Штефан А.А.
Часопростір роману Єнтоні Манді “Зелото”
The article deals with the analysis of the chronotopos of the novel “Zelauto”(1580) by an Elizabethan writer Anthony Munday. The chronotopos is seen as juxtaposition of functional components of the artistic world of the novel & consists of the chronotopos of the plot, word, character.
Творчість англійського письменника Ентоні Манді (1560-1633), незважаючи на найширшу популярність серед його сучасників, досі не привернула адекватної уваги з боку фахівців, зокрема в Україні. Між тим, багатогранний творчий доробок безперечно заслуговує на комплексне дослідження, якого в українському літературознавці ще не було.
Завданням статті є аналіз особливостей часопростору маловивченого роману Е.Манді „Зелото”, який сприяє більш глибокому розумінні не тільки жанрово-стильової своєрідності мандівської творчості, але й деяких загальних процесів у літературі доби Відродження.
Поняття часопростору, або хронотопу, узвичаїлося в гуманітарних дослідженнях завдяки німецької філософської думці початку XX століття, що базувалася на текстах С.Керкегора, Ф.Ніцше, М.Хайдегера, у яких метафізична просторовість є надзвичайно актуальною. “Ландшафтні критики” у філософії як самостійний об’єкт дослідження усвідомлюються в межах феноменології і структуралізму (М.Фуко, Р.Барт, М.Мерло-Понті). “Топологічне бачення світу”, яке характеризує той чи інший текст, стає одним з основних принципів філософії.
Пошуки та набутки спонукали вітчизняну (тоді радянську) науку до зміщення зазначених категорій зі сфери філософії в більш вузьку – у сферу поетики художніх творів, що легко виявляє ознаки тілесності, просторової виразності. Основним поштовхом для “просторових” досліджень стало обґрунтування відомим вченим М.Бахтіним поняття “хронотоп”, як формально-змістовної (у тому числі і як такої, яке визначає жанр) категорії. [1,233]. При цьому дослідник припускав неподільність просторово-часового континуума твору. Просторові аспекти художнього тексту набули актуальності для літературознавців у зв’язку з дослідженнями “художнього світу”, що актуалізувалися у вітчизняній науці наприкінці 60-х – початку 70-х рр. (Д.Лихачев, А.Гуревич). Відповідно, часопростір починає усвідомлюватись як обов’язковий атрибут художнього світу. Якщо В.Топоров вважав за необхідне виведення часткової просторової картини тексту до традиції, до міфу як до світосприйняття, то Ю.Лотман віддав перевагу дослідженню в просторі семіосфери в її повноті й розмаїтті, акцентуючи не міфологічні, а інформативно-комунікативні аспекти. Таким чином, у літературознавці визначилися історико-поетична (Д.Лихачев), міфопоетична (В.Топоров) та культурологічна (Ю.Лотман) тенденції в дослідженні часопростору художнього твору.
Проблема хронотопу тісно пов’язана з поняттям “художній світ” або “картина світу”. Як слушно відмічає В.І.Постовалова, “картина світу” – це не дзеркальне відображення світу, а саме картина, тобто інтерпретація, а не світосприйняття … вона залежить від призми, через яку ми бачимо світ” [2, 55]. В картині світу, що створюється в художньому твору, завжди є трансформація дійсності – світ конструюється відповідно до логіки світовідчуття автора. Картина світу в свідомості людини є “вторинним існуванням об’єктивного світу”, яке реалізується в “своєрідній матеріальній формі” – мові [3,15]. Мова стає таким собі ключем, який допомагає розкрити поняття “картини світу”. Беручи до уваги той факт, що “картина світу” має незмінні характеристики дійсності – хронотопічні та топонімічні, то за її допомогою можна встановити часово-просторовий зв’язок особистості з середовищем, або, за словами Т.В.Філат, знайти ключ до “субстанціональній концепції соціального існування людини” [4, 19]. В.Єрофєєв зазначає, що “художня модель світу … охоплює різні прошарки буття, дає відповіді на найсуттєві запитання, які пов’язані з соціальними, національними, особистими та метафізичними планами” [5,84]. І, як вже зазначалося, часопростір є важливим семантичним та формоутворюючим компонентом в “картині світу”. Аналізуючи моделі часопростору сучасний науковець В.А.Марков пише: “художній світ (фольклор, література, мистецтвом) як й матеріальний світ, в якості своїх внутрішніх атрибутивних рис має час і простір”[6, 4]. А.Я.Гуревич також відмічає роль часу та простору як взаємозв’язаних універсальних категорій картини світу вже у середньовічній літературі [7,15-16]. А В.І.Постовалов, аналізуючи особливості картини світу, вважає, що “першим кроком на шляху конструювання образу світу є відтворення часопросторового каркасу, який “замикає” собою межи світу” [2,61]. Категорії простору та часу, – стверджує українська дослідниця Т.В.Філат, – пронизані темпоральністю та прикріплені до певного простору. Вони формують “картину світу” (наукову, філософську, художню, побутову) і є його “суб’єктивним образним аналогом”, що робить їх ключовими категоріями поетики твору [4, 21-22].
Н.Е.Фалікова відмічає, що теорія хронотопу складувалася як аспект загальної теорії роману [8,51], але в ній закладено й філософський зміст, про що пишуть западні дослідники [9,36] та бахтінська коментаторка Н.К.Бонецька [10,238-287]. Російські та українські вчені (які орієнтуються на історичну поетику та семіотику) вважають хронотоп ключовою категорією літературознавства та змістообразуючим началом: “усякий вступ у сферу зміста, – стверджує М.Бахтін, – здійснюється через ворота хронотопів”[1, 406]. Хронотоп розглядається як концептуальна категорія, фундамент художньої системи твору. Літературно-критична думка в 1980-х рр. використовувала “послідовно-хронотопічний підхід” не стільки до вивчення літератури, як вірно відмічає Н.Е.Фалікова, скільки до розуміння змісту людського буття: “У новому контексті в хронотопі вбачають не тільки художнє втілення відображеного людською свідомістю світу, але й єдиний культурно-історичний часопростір”[8,46]. Але в літературознавстві бахтінський термін не завжди співпадає з тим, як його розуміє Бахтін – як деяку структуру, котру неможливо ототожнити з простим поєднанням часу та простору – своєрідне злиття. “В семантичному відношенні, – зазначає І.П.Петрова, – хронотоп постає художньо-оформленим відбитком в поетичному тексті системи образно переусвідомлених часовопросторових відносин [11,84]. Художній простір та час як передмова і породження (витвір), будучи природною характеристикою художнього світу, за словами О.А.Свєтлакової, є важливим моментом переживання дійсності автором та особливостей його творчості.[12, 90]. Вторинність художнього світу, зазначає вищезгадана дослідниця, не повинна заслоняти той факт, що головна ланка при створенні художнього часу та простору є особливістю авторської художньої свідомості, в формуванні котрого бере участь епоха, національна своєрідність культури, релігія, етика, філософські та естетичні погляди письменника, літературні витоки його творчості та жанр, в якому він пише [12,90-91]. Автор даної статті розглядає хронотоп як інтеграцію функціональних компонентів “художнього світу” твору.
Вважається, що художній часопростір є деякою моделью, в якій пересікаються фізичні, концептуальні та перцептуальні сторони часопростору і є можливість „зворотного” плину часу в художньому твору.
Автор статті враховує:
Отже, простір і час є організуючими центрами художнього твору, які з’єднують форму та зміст в єдине ціле. А хронотоп окремого роману є своєрідною структурою, що поєднує різні тири хронотопі:
Аналізуючи авторський хронотоп, як відмічає Н.Копистянська, можна отримати множинну інформацію: про час, відбитий у творі, про автора, його ставлення до даних суспільних відносин і розуміння їх, а також про літературний напрям, до якого автор належить і яким зумовлений спосіб подачі матеріалу [15, 20].
Неможливо до кінця зрозуміти роман Манді, не знаючи, яким представляє гуманіст Відродження реальний світ у просторі та часі, у всіх раціональних, емоційних, філософських та релігійних аспектах; не знаючи що було в цьому сприйнятті від середньовіччя, античності, що було новим – ренесансним. Адже розуміння часу не належить одній, навіть геніальній особистості – воно вбирається разом з іншими елементами культури цієї доби. Думається, що аналіз хронотопу в “Зелото” є не тільки невід’ємною складовою частиною дослідження поетики роману, але також розкриває деякі специфічні риси сприйняття простору і часу в єлизаветинську епоху.
Прикметною рисою часопростору в романі Манді є його відкритість. Сутність категорій “відкритого” і “закритого” часопростору теоретично обґрунтував радянський дослідник Д.Лихачов. Час твору, відмічає науковець, є “закритим”, замкненим у собі, якщо він не виходить за межи сюжету, не пов’язаний з часом історичним, подіями, які здійснюються поза твором. “Відкритий” час включений у більш широкий часовий плин, у контекст визначної історичної епохи. На думку вченого, “відкритий” час твору передбачає наявність інших подій, що здійснюються одночасно за межами твору, його сюжету [16, 10]. Події “Зелото” вписуються у загальний час – період розквіту Англії. Перший сигнал автор посилає читачеві, даючи підзаголовок – “…The Fountaine of Fame”. Ймовірно, письменник націлює на епоху правління Єлизавети Тодор (1558-1603), яка вважалася “золотою добою” в історії культури Англії і створює потрібну йому енергетично-психологічну хвилю очікування, що усе зображене дасть читачеві можливість напитися (або приблизитися до) з джерела слави.
Текст роману поділяється на два прошарки: “авторська нарація,” або “оповідальне теперішнє” – та “розповідь героїв” – минуле. Письменник не дає точного датування, хоча зазначає, що сюжетні перипетії твору обмежуються шестирічним строком (терміном) – час зазначений батьком Зелото: “Я… дозволяю тобі на деякий час відправитися у інші країни у пошуках слави, і прошу тебе повернутися не пізніше, ніж через шість років I… give consent that for a limited time you shall seek adventures, which time shall amount unto VI yeares & on my blessing I charge thee, not to breake that appointed time” [20,11]. За цим також відчувається концепція “сучасності”, яка не потребує точного датування і репрезентується як близький і відомий читачеві час.
Витримування письменником історичної достовірності змушувало його конкретизувати художній простір твору і наповнити текст чітко визначеними географічними координатами. Так, роман розпочинається у відомому місті Венеції, потім Зелото потрапляє до Неаполю, згодом мандрує до Іспанії, в Валенсію, і нарешті, познайомившись з англійськими купцями, відпливає до Англії. Зауважимо, що письменник і таким чином відтворює на сторінках “Зелото” сучасну дійсність: Англія у XVI столітті була країною колоніальної і торговельної могутності і англійських купців можна було зустріти по всьому світу. Після перебування у Англії головний герой відправляється у Персію і, закінчуючи подорож, повертається до Італії. Слід зазначити, що на відміну від інших письменників, герої яких діяли в екзотичного локусу, властивому середньовічному romance, Манді змальовує Зелото у конкретному середовищі, а саме у реальній, знайомій єлизаветинському читачеві, тогочасній Англії.
Необхідно відмітити, що простір роману означений антиномією – християнський – нехристиянський. Недивно, що “значуще” ім’я героя визначає його простір – християнську Англію, адже система світосприйняття формувалася у контексті християнської етики. Прикметно, що мандівський герой по різному почуває себе у різних географічних просторах. В Венеції він не може знайти спокою, для нього краще відправитись у незнайомі країни, ніж “проводити своє нудно-уповільнене життя при дворі свого відомого батька” lead his lyngring life still in the court of his famous father” [20,9]. Письменник виправдовує намір свого героя покинути рідну домівку, тим, що “юнака більше приваблює свіже повітря свобод, ніж пилюга його дому…людині королівського роду є належним хоробро шукати відомий маєток Леді Слави” a youthful mind more desires the fragrant fields: than the hidden house…that it is more permanent to a princely courage, to seek the renowned mansion, of the most illustrious & sacred Lady Fame” [20,10]. Слід підкреслити, що Італія сприймалася єлизаветинцями дуже суперечливо. З одного боку, значного поширення набула точка зору пуританців на Італію як на країну, де панує аморалізм та неморальності. Роджем Ешем навіть називав її “країною розпусних новел”[17]. З другого боку, з середини XIV століття, вона перетворюється на колиску відродження римської культури і стає центром вивчення давньогрецької спадщини. Але Манді не змальовує ні Італію, ні Іспанію, він відправляє героя далі у “відоме королівство Англія” the so famous bruted Realme of England” [20,32]. Виправдовуючи таку “недбалість” Манді примушує Зелото пояснити, що він мав сильне бажання побачити країну, про яку чув так багато: “я і мій товариш багато чули про Англію, тому ми не могли заспокоїтися поки ми не прибули туди/побачили її” [20,32]. after I & my companion had heard of the Fame of England: we…thought every day a year until we might come into England.” Письменник не дає детального опису Англії, але він намагається відтворити колорит, використовуючи реальні топоніми “Douer, London, Lysbone” та слова-знаки (реалії) “inn, beer, bursse, pageant, scaffolde”. Зазначимо, що, відтворюючи історичний контекст, автор разом з вигаданими персонажами вводить в розповідь і реальних людей: королеву Єлизавету і Графа Оксфордського: “Після того, як я познайомився з усіма знатними лордами (деякі доволі поважні) я мав честь бути представленим Королеві. These gentlemen, some of them dyd pertain to men of great honour, in the said court, whome I likewise came acquainted with all…It was my chance within a while after I was acquainted with those worthy Lords of Honour: to come in presence where their virtuous Mayden Queen was” [20,36]. Завдяки цьому прийому читач може вже точніше визначити час оповідання першої і другої частин роману – судячи зі всього, це середина правління королеви Єлизавети (1553-1603), тобто 70-80 роки XVI століття.
Письменник прославляє свою королеву і країну, підкреслюючи, що ті, хто приїжджає до Англії, вже залишається тут назавжди. Так, Зелото відмічає що його супутнику “чесно кажучи, так сподобалася Англія, що я не міг забрати його, і відбув один truly he was so far in love with the country, that I could not get him from thence when I departed” [20,55]. Зелото й сам з небажанням продовжує подорож, бо “дійсно, я б залишився там найдовше, якби не наказ мого батька, як наказав мені поспішати, щоб побачити інші країни indeed so would I likewise have stayed, if my father’s commandment had not been such, which caused me to hasten away, because I would see other countries ” [20,55].
Простір другого розділу роману обмежується лише одним “Зебайя, величаве та героїчне місто в Персії Zebaia, a gallant & brave city in Persia” [20,65]. Слід відзначити, що друга частина відрізняється від першої, не тільки тим, що тут змальовано лише одну країну, а то, що це країна з іншою культурою та чужою релігією. Манді посилює антиномію – свій – чужий простір і на структурному рівні, змальовуючи кожний простір в окремому розділу. Вірогідніше за все, Манді вибирає простір мусульманської країни не випадково: він дозволяє герою відстоювати свої релігійні переконання, захищаючи дівчину-християнку. Показово, що в Англії читач може дуже легко пізнати ренесансне тогочасся, а Персія постає для Зелото ворожою країною, де все ще панують середньовічні закони. Час стає таким собі вододілом між країнами. Так, усі прибульці-християні не мають права залишатися в місті більш ніж десять діб без спеціального дозволу і людину можуть стратити за інше віросповідання. Цей чужий простір стає ворожим для усіх християн: Зелото ув’язнюють, його хазяїна, який мав намір змінити релігію, страчують, Мікі Шефола, племінника султана, який симпатизує та допомагає герою, загрожує небезпека відкриття. Часопростір Персії ніби відмежовує країну від цивілізації, культури, мистецтва, тощо. Подолання часопростору як втеча з нього потрібне герою для осягнення свободи, духовної у тому числі. Однак, як вказує Бахтін, і герой роману і навколишній світ статичні, між ними не існує справжньої взаємодії: світ не змінює героя, він лише випробує його [18,194]. Герой постає нерухомою та твердою точкою, навколо якої здійснюються усі події роману. Зміни в його житті складають сюжетні перетини, але становлення характеру людини залишається поза сюжетом [18,200]. За ствердженням авторитетного науковця Г.К.Косікова, “протагоніст не намагається змінити дійсність, тому що вона за своїм їством упоряджена, і можна говорити лише про викорінювання “чаклунської та іншої шкідливості”, тобто, те, що складає випробування героя, при цьому, вони не змінють моральні орієнтири, а лише консолідують та придають їм “правильну” форму” [19,69]. Дійсно, усі моменти сюжету підпорядковані ідеї випробування – випробування на вірність собі. Гостинність та привабливість Урсули, притягуюча сила Лондону, екзотичність та ворожість мусульманської Персії не відволікають Зелото від продовження подорожі. Хронотоп дороги проходить через весь твір(маємо на увазі ту його частину, де йдеться про пригоди Зелото) і придає йому своєрідну єдність. В хронотопі дороги знаходить свою реалізацію метафора “життєвий шлях”. М.М.Бахтін стверджує, що дорога не буває тільки дорогою в авантюрно-побутовом хронотопі, а “частиною життєвого шляху; а вихід із рідної домівки на дорогу з поверненням на батьківщину є віковими етапами життя (виходить юнак, а повертається муж)”. Саме тому хронотоп дороги постає конкретним та органічним. Простір роману стає більш визначеним і насичується більш суттєвим часом. [1,157]. Досить чіткі часово-просторові координати твору зазначаються на самому початку, коли Зелото відпрошується у батька і коли останній назначає йому термін, це відрізняє хронотоп роману від середньовічних romance: герой діє у конкретному середовищі: ренесансній Англії, християнській Італії та мусульманській Персії. А часовий фактор перетворюється в суттєвий елемент перевірки героя.
Отже, в романі Манді “Зелото” подано два контрастні часопростори – своєрідні опозиційні макросвіти: ренесансна християнська Англія та середневічна мусульманська Персія. Антитеза двох ареалів – свого й чужого – є протиставленням гуманістичного й негуманистичного, прогресу та занепаду, добра і зла. Кожен із двох просторів означений своїм онтологічним змістом. З допомогою контрасту письменник виражає ідею людяності, формуючи певні гуманістичні заповіді: знайти в собі внутрішню міць, щоб відстоювати гуманістичні заповіді та ідеї християнства.
Важливо зазначити, що в мандівському романі спостерігається дистрибуція різножанрових начал по принципу часопростору: за різними просторовими сферами (ліс, де живе Астрефо, мир розповіді Зелото, Англія, Персія та простір повісті, начебто написаної Астрефо), в яких є часова конкретизація (діалог між Зелото та Астрефо подано лінійно у ракурсі “теперішнього”, а розповідь головного героя про свої пригоди – як “минуле”) закріплені різноманітні жанрові домінанти. Завдяки цьому прийому створюється особлива мозаїчність, яка характерна для маньєристичного принципу “розмаїтості”.
Розглядаючи часово-просторовий континуум “Зелото” в загальному контексті єлизаветинської прози, можна зазначити, що автор роману йшов у руслі притаманної XVI століттю тенденції жанрово-стильового експериментаторства під час “переходу” від romance до novel.
ЛІТЕРАТУРА