового обличчя художнього твору за рахунок залучення елементів інших жанрових моделей була в англійській літературі другої половини XVI століття доволі поширеною, тож, вочевидь, йдучи в її руслі Манді-романіст звертається до творчого досвіду діалогістики. Той факт, що письменник обрав саме діалог не є випадковим. Як відомо, написання творів у діалогічній формі в англійській літературі ренесансної доби набуло широкої популярності (Т.Еліот, Р.Рекорд, Р.Грін, Р.Ешем, Н.Бретон та інші). До того ж, Манді, ймовірно, шукав саме таку форму розповіді, яка дозволила б йому не тільки ознайомити читачів з пригодами героя, але й репрезентувати власну точку зору, вкладаючи філософсько-етичні коментарі у розлогі промови відлюдника Астрефо.
Введення графічно виокремленного новелістичного фрагменту в художню тканину високого роману також не можна вважати новацією Е.Манді. Подібно до багатьох інших єлизаветинців, він прагнув поєднати моральні сентенції з певною розважальністю, про яку заявлено вже у передмові: “Насамперед я хотів би принести задоволення Вашій Милості”20. Різноманітні “розважальні” та “приємні” історії, в тому числі й новели, нерідко слугували вставками в творах англійської ренесансної літератури, котра органічно засвоїла імператив Горація “розважаючи – повчай”.
На особливу увагу заслуговує авторська передмова, присвячена Едварду де Вере, Графу Оксфордському, якого Манді дуже поважав. Як відомо, успіх твору значною мірою залежав саме від вправності та красномовства письменника, котрому доводилось бути не тільки творцем, але й “рекламним агентом” власних творів21. Підтримка і протекція знатних осіб були запорукою виходу творів у світ. Саме тому такі “присвяти” були обов’язковим компонентом структури художнього твору. В них автори вдавалися до компліментів, намагаючись привернути увагу конкретної знатної особи та завоювати її прихильність. Протекцією меценатів послуговувались і такі відомі єлизаветинські літератори, як Дж.Паттенгем, Дж.Чепмен, Дж.Гасконь, Н.Бретон та інші22.
Епістола, що відкриває роман Е.Манді, написана у компліментарно-шанобливому тоні і є емоційно-насиченою, навіть дещо ультимативною. Зокрема, Манді пише: “Та я б нагадав вам, що розумні не роблять поквапливих висновків, досвідчені легковажно не засуджують, чемна людина ніколи не розумітиме добрий намір письменника помилково; а на протилежне здатні лише ті, хто, подібно до Езопової собаки, тільки нахваляється вкусити, але не наважується, й, сховавшись у власну будку, навіть голови не висуне. Мені ж досить виразу обличчя Вашої Світлості, щоб не відчувати страху перед їхніми заздрощами”23. Із цього фраґменту зрозуміло, що автор високо цінує думку Графа Оксфордського не тільки тому, що де Вере – знатна особа, але й тому, що вбачає в ньому знавця мистецтва та вправного літератора. Відомо, що Едвард де Вере сам був відомим поетом та драматургом, котрого У.Вебб та Дж.Паттенгем називали найкращим серед придворних поетів24, а один із популярних єлизаветинських критиків Ф.Мерез наголошував на успіхові комедій Графа Оксфордського25. Отже, схвальне ставлення де Вере до творчих спроб новачка в царині літературної творчості до певної міри гарантувало б успіх його твору у широкої читацької аудиторії.
Крім епістоли текст роману містить також передмову, адресовану “Прихильному читачеві”. Показово, що більшість письменників доби Відродження апелювали до “благородних читачів” (To the Gentlemen Readers), у той час як Манді звертається до “прихильного читача”(To Well Disposed Reader), тим самим він, можливо, засновує традицію, котра більш рельєфно проявиться пізніше в романі Г.Філдінга “Історія Томаса Джонса”(1749)26.
У передмові Е.Манді відзначає, що має намір випустити “Зелото” як своєрідний передвісник перекладу “Англійського Пальмерину”. Тобто письменник сповіщає про те, що незабаром має вийти в світ ще один його роман, пропонуючи у такий спосіб читачам власну версію іспанського роману пальмеринівського циклу.
Усвідомлюючи певну експериментальність власного стилю й не будучи цілком упевненим в успіхові своїх “започаткувань”, автор “Зелото” у передмові звертається до читачів з проханням “бути поблажливими” і сприйняти роман із тим же задоволенням, яке він отримав, створюючи його27. Щоправда, відкрито висловити власну зацікавленість успіхом роману письменник не наважується, натомість наголошує, що більш важливим вважає для себе надання насолоди читачам: “…усі мої зусилля були спрямовані на те, щоб догодити вам”28.
Підсумовуючи, зазначимо, що заголовок роману Манді “Зелото” є символіко-алегоричним за змістом та розгорнутим за формою. У руслі усталеної традиції письменник використовує двокомпонентну назву, де перша частина містить значуще ім’я героя роману, а друга у метафоричному вигляді резюмує головну ідею, накреслює зміст та визначає структуру твору.
1. MundayAnthony. Zelauto. The Fountain of Fame. Ed. By Jack Stillinger. – Carbondale: Southern Illinois University Press, 1963 – 180p.
2. Слово euФ??s (грец.) має античне походження. Платон в “Республіці” називає “евфуесом” гармонічно розвинутого фізично і духовно чоловіка. Орієнтуючись на етимологію імені, Лілі створює образ юнака – противника чуттєвої пристрасті, носія категорії “розуму”.
3. Детальніше про це дивись: Библейская энциклопедия. Трудъ и изданіе Архимандрита Никифора. – Москва, 1891 – С.277; Новий завіт з коментарем. – Львів, 1994. – С.15,35,70,128.
4. Watts H.H. The Modern Reader’s Guide to the Bible. Purdue University. – New York: Harper & Brothers, 1959 – 544p.
5. Сергій Головащенко. Історія Християнства. Курс лекцій. – Київ: “Либідь” 1999. –С.181.
6. Потехин А. Очерки из истории борьбы англиканства с пуританизмом. – Казань, 1894. – С.83-85.
7. Elizabethan Critical Essays. Ed. by G.G.Smith – V.2 – Р.302, 321-322.
8. Preface to Munday A. Crufo-thriambos. – London: Ed. & privalty printed, 1962. – Р.3-11.
9. Asham R. The schoolmaster// Renaissance England. Poetry & Prose from the reformation…- P.103.
10. Зокрема, за допомогою такого імені Манді акцентує увагу на неординарності героя, наголошуючи на його чеснотах, праведності та доброчесності. А сам факт винесення цього імені у заголовок твору підкреслює авторське служіння Богу.
11. Munday Anthony. Op. cit. – P.76.
12. Benjamin E.B. Fame, Poetry, and the Order of History in the Literature of the English Renaissance // Studies in the Renaissance, Vol.1, pub. The Renaissance Society of America, New York, Volume VI. – P.64-84.
13. До теми слави також зверталися: Chaucer, The House of Fame (1365-1392), Stephen Hawes, The Pastime of Pleasure, ed. W.E. Mead (London, 1928), Parts Added to The Mirror for Magistrates by John Higgins & Thomas Blennerhasset, ed. Lily B. Cambell (Cambridge, 1946), Shakespeare, Henry IV, Inroduction.
14. Burckhardt J. The Civilization of the Renaissance in Italy. – London, 1945 – Р.151.
15. Munday Anthony. Op. cit. – Р.9.
16. Манді-перекладач увів до лона національної англійської культури найкращі зразки рицарського роману, наприклад “Пальмерін із Олівії”, “Англійський Пальмерін”, “Пальмандос” та ін.
17. Walter J. Tudor Writings on Rhetoric // Studies in the Renaissance. –New York. MCMLXVIII. – Vol.XV– P.58-59.
18. Munday Anthony. Op. cit. – P.60
19. Роман Лілі був настільки популярний, що, за словами Дж.Креппа, “не залишалося нічого іншого, як наслідувати йому”. Krapp G.Ph. The Rise of English Literature Prose. – N.Y.: Frederick Ungar Publishing, 1963. – Р.361.
20. Munday Anthony. Op. cit. – Р.6.
21. Більш детальніше дивись: Аникст А.А. Первые издания Шекспира. – М.: Книга, 1974. – С.98-100.; Торкут Н.М. Проблеми генези і структурування жанрової системи англійської прози пізнього Ренесансу (малі епічні форми та “література факту”). – Запоріжжя, 2000. – С.96.
22. Elizabethan Critical Essays. Ed. by G.G. Smith – V.2 – Р.302,321-322.
23. Munday Anthony. Op. cit. – P.6.
24. Webb W. A Discourse of English Poetrie, Ed. by Ed Arber. – Treeport, 1970. – Р.42; Puttenham G. The Arte of English Poetry. Ed. by B.Hathaaway. – Cambridge, 1970 – Р.19-20.
25. F.Meres. Palladis Tamia or Wit’s Treasury. 1598 University of Illinois Studies in Language and Literature, XVI, Nos. 3-4; Urbana, University of Illinois, 1933. – P.44.
26. Подібне сприйняття читача як друга та співрозмовника стоїть біля витоків чисто англійської традиції авторського спілкування з “проникливим читачем”, яка буде прийнята англійськими романістами наступних століть, наприклад, Г.Фільдінгом (1707-1754), Л.Стерном (1713-1768).
27. Munday Anthony. Op. cit. – Р.7.
28. Ibid. – Р.8.