Генріх VI Частина перша

Глостер , дядько короля, лорд-протектор.

Герцог Бедфорд , дядько короля, регент Франції.

Томас Бофорт , герцог Ексетер, двоюрідний дід
короля.

Генрі Бофорт , двоюрідний дід короля, єпископ Вінчестерський, згодом кардинал.

Джон Бофорт , граф Сомерсет, згодом герцог Сомерсет.

Річард Плантагенет , син Річарда, покійного графа Кембріджа, згодом герцог Йорк.

Граф Уорік.

Лорд Толбот , згодом граф Шрусбері.

Джон Толбот , його син.

Сер Джон Фальстаф.

Лорд-мер Лондона.

Річард Вудвіл , комендант Тауера.

Вернон , прихильник Білої Троянди, або родини Йорків.

Бассет , прихильник Червоної Троянди, або родини Ланкастерів.

Папський легат і два посли.

Законник.

Два тюремники.

Карл , дофін, згодом король Франції Карл VII.

Рене , герцог Анжуйський, король Неаполя.

Герцог Бургундський.

Бастард Орлеанський.

Губернатор Парижа.

Командувач французьких військ у Бордо.

Орлеанський гармаш.

Прибрамник.

Старий пастух , батько Діви Іоанни

Маргарита , дочка Рене, згодом дружина короля Генріха VI.

Графиня Овернська.

Діва Іоанна , звичайно звана Жанною д’Арк.

Лорди, сторожа Тауера, герольди, офіцери, солдати, гінці, слуги, злі духи, що являються Діві.

СЦЕНА 1

Вестмінстерське абатство.

Похоронний марш.

Вносять тіло короля Генріха V. його оточують герцоги Бедфорд, Глостер та Ексетер, граф Уорік, єпископ Вінчестерський, герольди та інші.

Бедфорд
Запнися, небо, чорним! День, стань ніччю!
Комети, вісниці жахливих змін,
Махніть своїми косами з кришталю,
Збатожте збурені, лихі світила,
Що попустили Генріховій смерті,-
Він надто славен був, щоб жити довго!
Такого не втрачав наш край монарха.

Глостер
До нього край наш короля не знав.
У всьому був він володар достойний.
Махне мечем – довкола всіх засліпить,
Розкине руки – ширше крил дракона!
А очі гнівним полум’ям яріли
І ворога вражали, гнали дужче,
Ніж сонце полудня в зіниці било.
Та що слова? Його діяння вищі.
Підносив руку він – і вже звитяжив.

Ексетер
Чом не криваву несемо жалобу?
Помер, ніколи не воскресне Генріх,
А ми при дерев’яній цій труні
Безчесній перемозі смерті служим
Присутністю своєю – наче бранці,
Припнуті до тріумфу колісниці.
Чи ж випадає нам клясти планети,
Що славу нашу вбити завзялися?
Чи думать, що французи хитромудрі,
Жахнувшись величі, начаклували
І тим його до скону призвели?

Єпископ
Він був король. Над королів король.
Французам буде не такий страшний
І судний день, як був їм вид його.
Звитяжив він, як бог благословляв;
Йому вимолювала церква успіх.

Глостер
Та де вона, та церква? Голосінням
Його життя ви обірвали нитку.
Жадали ви зманіженого принца,
Щоб вас він слухався, немов школяр.

Єпископ
Чого б ми не жадали, ти – протектор,
Керуєш принцом ти і королівством,
А сам боїшся гордої дружини,
Боїшся дужче, ніж творця чи церкви.

Глостер
Та зась тобі про церкву! Плотське любиш.
А в церкву втрапиш – тільки й молиш бога
Що про погибель ворогів своїх.

Бедфорд
Облиште чвари, духом ви змиріться!
До вівтаря з герольдами ходімо.
А замість золота кладімо зброю.
Пощо та зброя? Генріх наш помер!
Чекайте лихоліття, о нащадки!
Дитя не молоко, а сльози виссе,
Багном солоних сліз наш острів стане,
Оплачуть мертвих лиш самі жінки.
О Генріх П’ятий! Дух твій прикликаю!
Цю землю захисти, врятуй від чвар!
З ворожим світлом ти зітнися в небі!
Твоя душа ясніше засіяє,
Ніж зірка Цезаря, ще яскравіше…

Входить гонець.

Гонець
Вітаю вас, високородні лорди!
Сумних вісток вам з Франції привіз я –
Про втрати, кровопролиття, поразки.
Ми втратили Гюйєнну, Реймс, Шампань,
Париж, і Орлеан, і Пуатьє.

Бедфорд
Що перед мертвим Генріхом ти кажеш?
Тихіше! Бо, про ці почувши втрати,
Труну зламає і воскресне він.

Глостер
То втрачено Париж? І здавсь Руан?
Коли б ожив, підвівся знову Генріх,
Від цих новин помер би він удруге.

Ексетер
І як це сталося? Чи зрадив хто?

Гонець
Не, зрада, ні! Лиш брак людей і грошей.
Поміж солдатів ширяться чутки,
Що розвели ви між собою чвари.
Тоді, як війську треба йти на битву,
Ви сваритесь, кому обняти провід:
Той за війну, але боїться жертв,
На бій летів би другий – крил нема,
Не тратячи й гроша, хотів би третій
Здобути мир підступними словами.
Збудись, дворянство Англії, устань!
Хай честі молодої лінь не стьмарить.
З герба твого лілеї вже зірвали,
Вже, Англіє, відтято півщита!

Ексетер
Якби для похорону сліз забракло,
Від цих новин їх розлилося б море.

Бедфорд
Я – регент Франції. Мої це вісті.
Подайте панцер мій. Я битись буду.
Геть непотрібне це вбрання жалобне!
Французам очі вирву, і криваво
З біди незбутньої вони заплачуть.

Входить 2-й гонець.

2-й гонець
Ось, лорди, вам листи – лихі все вісті.
Вся Франція на Англію повстала,
Окрім кількох мізерненьких містечок.
Коронувався в Реймсі Карл, дофін;
У спілці він з Бастардом Орлеанським.
Рене, Анжуйський герцог, теж за нього,
Пристав до Карла й герцог Алансонський.

Ексетер
Дофін коронувавсь? Біжать до нього –
Куди ж нам бігти від ганьби цієї?

Глостер
На ворога – щоб за горлянку взяти!
Знесиливсь, Бедфорде? Я в бій піду.

Бедфорд
Чому ти сумніваєшся в мені?
Вже подумки давно зібрав я військо,
Яке всю Францію покриє враз.

Входить 3-й гонець.

3-й гонець
Мої ласкаві лорди, вам до сліз,
Що над труною Генріха ллєте,
Я звістку прилучу про битву люту
Сміливця Толбота й лихих французів.

Єпископ
Лорд Толбот виграв битву? Чи не правда?

3-й гонець
О ні! Лорд Толбот битву ту програв.
Усе докладно вам я розповім.
Було десяте серпня. Лорд наш грізний
Облогу зняв і йшов від Орлеана,
Шість тисяч війська маючи лишень,
Коли французів понад двадцять тисяч
Опали зусібіч його зненацька.
Не мав часу він шикувати лави,
Прикрить списами лучників своїх.
Лише кілків насмикавши із плоту,
Безладно їх у землю повтикали,
Аби кінноту ворога спинити.
Тривала битва понад три години,
І Толбот доблесний над сподівання
Творив дива мечем своїм і списом,
Французів сотнями до пекла слав.
Ніхто не смів супроти нього стати,
Розлючений шугав він тут і там.
«Диявол в латах!» – вороги кричали,
І стало військо, здивувавшись дивом.
Його ж солдати, отаке уздрівши,
Відважно закричали: «Толбот! Толбот!» –
І люто кинулися в гущу битви.
Були б той злам звитяжний закріпили,
Якби не боягуз – сер Джон Фальстаф.
Він уперед тили мав повести
На поміч змореним переднім лавам,
Та втік, удару навіть не завдавши.
Тут сум’яття зчинилось, різанина,
Кільцем смертельним ворог охопив нас.
Валлонець підлий, годячи дофіну,
У спину списом Толбота уразив –
Того, кому в лице не сміло глянуть
Всієї Франції добірне військо.

Бедфорд
Убитий Толбот? Я себе уб’ю.
За те, що тут в розкошах байдикую,
А гідний проводир від зради гине –
Один, без помочі, в чужім краю.

3-й гонець
О ні, живий він, та в полон узятий;
З ним разом лорди Скелс і Гангерфорд.
Всі інші вбиті чи також в полоні.

Бедфорд
Я сам за нього викуп заплачу:
Дофіна з трону сторчголов я скину,
І стане викупом його корона.
За лорда одного я чотирьох
Французів дам. Прощайте! Поспішаю.
Я запалю у Франції вогні –
Відзначимо отак Георга свято.
Візьму з собою десять тисяч війська,-
Тремти, Європо, лийся, кров злодійська!

3-й гонець
Покваптеся – облігши Орлеан,
Англійське військо слабшає дедалі.
Граф Солсбері благає допомоги,
Від бунту ледь утримує солдатів;
Їх жменя відсіч полчищам дає.

Ексетер
Ви ж, лорди, Генріхові поклялися
Дофіна Карла знищити або
Нещадно владі нашій підкорити.

Бедфорд
Я пам’ятаю це – і вас лишаю,
А сам іду ладнатися в похід.

(Виходить)

Глостер
До Тауера я мерщій полину,
Огляну артилерію, запаси.
Тоді малого принца короную.

(Виходить)

Ексетер
Подамся в Елтем, де малий король,-
Мене ж опікуном йому обрали,-
І там подбаю за його безпеку.

(Виходить)

Єпископ
І діло, й місце кожен має тут,
Я ж – осторонь. І прав мені немає.
Та довго я не буду без роботи.
Із Елтема я вкраду короля
І стану до державного руля.

(Виходить)

СЦЕНА 2

Франція. Перед Орлеаном.

Фанфари.

Входять із сурмами й барабанами Карл, Алансон, Рене та військо.

Карл
Правдивий Марса шлях на небесах
І на землі нам досі не відомий.
Чи ж він давно англійцягл сяяв? Нині
Нам усміхається – ми переможці!
Які міста тепер в руках у нас!
Ось біля Орлеана стоїмо.
Від голоду, як привиди, бліді,
Англійці нас тривожать раз на місяць.

Алансон
Бо їм забракло каші та біфштексів.
Вони ж повинні жерти, наче мули,
І завжди шаньку мати біля морди,
А ні – то будуть наче мокрі миші.

Рене
Чому ж б’єм байдиКи? Анумо, вдармо!
Таж грізний Толбот у полоні в нас.
Дурний шаленець Солсбері зостався,
В безсилім гніві жовч собі псує,
Бо ж ані грошей, ні бійців не має.

Карл
Сурміть тривогу! Нападем на них!
Відновим честь поганьблену французів!
Хай той уб’є мене, хто запримітить,
Що я ступнув хоч крок назад із ляку.

Виходять.

Гамір битви. Французи відступають з великими втратами. Повертаються Карл, Алансон, Рене та інші.

Карл
Чи бачив хто таке? Ну, що за люди!
Пси, боягузи! Я б не втік нізащо,
Коли б мене самого не лишили.

Рене
А Солсбері – вояка відчайдушний!
Так бився, мов життя йому набридло.
Вельможі інші, як леви голодні,
На нас, немов на здобич, накидались.

Алансон
Наш Фруассар засвідчує в писаннях,
Що Англія за Третього Едварда
Своїх родила Олів’є, Роландів.
У цьому зноз переконались ми,
Адже лиш Голіафів та Самсонів
Шле в бій вона. Один іде на десять!
Кощаві голодранці! Хто б подумав,
Що з них такі сміливці та завзятці.

Карл
Віддаймо цим рабам безтямним місто,
Бо голод їхню лють лише підсилить.
Я знаю їх – вони зубами скришать
Ці мури швидше, ніж облогу знімуть.

Рене
Вони ж немов заведені машини –
Б’ють руки їхні, наче дзиґарі.
Хто витримав би стільки, як вони?
Гадаю, треба їх лишити – й годі.

Алансон
Хай буде так.

Входить Бастард Орлеанський.

Бастард
Де наш дофін? Іду я з новиною.

Карл
Бастарде Орлеанський, тричі просим.

Бастард
Такі сумні ви! Де бадьорість ваша?
Чи пригнітила так нова поразка?
Та не впадайте в розпач – поміч близько.
Привів до вас я дівчину святу,
Якій видіння, послане з небес,
Облогу стомливу звеліло зняти
Й за межі Франції прогнать англійців.
У ній – пророцтва дар ще глибший, дужчий,
Ніж був у римських дев’яти сивіл.
Минуле і майбутнє бачить Діва.
Покликати її? Але повірте:
Мої слова правдиві й непомильні.

Карл
То клич її.

Бастард Орлеанський виходить.

Та випробу вчиню їй.
Рене, зі мною місцем поміняйся,
Дивись суворо і питай велично,-
З’ясуємо, яка віщунка з неї.

Входять Діва і Бастард Орлеанський.

Рене
Це ти нам, дівчино, чудес покажеш?

Діва
Це ти, Рене, мене дурити хочеш?
А де дофін? А вийди-но вперед!
Я впізнаю тебе, хоч бачу вперше,
Усе мені відкрито,- не дивуйся.
На самоті поговорю з тобою.
Панове, відійдіть, лишіть удвох нас.

Рене
Вона хоробро зразу йде на приступ.

Діва
Дофіне, пастуха дочка я родом
І розум маю простий та невчений;
Лиш небо й матір божа захотіли
Осяяти мене, нікчемну й ницу.
Якось, коли ягнят я пасла ніжних,
А сонце щоки пражило мої,
Нараз вона постала перед мене
У повнім величі яснім видінні
І ниций стан лишити наказала,
Щоб від ярма я рідний край звільнила,
І обіцяла допомогу й успіх.
У сяйві й пишноті вона явилась,-
Непоказна, засмагла я була.
Вона мене промінням осінила,
Й мене тепер ти бачиш у красі.
Питання став мені які завгодно,
Без роздумів тобі я відповім.
Як хочеш, то мою відвагу спробуй:
В бою явлю я силу нежіночу;
Наважся, і щасливий будеш тим,
Тобі я стану другом бойовим.

Карл
Мене дивуєш ти високим словом.
На випробу твою поставлю доблесть –
В єдиноборстві ти зітнись зі мною.
Як переможеш – я тобі повірю,
Поступишся – то не повірю я.

Діва
Готова я. Ось меч мій гостролезий,
По п’ять лілей карбовано обабіч.
На цвинтарі святої Катерини
В Турені я знайшла його між брухту.

Карл
Почнімо з богом – не боюсь жінок я.

Діва
Я ж не сахнуся перед чоловіком.

Б’ються; Діва перемагає Карла.

Карл
Спини, спини свій шал! Ти – амазонка,
Мечем Дебори ти зі мною б’єшся.

Діва
Мені допомагає матір божа.

Карл
Хто б не поміг тобі, мені поможеш!
Жаданням я палаю нетерплячим:
Ти підкорила й серце, і десницю.
О Діво,- як таке твоє імення,-
Тобі слугою, а не паном буду,
Про це тебе дофін французький просить.

Діва
Я не освідчень нині жду від тебе:
На месницю мене обрало небо!
Лише як розгромлю ворожу зграю,
Тобі про нагороду нагадаю.

Карл
Тим часом зглянься на раба твого.

Рене
Дофін із нею забалакавсь дуже.

Алансон
Він хоче дівчину пізнати ближче,
А то б він так не затягнув розмови.

Рене
Потурбувать? Бо ж він не знає міри.

Алансон
А ми самі хіба ту міру знаєм?
Жінки словами вміють заманити.

Рене
Мій пане, то який же рішенець?
Ми Орлеан покинемо чи ні?

Діва
Ні – недовіркуваті слабодухи!
Всі до останку бийтеся. Я – щит ваш.

Карл
Я згоден з нею: виборем звитягу.

Діва
Бичем англійців стать мені судилось.
Цієї ж ночі я зніму облогу.
Надійтесь на весну серед зими,
Відколи я меча зняла до’ бою.
Мов кола на воді – земна вся слава:
Вони розширюються безупинно,
Аж поки згладяться і щезнуть зовсім.
Смерть Генріха – кінець англійським колам,
Розширилась і щезла їхня слава.
Я – мов галера та, зухвала й горда,
Що Цезаря несла з його судьбою.

Карл
Чи надихав не голуб Магомета?
Тебе ж орел, напевно, надихнув!
Ані Єлена, мати Константина,
Тобі не рівня, ні Філіппа дочки.
Венери зірко, що на землю впала,-
Достойно як тебе пошанувати?

Алансон
Та годі зволікань: до бою станьмо!

Рене
Роби що можеш, жінко,- честь рятуй нам.
Розбий англійців і ввійди в безсмертя.

Карл
Тож випробуймо віщування ці.
Одурить нас вона – нема пророків!

Виходять.

СЦЕНА З

Лондон. Перед Тауером.

Входить герцог Глостер зі слугами в синіх лівреях.

Глостер
Я маю Тауер оглянуть нині.
Відколи Генріх вмер – боюся зради.
Де вартові? Чому тут не пильнують?
Гей, відчиніть! Наказує вам Глостер!

Слуги стукають у браму.

1-й вартовий (за сценою)
Це хто так владно стукає у браму?

1-й слуга
Прибув високородний герцог Глостер.

3-й вартовий
(за сценою)
Хто б він не був, не впустимо нікого.

1-й слуга
Оце ти так протектора стрічаєш?

1-й вартовий
(за сценою)
Протектору хай буде бог протектор.
Кажу: ми робим те, що нам звеліли.

Глостер
Хто вам звелів? Лиш я веліти можу!
Чи інший є протектор в королівстві?
Ламайте браму – я даю вам дозвіл.
Якийсь там конюх буде кпити з мене!

Глостерові слуги ломляться у браму Тауера.

Вудвіл
(за сценою)
Що там за гамір? Хто затіяв зраду?

Глостер
Чи ваш це, коменданте, голос чути?
Ну ж, відчиніте, Глостера впустіть.

Вудвіл
(за сценою)
Терпіння майте, герцогу шановний.
Не можу брами відчинити вам.
Це кардинал мені заборонив.
Дістав я повеління не впускати
Сюди ні вас, ні ваших слуг – нікого.

Глостер
Ти перевагу віддаєш йому,
Єпископу, чванливому прелату,
Якого наш король не міг терпіти?
Ти – недруг господу і королю.
Відкрий, бо викину тебе я геть.

1-й слуга
Протекторові браму відчиніте!
Забаритеся – висадим її.

Входить єпископ Вінчестерський зі своїми слугами в рудих лівреях.

Єпископ
Гей, властолюбний Гемфрі! Що це значить?

Глостер
Попиську лисий! Не впускать мене?

Єпископ
А ти… ти не протектор, не порадник,
Ти зрадник і загарбник прав чужих!

Глостер
Геть, геть, відвертий змовнику, з дороги!
Ти затівав погибель королю,
Ти індульгенції даєш блудницям.
Я в твій же капелюх тебе укину,
Як не припиниш ти цього зухвальства.

Єпископ
Ні, вимітайся ти, а я й не зрушусь.
Ось тут – Дамаск, а ти – проклятий Каїн,
Тож брата Авеля убий, як хочеш.

Глостер
Ні, я не вб’ю, лиш прожену тебе.
Немов у пелюшках, в червоній ризі
Звелю геть звідси винести тебе.

Єпископ
Посмій-но, спробуй. Чхаю я на тебе!

Глостер
Що? Чхаєш? Ах, зухвальцю нечестивий!
Ану, шикуйтесь, люди! Голубі;
Гей, на рудих! Ти ж бороду свою
Ховай, бо вирву й надаю по пиці.
Топчу єпископський твій капелюх,
Не зважу ні на папу, ні на церкву,
Тебе за вуха добре попосмичу.

Єпископ
Ти перед паттого відповіси!

Глостер
Вінчестер пранцюватий ти єси!
Ану, мотуззям їх! Потурте добре.
Геть звідси, вовче ти в овечій шкурі,
Багряний лицеміре! Гетьте,- бурі!

Глостерові слуги долають єпископових.
На цей ґвалт входить лорд-мер Лондона з почтом.

Лорд-мер Соромтесь, лорда! Ви ж – верховна влада,
А мир порушуєте так зухвало!

Глостер
Мир? Ех, не знаєш ти моєї кривди!
Цей Бофорт вже ні бога не шанує,
Ні короля! Він Тауер загарбав!

Єпископ
Оцей ось Глостер – ворог громадянству.
Він сіє чвару, зневажає мир,
Податками гаман свій напихає,
А віру в порох затоптати хоче.
Бо ж він протектор королівства, бачте!
Надумав зброю з Тауера взяти,
Аби собі корону захопити.

Глостер
Ось відповідь на ці слова – удари!

Знову б’ються.

Лорд-мер
При бійці отакій мені хіба що
Закон для всіх тут нагадати треба.
Читай, окличнику, та голосніше!

Окличник
(читав)
Люди всіх станів, що зібралися тут нині озброєні, всупереч миру божому й людському, ми вам повеліваємо і наказуємо іменем його величності негайно розійтися по ваших власних домівках, і забороняємо надалі, під страхом смертної кари, носити, пускати в дію чи вживати меч, кинджал чи будь-яку іншу зброю.

Глостер
Не стану я порушником закону,
Та ми ще стрінемось колись, прелате.

Єпископ
Так, Глостере, зустрінемось, будь певен,
Та кров’ю ти за цю заплатиш зустріч.

Лорд-мер Ідіть, бо скличу я людей з киями.
Цей кардинал пихатіший за чорта!

Глостер
Прощай, лорд-мере, справив ти повинність.

Єпископ
Ну ж, начувайся, Гемфрі відворотний,-
Я скоро голову тобі зніму.

Глостер і єпископ Вінчестерський зі своїми слугами виходять.

Лорд-мер
Розійдуться, то підемо і ми.
Як страшно кожен з цих вельмож лютився!
За сорок літ ні разу я не бився.

Виходять.

СЦЕНА 4
Франція. Орлеан.

Виходять на мур гармаш і його син.

Гармаш
Чи знаєш ти, що Орлеан в облозі
І здобули англійці передмістя?

Син
Я, тату, знаю, бо стріляв не раз,
Проте невлучно, жодного не вбив.

Гармаш
Ось я навчу тебе, і ти не схибиш.
Я головний гармаш у місті цьому
І для заслуги маю щось зробити.
Мені сказали щойно шлиги принца:
Англійці, укріпившись в передмісті,
За нами стежать он з тієї вежі
Крізь потаємні грати; звідти бачать,
Як найдощкульнвдіе вражати нас:
Стрільбою а чи нададом раптовим.
І, щоб зарадити біді такій,
Я проти вежі встановив гармату
І пильнував на чатах цілих три дні.
Ти ж попильнуй тепер, бо я не можу.
Як вистежиш когось, дай знать мені:
Мене у коменданта знайдеш ти.

(Виходить)

Син
О не хвилюйся, батьку. Я ручуся:
Сам вистежу, тебе не потурбую.

На вежу піднімаються Солсбері, Толбот, сер Вїльям Глансдел, сер Томас Гаргрев та інші.

Солсбері
Мій любий Толботе! Уже вернувся?
Чи дуже зле було тобі в полоні?
І як нарещті ти зумів звільнитись?
Ну ж розкажи, прощу, нам тут на вежі.

Толбот
Наш герцог Бедфорд у полон узяв
Хороброго Понтона де Сантрайля –
Отож на нього й виміняв мене.
Якось вони для глуму торгували
Мене на воїна низького роду;
Вже краще смерть, ніж отака зневага,
Так дешево оціненому бути!
Нарешті трапився достойний викуп.
Але Фальстаф зрадливий душу ранить,
Його я вбив би голими руками,
Аби над ним я зараз владу мав.

Солсбері
Чому не кажеш, як було в полоні?

Толбот
3 зухвалим реготом, презирством, глумом
На ринку, на майдані, виставляли
Мене, немов позорище, для всіх
І називали пострахом французів,
Опудалом, яким дітей лякати.
Я ж, розлютившись, вирвався від варти
І нігтями каміння колупав,
Аби ганьби моєї свідків бити.
Мій грізний вигляд змусив їх тікати,
Ніхто не смів і близько підійти,
Щоб я не вбив його. В залізних стінах
Не мали за безпечного мене:
Вони вважали, що крицеві грати
Й стовпи з граніту я трощу на друзки,
Тому стрільців приставили до мене;
Вони щомиті чатували так,
Що, тільки я у ліжку ворухнуся,
Були готові в серце вже стріляти.

Солсбері
Ох, сумно слухати, як ти страждав!
За все, за все відомстимо сповна.
От зараз час вечері в Орлеані.
Я кожного крізь грати порахую –
Окопуються там вони. Анумо,
Поглянемо. Тебе цей втішить вид.
Сер Томас Гаргрев і сер Вільям Глансдел,
Чимшвидше висловте думки свої,
Де нам найкраще батарею ставить.

Гаргрев
Біля воріт північних, я гадаю.

Глансдел
А я б поставив біля бастіону.

Толбот
А я морив би голодом це місто
Чи сутичками з нього кров цідив.

Постріл з міста.
Солсбері і сер Томас Гаргрев падають.

Солсбері
О боже, згляньсь над грішними над нами!

Гаргрев
О боже, бідного мене помилуй!

Толбот
Що за нещастя раптом нас спіткало!
Озвися, Солсбері, скажи хоч слово.
Як чуєшся, о дзеркало відважних?
Одну щоку тобі відбило з оком!
Проклята вежа і рука проклята,
Що завдали такого лиха нам.
Таж Солсбері тринадцять виграв битв!
У нього вчивсь війни сам Генріх П’ятий.
Під рев сурми і гуркіт барабана
Разив невтомно меч його блискучий.
Живий ти ще? Лиш розмовлять не можеш,
Та ще одне тобі лишилось око –
Благати в неба ласки. Навіть сонце
Одним лиш оком споглядає світ!
Не будь ласкавим, небо, ні до кого,
Коли для Солсбері не маєш ласки.
Перенесімо тіло й поховаймо.
Сер Томас Гаргрев, ти живий іще?
Озвись до Толбота. Хоч глянь на мене.
О Солсбері, збадьор свій дух, утішся,
Що ти не вмреш, аж поки…
Він ворухнув рукою і всміхнувся,
Немов сказать хотів: коли умру,
Помстись за мене – незабудь – французам.
Вчиню, Плантагенете, як Нерон;
На лютні гратиму, міста паливши,
Моє ім’я жахатиме французів.

Тривога; грім і блискавка.

Це що за буча? Аж на небі гамір!
Тривога звідки ця і звідки гук?

Входить гонець.

Гонець
Мілорде, лавою франдузи сунуть!
Дофін іде, ще й Діва Жанна з ним
(Пророчиця така в них об’явилась) –
Щоб змусить нас облогу з міста зняти.

Солсбері силкується підвестись і стогне.

Толбот
Вмирущий Солсбері, о, як він стогне!
Волає невідомщена душа.
Я стану вам за Солсбері, французи!
Хай там дофін-дельфін чи Жанна-панна –
Мій кінь копитом їм серця розтопче
І мізки їм переміша з болотом!
Нум, Солсбері в намет перенесімо
Та й спробуєм, на що французи вдатні.

Виходять, несучи тіла.

СЦЕНА 5

Там же. Перед однією з брам.

Тривога, гамір битви. Входить Толбот, переслідуючи дофіна, і виходить за ним. Потім входить Діва, женучи перед собою англійців, і виходить слідом за ними. Повертається Толбот.

Толбот
Де міць моя? Де доблесть і потуга?
Війська тікають – зупинити годі.
Жене їх жінка в обладунку з криці.

Входить Діва.

Ось, ось іде вона. Зітнуся з нею.
Чортице, заклинаю я тебе:
Я кров пущу тобі, коли ти відьма,
До того відішлю, кому ти служиш.

Діва
Йди, йди, це я, котра тебе зганьбить.

Б’ються.

Толбот
Чи стерпиш, небо, пекла перемогу?
Я груди розірву, напружу доблесть,
В раменах руки викручу собі,
Але провчу повійницю нахабну.

Знову б’ються.

Діва
(відходячи)
Ні, Толботе, ще не твоя година,
А я доставлю в Орлеан припаси.
Як можеш – перешкодь. Та де тобі!
Йди, підбадьор людей своїх голодних
Та заповіт для Солсбері склади.
Цей день – він наш, і не останній він!

(Входить до міста з солдатами)

Толбот
Думки мої – немов гончарний круг.
Не відаю, де я і що роблю.
Мов Ганнібал, не силою, а страхом
Вона жене нас і перемагає.
Так димом бджіл, а голубів – сморіддям
Із вуликів, з голубників женуть.
Англійськими собаками нас звали,
А ми, як цуценята, скавчимо.

Коротка тривога.

Краяни, чуєте? Летіть у битву
Або левів з герба здеріть хутчій,
Зречіться батьківщини ви своєї,
Овець поставте в герб, а не левів!
Так вівці не полохаються вовка,
Так кінь чи бик не мчить від леопарда,
Як біжите ви від своїх рабів.

Тривога, знову сутичка.

Нічого не виходить. Знов у шанці!
Зі смертю Солсбері усі змирились,
Удару помсти не завдасть ніхто,
Бо Діва вже ввійшла до Орлеана,
І не змогли ми перешкодить їй.
Було б мені із Солсбері загинуть,
Ніж голову від сорому ховати!

(Виходить)

Тривога, англійці відступають.

СЦЕНА 6

Там же.

Фанфари.

На мури Орлеана виходять Діва, Карл, Рене, Алансон і солдати.

Діва
Розмайте наші прапори на стінах.
Звільнили Орлеан ми від англійців.
Так Жанна д’Арк тримати вміє слово.

Карл
Святе створіння ти, Астреї донько,-
За подвиг славний як тебе вшаную?
Мов сад Адоніса – твої слова:
Сьогодні цвіт, а завтра – вже й плоди.
Пророчицею, Франціє, пишайся!
Уже ж ми Орлеан відвоювали.
Не знав наш край щасливішого дня.

Рене
Чом дзвони не задзвонять скрізь по місту?
Скажи, дофіне, хай вогні запалять,
Хай веселяться, бенкетують скрізь,
Святкуймо радість, що господь нам дав!

Алансон
Вся звеселиться Франція по вінця,
Прочувши, як геройськи бились ми.

Карл
Це Жанна, а не ми, перемогла,-
Короною я поділюся з нею,
І всі священики й ченці нехай
В процесіях співають їй хвалу.
Величнішу зведу їй піраміду,
Аніж Родопина, що у Мемфісі.
Коли ж вона помре, на знак шаноби
Нестимуть прах її у кращій урні,
Ніж самоцвітна Дарієва скринька,
У всі великі дні, у всі свята
Попереду всіх королів французьких.
Вже не благатимем Дені святого –
Одна у Франції свята – це Жанна!
Тепер бенкет ми королівський справим
У день звитяги, в золотий день слави.

Фанфари.

ДІЯ П’ЯТА
СЦЕНА 1

Лондон. Кімната в палаці.
Сурми.

Входять король Генріх, Глостер і Ексетер.

Генріх
Чи прочитали ви листи: від папи,
Від імператора і д’Арманьяка?

Глостер
Так, владарю. Бажання їхнє спільне:
Усі вони смиренно просять вас
Укласти, як годиться християнам,
Між Англією й Францією мир.

Генріх
Як ви розцінюєте їхню думку?

Глостер
Королю добрий, це єдиний спосіб
Спинити крові людської потоки
І заснувати обопільний мир.

Генріх
Так, ваша правда. Я ж бо завше й сам
Вважав за нечестиву й неприродну
Таку нелюдську і криваву зваду
Поміж прихильників одної віри.

Глостер
До того ж, повелителю, щоб швидше
Й міцніше зав’язати вузол дружби,
Граф д’Арманьяк, дофіна Карла родич,
У Франції впливовий чоловік,
Дочку свою віддасть вам за дружину
Із посагом великим і розкішним.

Генріх
Мені дружину, дядьку? Я ще юний,
Мені годиться радше пильно вчитись,
Ніж насолод кохання заживати.
Але послів покличте – ваша воля –
Й таку їм дайте відповідь усім:
Погоджуюсь я з вашим рішенцем,
Коли так богу треба й королівству.

Входять легат, два посли і єпископ Вінчестерський у кардинальському вбранні.

Ексетер
Що? Вінчестера висвятили вже
У кардинальський сан? От новина!
Тепер, гадаю, підтвердиться те,
Що Генріх П’ятий напророчив нам:
«Як Вінчестер доскочить кардинальства,
То митру зробить рівною короні».

Генріх
Панове, все, що ви пропонували,
Ми вже розглянули, обговорили.
Мета у вас і добра, і розумна.
Тому і вирішили твердо ми,
Що обміркуємо умови миру,
І лорду Вінчестеру доручаєм
До Франції негайно відвезти їх.

Глостер
А щодо пропозицій д’Арманьяка,
То мій володар достеменно знає
Про всі чесноти вашої графині,
І про ясну красу, й коштовний посаг,-
Її він королевою назве.

Генріх
Для ствердження і скріплення угоди
Вручіте їй мій знак – цей діамант.
А ви, мілорде, про послів подбайте,
Щоб їх у Дувр доставили безпечно
І посадили там на корабель,
Усіх їх звіривши на ласку моря.

Виходять усі, крім єпископа Вінчестерського й легата.

Єпископ
Стривайте, пан легат, одержіть спершу
Те золото, що я пообіцяв
За сан високий святості його,
За те, що вбрав мене в поважні шати.

Легат
До послуг вашого преосвященства.

(Виходить)

Єпископ
Ні, Вінчестер не скориться тепер
І не поступиться пихатим перам.
Ти, Гемфрі Глостере, іще збагнеш:
Ні родом, ні могутністю магната
Не перевищиш ти мене, прелата.
Мої діла тебе таки зігнуть,
Або країну чвари роздеруть!

(Виходить)

СЦЕНА 2
Франція. Рівнина в Анжу.

Входять Карл, герцог Бургундський, Алансон, Діва і військо.

Карл
Такі новини мають дух підняти:
Повстали, кажуть, горді парижани –
Французький дух прокинувся у них.

Алансон
Тож на Париж веди, королю, нас,
Хай без пуття не проминає час.

Діва
Мир буде їм, коли до нас пристануть,
А ні – розвалимо палаци їхні!

Входить розвідник.

Розвідник
Нехай щастить звитяжному вождеві
І відданим сподвижникам його!

Карл
Розвідники що кажуть? Говори!

Розвідник
Роз’єднане раніш англійське військо
З’єдналося тепер в одну потyry
І хоче незабаром дати бій вам.

Карл
Хоч несподівана для нас ця вістка,
Та зустріч їм ми приготуєм гідну.

Герцог Бург. Надіюся, дух Толбота не з ними
Й вони не будуть грізними такими.

Діва
Із ницих пристрастей найгірший – страх.
До бою, Карле! Переможеш ти,
А Генріх має свій талан клясти.

Карл
Отож вперед! Хай Франції щастить!

Виходять.

СЦЕНА З

Там же. Перед Анжером.

Гамір битви. Сутички. Входить Діва.

Діва
Змагає регент, і француз тікає.
Тепер хоч ви мені допоможіте,
Закляття чарівні та амулети,
Ви, духи вибрані, мої провидці,
Подайте знак, чого чекати далі.

Грім.

Меткі помічники і посланці
Владики Півночі, всіх темних сил,-
З’явіться і допоможіть мені!

Входять злі духи.

О, швидко ви з’явилися – напевне,
До послуху мені уже навикли!
Знайомі духи, вибрані для мене
З могутніх попідземних легіонів,
Зробіть, щоб Франція перемогла.

Духи мовчки ходять навколо неї.

О, не томіть мене мовчанням довгим!
Я годувала вас своєю кров’ю,
Тепер для вас я руку відрубаю
На запоруку успіху, що буде,.-
Лиш змилуйтесь, мені допоможіть.

Духи схиляють голови.

Нема надій? Моє все тіло буде
Вам платою, лише вволіть прохання.

Духи хитають головами.

Не можу я ні тілом, ані кров’ю
Купить, як досі, вашої підтримки.
Тоді візьміть і душу разом з тілом,
Аби лиш нас англійці не здолали.

Духи зникають.

Покинули мене! Тож час настав,
Що Франція шолом величний схилить
І в лоно Англії впаде чолом.
Мої закляття древні заслабкі,
Не сила вже моя змагати пекло.
У порох знову, Франціє, впадеш.

(Виходить)

Сутички. Входять, б’ючись, французи та англійці Діва і Йорк б’ються одне з одним. її взято в полон. Французи тікають.

Йорк
Ну, що, французька панно, ти спіймалась?
Закляттям духів із ланця спусти –
Хай спробують тобі вернути волю.
Ти й справді чортової ласки гідна.
Дивіться, як ця відьма брови супить,
Немов Цірцея,- хоче нас змінити!

Діва
Тебе на гіршого вже не змінити.

Йорк
О, Карл-дофін – ото справдешній красень,
Лиш він вибагливі ці очі тішив.

Діва
Погибель і на тебе, і на Карла!
Бодай зненацька задушили вас
Криваві руки в ліжках ваших власних!

Йорк
Гидка чаклунко, прикуси язик свій!

Діва
Благаю, дай тебе попоклясти.

Йорк
Попоклянеш, як підеш у вогонь.

Виходять.

Гамір битви.

Входить Сеффолк, ведучи за руку Маргариту.

Сеффолк
Хто б не була, тепер моя ти бранка.

(Дивиться на неї)

Красуне осяйна, мене не бійся,
Лише торкнусь рукою святобливо.
На вічний мир свої цілую пальці
І їх на стан твій ніжний я кладу.
Скажи, хто ти, й тобі віддам я шану.

Маргарита
Я – Маргарита, донька короля
Неаполя. Знай це, хто б ти не був.

Сеффолк
Я граф англійський, Сеффолк на ім’я.
Не ображайсь, природи ніжне диво.
Тебе я при розподілі узяв.
Пташат пухнатих так рятує лебідь,
Під крилами в полоні їх тримає;
Коли ж тебе полон такий гнітить –
Друг Сеффолка, ти вільна вже в цю мить.

Маргарита хоче піти геть.

Лишися!

(Вбік)
Сил нема її пустити!
Звільнили руки, серце ж не звільняє.
Як грає сонце в дзеркалі потоку,
Як відбиває промені ріка,
Так ця краса буяє ув очах.
Позалицявся б я, але не смію.
Перо візьму і на письмі освідчусь.
Стидайся, Де-Ла-Пулю, й не ганьбись.
Чи ти без язика? Вона ж в полоні.
Чи виду ти жіночого злякався?
Краса висока має справжню велич –
Язик заплутується, і грубієш.

Маргарита
О графе Сеффолку,- як так зовешся,-
Скажи, який я викуп маю дати?
Бо ж, видно, полонянка я твоя.

Сеффолк
(убік)
Чом думаєш, що почуття відкине?
Ще ж навіть не освідчувався їй!

Маргарита
Чого мовчиш? Який із мене викуп?

Сеффолк
(убік)
Вона прекрасна – отже, залицяйся.
На те й жінки, аби скоряти їх.

Маргарита
Ти приймеш викуп мій? Чи так, чи ні?

Сеффолк
Безумний чоловіче, жінку маєш!
Коханкою чи ж буде Маргарита?

Маргарита
Я полишу його, бо він не чує.

Сеффолк
(убік)
Пропало все, бо карта йде лиха.

Маргарита
Він мовить без зв’язку, як божевільний.

Сеффолк
(убік)
Розлучення я можу домогтися.

Маргарита
Хотіла б я, щоб ви відповіли.

Сеффолк
(убік)
Здобуду Маргариту, а кому?
Самому королю, дурна колодо!

Маргарита
Він про колоду каже – тесля, мабуть!

Сеффолк
(Убік)
Одначе так я вдовольню кохання,
Та й мир між королівствами настане.
Щоправда, перешкода є одна.
Бо ж батько – хоч Неаполя король,
Анжу і Мену герцог – небагатий,
І наша знать відкине спілку цю.

Маргарита
Чим так ви заклопотані, мій пане?

Сеффолк
(убік)
Та ні-бо! Не такі вони пихаті,
А Генріх молодий, піддасться він.

(Уголос)

Принцесо, таємницю вам скажу я.

Маргарита
(убік)
Хоч полонянка я, та лицар він,
І, певне, честі в мене не відніме.

Сеффолк
Принцесо, звольте вислухать мене.

Маргарита
(убік)
А може, виручать мене французи,
Й просить не доведеться ласки в нього.

Сеффолк
Послухайте ж мене, ласкава пані.

Маргарита
(убік)
З жінок не перша я в полон попала.

Сеффолк
Про що це ви говорите, принцесо?

Маргарита
Я просто милості у вас прошу.

Сеффолк
Принцесо, назвете щасливим бран,
Якщо він королевою вас зробить?

Маргарита
Ох, бути королевою в полоні
Гірш, ніж рабинею у рабстві ницім,
Бо вільні мають бути королі.

Сеффолк
О, вільною ви будете так само,
Як буде вільний Англії король.

Маргарита
Його свобода – що вона для мене?

Сеффолк
Тебе я королевою зроблю
І в руку скіпетр золотий вкладу,
Ще й надягну на голову корону,
Якщо ти згодна буть моєю…

Маргарита
Ким?

Сеффолк
Його любов’ю.

Маргарита
Йому буть за дружину я не гідна.

Сеффолк
Ні, люба панно, це не гідний я
Таку красуню сватати йому.
Своєї частки в ділі цім не маю.
Що скажете? Чи згодні на таке?

Маргарита
Якщо дозволить батько, я погоджусь.

Сеффолк
Сюди, начальники! Вперед знамена!
Ми, панно, біля батькового замку
Просурмимо й порадимося з ним.

Сурмлять до переговорів.

На мур виходить Рене.

Поглянь, Рене, дочка твоя в полоні!

Ренв
У кого?

Сеффолк
В мене.

Рене
Сеффолку, що вдію?
Я лиш солдат, нездатен я ридати
Чи нарікати на фортуни примхи.

Сеффолк
Є засіб тут простий, ласкавий пане;
Погодьтесь тільки, честю поручіться –
І ваша донька буде королева.
Для короля свого її здобув я,
Отож цей необтяжливий полон
Їй принесе свободу королівську.

Рене
Чи Сеффолк справді каже те, що мислить?

Сеффолк
Прекрасна Маргарита добре знає,
Що я не лицемір і не лестун.

Рене
Під слово лицарське твоє спущуся,
Щоб дати відповідь тобі правдиву.

(Сходить з муру)

Сеффолк
А я твого приходу почекаю.

Сурми. Входить Рене.

Рене
Ласкаво просимо, хоробрий графе.
Будь, як удома, в нашому Анжу.

Сеффолк
Щасливий ти, Рене, що маєш доньку,
Вінчатися достойну з королем.
Яку ж ти відповідь мені даси?

Рене
Коли її, мізерну, зволиш сватать
Такому владареві за дружину,
Моя умова – щоб спокійно жив я
У володіннях – Мені та Анжу,
Не знаючи воєнного насильства;
Тоді дочку за Генріха віддам.

Сеффолк
Це й буде викуп. Я її звільняю.
А щодо графств обох, то я подбаю,
Щоб ти спокійно ними володів.

Рене
А я тобі, в ім’я його державне,
Як короля великого послові
В знак вірності дам руку Маргарити.

Сеффолк
Прийми, Рене, подяку королівську:
Ти чиниш це заради короля.

(Вбік)

Та був би я, здається, щасливіший,
Якби у справі цій просив за себе.

(Вголос)
До Англії зі звісткою поїду,
Укладення там підготую шлюбу.
Тож бережи цей діамант, Рене,
У золотім палаці як годиться.

Рене
Тебе я обнімаю, як обняв би
Самого короля, коли б він тут був.

Маргарита
Прощайте, графе. Найщирішу дяку
Від мене матимете ви довіку.

Сеффолк
Прощайте й ви, принцесо. Тільки де ж
Моєму королю привіт від вас?

Маргарита
Привіт, що личить дівчині невинній,
Його служниці,- передай йому.

Сеффолк
Слова ці милі і доречно скромні.
Але я ще раз потривожу вас –
Невже ніяких запорук любові?

Маргарита
Так, пане мій: лиш чисте серце шлю,
Ніколи ще не торкане любов’ю.

Сеффолк
А ще оце.

(Цілує її)

Маргарита
Ні, це для тебе. Чи насміла б я
Слать королю таку малу дрібничку?

Рене і Маргарита виходять.

Сеффолк
Мені б це все! Та, Сеффолку, спинися!
Це лабіринт, не заблукай у ньому:
Там Мінотаври, підлі зради там.
Ти, хвалячи її, чаруй державця.
Згадай її приваби невідпорні,
Красу природну, від мистецтва вищу:
Пливтимеш морем – добирай слова,
Щоб на колінах перед королем
Його ти зміг зачарувати нею.

(Виходить)

СЦЕНА 4
Табір герцога Йорка в Анжу.

Входять Йорк, Уорік та інші.

Йорк
Де відьма та, що маємо спалити?

Входить Діва під вартою і старий пастух.

Пастух
Ох, Жанно! Батька ти свого вбиваєш!
Невже для того я шукав тебе,
Щоб на біду собі отут побачить
Твою жорстоку і дочасну смерть?
Ох, Жанно, люба доню, вмру з тобою!

Діва
Жебраче ветхий, блазню жалюгідний,
У мене в жилах – благородна кров!
Не батько ти й не приятель мені.

Пастух
Ні, ні! Мої панове, це не так.
Я батько їй, і це село все знає.
І мати ще жива, вона підтвердить.
Ця Жанна – перший плід мойого шлюбу.

Уорік
Ти, відьмо, батька-матері зреклась?

Йорк
Ще доказ, що було її життя
Лихе та підле. Буде й скін такий!

Пастух
Соромся, Жанно, чом така ти вперта?
Бог відає: ти плоть моєї плоті,
Заради тебе проливав я сльози,
Тож не зрікайсь мене, благаю, доню!

Діва
Геть, простолюдине! Тебе купили,
Щоб приховати мій високий рід.

Пастух
Це правда, високо вродилась ти,
Бо на горі стоїть моя хатина.
Стань на коліна, поблагословлю!
Не хочеш? Хай же проклянеться мить,
Коли знайшлась ти. Чом же молоко,
Яке ти ссала з матері грудей,
Щуриною отрутою не стало!
Коли ягнят ти стерегла у полі,
Чом хижий вовк не з’їв тебе, дитино?
Повіє клята, батька ти зреклася!
Спаліть її! Повісить – це замало.

(Виходить)

Йорк
Візьміть її! І так жила задовго,
Світ оскверняючи своїм нечестям.

Діва
Ні, я скажу, кого ви засудили.
Не цей пастух-селюк зродив мене, –
Походжу я від роду королів,
Свята і чиста, обрана згори,
Прийшла, надихнута небесним сяйвом,
Небачені творити чудеса.
Зі злими духами не зналась я.
Ви похіттю забруднені своєю,
І заплямовані невинних кров’ю,
І множеством осквернені гріхів, –
Бракує вам, як іншим, благодаті,
І вам здається, ніби неможливо
Творити без диявола дива!
Ви помиляєтесь, бо Жанна д’Арк
Невинна, непорочна змалку діва,
Цнотлива й чиста навіть у думках.
І кров її дівоча, тут пролита,
Волатиме про помсту в небесах.

Йорк
Так, так. Ведіть її на страту швидше.

Уорік
Та зважте, що вона така цнотлива,-
Тож не жалійте дров, хай буде вдосталь,
Ще й бочками смоли вогонь підсиліть,
Аби її страждання вкоротити.

Діва
Невже ніщо сердець вам не зворушить?
Тоді свою відкрий їм, Жанно, слабкість,
Щоб захиститися тобі законом.
Вагітна я. А ви – криваві вбивці.
Ви знищите і плід в моєму лоні,
Коли потягнете мене на смерте

Йорк
О небо, ґвалт! Дитя в святої діви!

Уорік
Найбільше диво нині ти явила.
Твоє святе життя вело до цього?

Йорк
Вони з дофіном бавилися славно.
Я так і знав: на це вона пошлеться.

Уорік
Паліть її! Не треба нам бастардів,
Та ще й коли їм Карл за батька буде.

Діва
Ви помилились – не від нього плід.
Це Алансон моє здобув кохання.

Йорк
Ах, Алансон, Макіавеллі звісний?
Помре його дитя, нехай там що.

Діва
Простіть мене, я ошукала вас,
Бо то не Карл, не герцог Алансонський,
Але Рене, Неаполя король.

Уорік
Одружений! Ще більше неподобство.

Йорк
Оце-то діва! І сама не знає,
Хто винен з них,- так їх було багато.

Уорік
Це свідчить про її велику щедрість.

Йорк
І все-таки вона – сама невинність!
Сама себе ти, хвойдо, осудила,
Тож не благай, бо всі слова даремні,

Діва
Ведіть мене! Прокляття вам лишаю.
Нехай ніколи не осяє сонце
Країни, де вам жити доведеться.
Хай темрява і хмурі тіні смерті
Вас обступають, поки лихо й розпач
У прірву чи у зашморг вас штовхнуть.

(Виходить під вартою)

Йорк
Згори дотла і попелом розвійся,
Прислужнице огидна й клята пекла!

Входить кардинал Бофорт, єпископ Вінчестерський, із почтом.

Кардинал
Вітаю, пане регент. Я привіз
Вам повноваження від короля.
Панове, всі держави християнські
Від наших чвар жорстоких потерпають
І нас благають швидше мир твердий
З пихатими французами укласти.
Тут недалеко і дофін із почтом –
Уже прибув вести переговори.

Йорк
Невже усім трудам такий вінець?
Ще й по загибелі стількох достойних
Воєначальників, дворян, солдатів,
Що полягли на цій війні, віддавши
Життя для процвітання батьківщини,-
Повинні ми цей бабський мир укласти?
Чи мало через зраду й віроломство
Уже ми втратили французьких міст,
Що наші предки їх завоювали?
Уоріку! Передбачаю я
Всієї Франції утрату повну.

Карл
Оскільки, лорди, вирішено так,
Що перемир’я слід проголосити,
Прийшли ми, щоб дізнатися від вас,
Які ви ставите умови миру.

Йорк
Ти, Вінчестер, кажи, бо гнів мені,
Здушивши горло, голос відбирає
При погляді на ворогів заклятих.

Кардинал
Дофіне Карле, й ви, вельможне панство!
Король наш Генріх – з чистого жалю
І співчуття – погодився звільнити
Країну вашу від війни лихої
І дозволяє вам у мирі жить.
За це васалами його ви станьте:
Ти, Карле, урочисто присягни
Платити данину йому й коритись;
Сам будеш віце-королем під ним –
Так збережеш ти сан свій королівський.

Алансон
Карл має буть себе самого тінню?
Носити подаровану корону
І все-таки за владою й вагою
Звичайному дорівнювать підданцю?
Вимога несусвітня та безглузда!

Карл
Усім відомо, чим я володію
І де мене вважають королем.
Пів-Галлії, чи й більш, мені належить,
І, шоб отримать решту, це я маю
Утратити із усіма правами
За те, що віце-королем назвуся?
Ні, пане мій посол, я краще вже
Те збережу, що маю, ніж в гонитві
За рештою – утрачу зразу все.

Йорк
Зухвалий Карле! Чи не підсилав ти
Таємних посланців, шукавши миру?
А нині, як усе дійшло до згоди,
Став осторонь, до порівнянь удався?
Прийми ж украдений тобою титул,
Як подарунок нашого монарха,
А не як право, у бою здобуте.
А ні – замучимо тебе війною.

Рене
(стиха, до Карла)
Володарю, впираєтесь даремно,
Прискіпуючись до умов англійців.
Коли не зараз,- ладен я закластись,-
Не трапиться нам більш така нагода.

Алансон
(стиха, до Карла)
Проявите ви мудрість, як по правді,
Народ від різанини врятувавши,
Яку щодня ми бачитимем, доки
Триватиме жорстока ця війна.
Тому прийміть умови перемир’яі
Зламаєте його коли завгодно.

Уорік
Що скажеш, Карле? Чи умови приймеш?

Карл
Так – з застереженням, щоб ви не мали
Ніяких прав на всі фортеці наші.

Йорк
То присягни на вірність королю,
Як лицар, обіцяй йому покірність,
Не бунт супроти Англії корони,
А послух твій і всіх вельмож твоїх.

Карл та інші присягають.

Тож розпускайте армію свою.
Згорніть знамена, втиште барабани,-
Встановлюємо урочистий мир,

Виходять.

СЦЕНА 5
Лондон. Кімната в палаці.

Входить король Генріх, розмовляючи з С еффолком, Глостером та Ексетером.

Генріх
Шляхетний графе, як ви описали
Прекрасну Маргариту! Диво з див!
Її чесноти, зовнішність чудова
Уже любов у серці запалили.
Як той порив лихого урагану
Супроти течії несе вітрильник,
Так і мене несуть чутки про неї –
Або об скелі грізні розіб’юсь,
Або дістанусь гавані блаженства.

Сеффолк
Володарю, моє про неї слово –
Це тільки заспів до її хвали,
Бо головні достоїнства красуні,
Якби я зміг їх описати ревно,
Дали б нам цілий том рядків чарівних,
Що схвилювали б і холодний розум.
До того ж Маргарита і не пишна,
Не прагне насолоди всі пізнати,-
З покірливої скромності уся.
Вона вам буде рада послужити
І, звісно, намірів цнотливих повна,
Любити буде Генріха свого.

Генріх
А Генріх, звісно, іншого й не хоче.
Отож, протекторе, ви дайте згоду:
Хай Маргарита буде королева.

Глостер
Як згодитись? Адже то буде гріх.
Величносте, уже ж ви заручились
Із панною, достойною не менше.
Як можемо порвати цю угоду,
Ганьбою честі не заплямувавши?

Сеффолк
Що з незаконною клятьбою чинять?
Що робить рицар на турнірі, клявшись
Іти на бій, а кидає змагання,
Побачивши суперника-нерівню?
Дочка якогось графа – вам нерівня.
Із нею без ганьби порва-ти^цожна./
Глостер Ну чим, скажи-но, Маргарита краща?
І хто Рене? Чим вищий він за графа?
Гучними титулами, більш нічим.

Ексетер
До того ж дасть той граф великий посаг,
Рене ж не дасть, а швидше візьме сам.

Сеффолк
Що посаг, лорди! Короля шануйте.
Невже такий він жалюгідний, бідний,
Що вибере багатстві – не кохання?
Спроможен Генріх збагатить кохану,
А не шукать її, щоб збагатитись,
Так селюки собі торгують пару,
Немов торговці – коней чи овець.
Одруження – важлива дуже справа,
Якої не вирішує повірник.
Не ми, а сам володар обирає
Дружину, щоб ділити з нею ложе.
Як він її найдужче любить, лорди,-
Для нас це найважливіша причина,
Що має переважити усе.
Бо примусовий шлюб – це тільки пекло,
Життя в гризні, у сварках безнастанних,
А добровільно з’єднані серця
Достойні лиш небесного вінця.
Кого ж ми повінчаєм з королем?
Таж Маргариту, короля дочку.
Краса, поєднана з високим родом,
Їй прирекла лиш короля за мужа.
Хоробрість горда та безстрашний дух –
Не те, що бачиш у жінок звичайних,-
Ось запорука доброго потомства.
Син завойовника, наш Генріх Шостий
Спородить завойовників нових,
Коли із жінкою такого духу
Життя своє в коханні поєднає.
Отож, мілорди, згодьтеся зі мною:
Лиш Маргариті буть йому жоною.

Генріх
Чи це така в твоєму слові сила,
Мій славний лорде Сеффолк, чи від того,
Що полум’ям кохання не палала
Моя тендітна юність ще ніколи,-
Не можу я сказати, тільки певен:
Такий я відчуваю біль у грудях
І між надією та страхом спір,
Що млосно стало від напливу дум.
Отож до Франції мерщій, мілорде!
На всі умови згодьтеся, добийтесь,
Щоб Маргарита зводила прибути
До Англії і тут коронувалась
Законною дружиною моєю.
На всі видатки ваші в цьому ділі
Нехай зберуть з народу десятину.
Йдіть! Поки не повернетеся ви,
Терзатимусь я безліччю турбот.
Не ображайтесь, добрий дядьку мій,
Судіть мене не зрілих літ судом,
А згадкою про молоді літа,
І простите це рішення моє.
Отож ви проведіть мене туди,
Де в самоті журбі своїй віддамся.

(Виходить)

Глостер
Ох, я боюсь, це й кінчиться журбою.

Глостер та Ексетер виходять.

Сеффолк
Тож Сеффолк переміг і піде він,-
Як в Грецію Паріс ішов колись,-
З надією також любов знайти,
Та щастя більше, ніж троянець, мати.
Бо ж Маргарита, у корону вбравшись,
Віднині правитиме королем,
Я ж – нею, королем і королівством.