Злам XVIII – ХІХ ст. в історії України – період складний та драматичний. Поділена поміж двома монархіями – Російською та Австрійською, позбавлена свого історичного імені, Україна як колонія перебувала під впливами Західної та Східної метрополій. Постулат про виняткове значення останньої для розвитку української культури було закладено у підгрунтя офіційної російсько- імперської, а згодом радянської доктрини. На жаль, ця ідіологема протривала не лише у масовій, а й науковій свідомості аж до кінця ХХ ст., істотно деформуючи об’єктивну історичну картину, наше розуміння й ставлення до витоків важливих національних культурних процесів ХІХ ст. Єдині донині монографії в галузі українського шекспірознавства були написані й вийшли друком за радянської доби1 із відповідними абераціями ідеологічного характеру. Незалежні дослідники української шекпіріани у діаспорі дуже побіжно звертаються до попереднього – “іншомовного” – етапу знайомства із творчістю видатного драматурга на теренах України2. Сучасних українських істориків-перекладозвнавців також практично не цікавить поява Шекспірових творів на теренах України іншими мовами3, оскільки об’єктом їхніх досліджень залишається насамперед україномовна шекспіріана. Тому цілком зрозумілою є необхідність ретельного вивчення й переосмислення мистецьких явищ зламу XVIII–ХІХ як таких, що були живильним грунтом, сприяли зародженню, розвитку та утвердженню української національної шекспіріани. Принциповим при цьому є підхід, за яким до категорії іншомовної культури відносимо російську – разом із австрійською, польською, а відтак розглядаємо впливи та внесок кожної з них у культурне життя на території українських земель.
Історик Я. Грицак творення модерної України розпочинає власне з “першої дії” – періоду інкорпорації українських земель до складу російської та австрійської імперій наприкінці XVIII-поч. ХІХ ст.4. Як відомо, після трьох поділів Польщі (1772, 1774 та 1795) до Австрійської імперії відійшли Галичина, частина Волині і Поділля, Буковина. У склад Російської монархії було інкорпоровано Крим, північночорноморські степи, Правобережну Україну (Київщина, Волинь, Поділля), Берестейщину і Холмщину. Як зазначає Я. Грицак: “…кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення цих двох держав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем”5. За цих умов нові національні, суспільні, соціальні чинники витворювали й нові культурні парадигми розвитку краю. Серед них – формування професійної театральної культури в містах та містечках на території України. Йдеться про німецькі, польські та російські професійні театральні колективи, що, народившись, функціонували спершу в мовних межах своєї національності, а в першій третині ХІХ ст. відповідно до об’єктивних обставин, перетворилися на дво- та тримовні, і фактично, стали живильним грунтом для народження з їхнього лона українського національного професійного театру.
Період, який обираємо до розгляду, а саме кінець XVIII – поч. ХІХ ст., слід вважати першим періодом знайомства та поширення творчості В. Шекспіра на території українських земель. Це знайомство відбувалось двома паралельними шляхами – літературним та сценічним. Їхню взаємопов’язаність, на жаль, досі недооцінюють історики нашої національної літератури та перекладознавці. І хоч у нашій публікації йтиметься про практику іншомовних діячів театру, на цьому матеріалі неважко переконатись у безпосередньому зв’язку сценічної та перекладацької практики, що дозволяє по-новому осмислити значення та вплив театру на розвиток літератури.
Щоб зрозуміти закономірності появи Шекспірових творів саме в цей час на українських теренах, слід звернутися до загальної картини поширення творчості В. Шекспіра в Європі ХVІІІ ст.
Як відомо, “друге народження” інтересу до творчості В. Шекспіра пов’язане із діяльністю англійського актора Д. Гарріка. Його сценічна практика, і зокрема кілька сценічних редакцій “Гамлета” упродовж 1748 – 1762 років, стали принципово новим прочитанням Шекспірової трагедії, що викликало надзвичайний інтерес до творчості В. Шекспіра не лише на батьківщині драматурга, а й на європейському континенті. Культурний місток поміж англійською театральною практикою витворився як завдяки гастролям Д. Гарріка країнами Європи, так і з принесених на континент численних вражень очевидців, котрі бачили шекспірівські постави в Лондоні.
Пріоритет в освоєнні Шекспіра у другій половині ХVІІІ ст. у Європі виборювали поміж собою дві традиції, дві культури: французька та австро-німецька. Автори переробок з одного і з іншого боку належали до поширеної на той час у Європі традиції Просвітництва. Спільними тут були тлумачення сюжету та системи образів трагедії в жанрі міщанської драми з елементами сентименталізму; дидактичність, яка полягала в утвердженні ідеї неодмінного покарання зла та винагородження чеснот; заміна трагічного фіналу на адаптований, за яким герой, носій моральних чеснот, залишався живий, а негативні герої зазвичай гинули.
Сценічна хода “Гамлетів” через Європу із Заходу на Схід відбувалась двома магістральними шляхами. Театральне мистецтво Російської імперії, орієнтоване на французьку культуру, користало з переробок французьких авторів, зокрема, Ж. – Ф. Дюсіса. Після вільного переспіву А. Сумарокова “Гамлета” 1748 р. та вистав за цим текстом (трупа Ф. Волкова в Ярославлі, прибл. 1750; Петербурзький театр, 1750, 1752, 1757, 1758; Московський театр, 1760) російський театр здобувся на наступний переклад С. Висковатова (за Ж. – Ф. Дюсісом) “Гамлета” лише 1810 р. Як свідчить реконструйований істориками репертуар імператорських театрів, на російській сцені в останній третині ХVIII – першому десятилітті ХІХ ст. “Гамлет” практично не йшов6. Тож логічно припустити, що не міг він виникнути і на перших відомих з цього періоду напіваматорських сценах підросійських українських міст, що їх, як наприклад, у Харкові, наприкінці ХVIII ст. організовували відставні актори російських імператорських сцен.
На територію ж Галичини, що була складовою Австрійської монархії, шлях перших “Гамлетів” пролягав з Відня.
У грунтовній монографії польського історика театру Є. Ґота “На острові Гуаксари: Войцех Богуславський і львівський театр 1789 – 1799)”7 відтворено хронологію й географію поширення “Гамлета” на сценах провідних театрів Австрійської монархії в останній третині ХVIII ст. З цього можемо зауважити, що шлях сценічного прочитання “Гамлета” пролягав від Англії в Європу через столичну віденську сцену й сцени провідних театральних міст Австрійської монархії. За хронологією та географією цей рух виразно спрямований на Схід. Львів у цьому процесі став географічно крайньою східною точкою поширення постав твору в австрійській театральній традиції.
Початки професійного театрального життя у Львові безпосередньо пов’язані з історичними подіями, а саме – з першим поділом Польщі, який відбувся 1772 р. і згідно якого землі Галичини із Львовом включно відійшли до Австрійської монархії. “Від адміністрації та законодавчих органів до поліції та цензури усі інституції були приєднані до відповідних австрійських, або, якщо їх не існувало раніше, створені наново. Йшлося про повне зарахування провінції та її населення в австрійське державне утворення. Щоб досягнути цього, населення – поляків, євреїв, українців необхідно було якомога більше призвичаїти до німецької мови та культури”8.
Провадячи активну національну політику, австрійський уряд покладав великі сподівання на театр як дієвий засіб онімечення місцевих мешканців. Цісар Йозеф ІІ особисто підтримував ідею побудови стаціонарного театру у Львові, закликаючи упродовж майже двох десятиліть усі суспільні верстви міста до побудови театрального приміщення.
У згаданій книжці Є. Ґот подає відомості про перші австрійські професійні колективи, що з перервами працювали у Львові від 1776 р. Це трупи: Ф. Геттерсдорфа (1776, 1784, 1785), Т. Трусколяського (1780 – 1783), Ф. Гілфердінга (кількамісячні гастролі 1783, 1784, 1785), Мєжинського (1786, 1787), К. Тоскані (1787– 1789).
“Львівський театр після першого поділу Польщі став частиною утверджуваного тоді організму театрів австрійської монархії, що мало надзвичайно важливі наслідки,” – пише про цей період Є. Ґот9. Важливим, на думку дослідника, було те, що Львів у той час опиняється в центрі уваги чисельних антрепренерів, потрапляє в систему гастрольних маршрутів мандрівних колективів10. Внаслідок цього Львів, як і інші міста монархії, стає своєрідним тиглем театрального досвіду як німецьких, так і польських мандрівних труп. Ці колективи приносили із собою випробуваний на глядачах інших міст монархії репертуар, режисерський та акторський досвід: напрацьований особисто, набутий в мандрівному житті, підглянутий і навіть почутий з розповідей11. Важливо зазначити, що саме з початком діяльності першої австрійської трупи у Львові (1776) веде свій відлік професійна театральна культура міста.
Отже, ознайомлення львівського глядача з “Гамлетом” відбувалось у контексті театрального поширення всієї спадщини драматурга на європейському континенті. Так, у репертуарі німецької трупи під керівництвом Ф. Геттерсдорфа в сезоні 1783 – 1784 рр. знаходимо перші свідчення про постави творів В. Шекспіра: “Короля Ліра”, “Річарда ІІІ” та “Ромео і Джульєтти”12. Як свідчать тексти афіш, опрацьовані Є. Ґотом, це були переробки Ф. Шредера (“Король Лір”) та Ф. Вайса (“Річард ІІІ” та “Ромео і Джульєтта”). В праці ще одного польського шекспіролога, А. Журовського, знаходимо нічим не підтверджену, на жаль, вказівку на те, що цього сезону у Львові грано й “Гамлета”13.
Наступні шекспірівські прем’єри у Львові пов’язані з іменами видатних театральних діячів австрійської сцени Франца Гайнріха Булли та польської сцени – Войцеха Богуславського. На сцені австрійського театру під керівництвом Ф. Г. Булли 12 червня 1794 р. відбулась вистава “Ромео і Джульєтта”. Через два роки, коли В. Богуславський очолив об’єднану дирекцію австрійської та польської сцен у Львові, в постановці Ф. Г. Булли 12 листопада 1796 р. було показано глядачам “Короля Ліра”. З порівняльного аналізу театральних сезонів 1796/1797 рр. у Львівському, Ваймарському та Віденському театрах, який здійснив Є. Ґот, видно, що львівська прем’єра “Макбета”, яка відбулася 17 січня 1797 р. навіть випередила постави цього твору Шекспіра у Ваймарі та Відні. На підставі цих та ряду інших спостережень і фактів Є. Ґот приходить до висновку, що у Львові на австрійській сцені Шекспір відігравав важливішу роль, ніж, скажімо, у Ваймарі14. Взагалі репертуар львівської сцени, зокрема у названому сезоні, був орієнтований не на комедію, як, скажімо, у Ваймарі, а на драму, яка становила 41, 6 відсотка афіші.
У такому контексті цілком органічною й закономірною постає прем’єра “Гамлета” у Львові 19 грудня 1796 р. на сцені австрійського театру. Вистава була третьою в своєрідній “шекспірівській хвилі” – після вже названих “Ромео і Джульєтти”(1794) та “Короля Ліра”(1796). За нею йшла згадана вище прем’єра “Макбета” (1797). Режисером усіх чотирьох вистав був антрепренер львівської австрійської сцени Ф. Г. Булла (1754 – 1819).
Ф. Г. Булла, австрійський чех, прибув до Львова у травні 1789 р. за дорученням цісаря Йосифа ІІ. На той час мав чималий досвід акторської та антрепренерської діяльності у театрах Інсбрука, Лінца, Карлсруе, Праги, Буди та Пешта. В особі Ф. Г. Булли Львів придбав досвідченого антрепренера із виразними сучасними естетичними театральними уподобаннями й громадсько-політичними пріоритетами. У світлі нашої теми особливо важливою є виразна зацікавленість Ф. Г. Булли творчістю В. Шекспіра. Так, керуючи антрепризою у Буді та Пешті, він поруч із “Клавіґо” Й. В. Ґете, “Розбійниками” Ф. Шіллера, “Емілією Галотті” та “Мінною фон Барнгельм” Г.-Е. Лессінга, в сезоні 1786/1787 рр. виставляє шекспірівський цикл: “Отелло”, “Річард ІІІ”, “Ромео і Джульєтта”, “Венеціанський купець”, “Приборкання норовливої”, “Гамлет”, а в наступному сезоні – “Юлій Цезар” та “Король Лір”.
До найважливіших театральних реформ перших років перебування Ф. Г. Булли у Львові належать: перебудова колишнього францисканського монастиря на стаціонарний театр (1789 р., вперше в історії міста), формування сучасного оперного та драматичного репертуару з поставами найновіших сценічних творів віденських класиків, започаткування міських балів (т.зв. редути), організація та проведення перших симфонічних концертів.
Але у неповному, на жаль, переліку вистав 1789 – 1794 рр., укладеному Є. Ґотом, не знаходимо назви жодної шекспірівської вистави. Враховуючи попередній досвід Ф. Г. Булли, а саме його антрепренерську практику в Буді і Пешті, можемо говорити, що з невідомих для нас причин постановки Шекспірових творів тривалий час не входили в плани режисера. Можемо також припустити, що це пов’язано не із зміною мистецьких приоритетів Ф. Г. Булли, а з певним комплексом обставин, які він не міг не враховувати. До них очевидно, можемо віднести труднощі періоду знайомства режисера з містом, смаки глядачів, а також, імовірно, брак належного акторського складу.
На нашу думку, поштовхом до першої постави “Гамлета” став приїзд актора Ф. Інкановича, що прибув до Львова у вересні 1796 р. Ф. Інканович – німецький актор, дати життя якого залишились невідомими для історії театру, а прізвище може свідчити про слов’янське походження митця. Сценічну кар’єру розпочав як актор комедійного плану і танцівник. З 1778 р. до 1796 р. працював на сценах Франкфурта, Реґенсбурґа, Страсбурґга, Аусбурґа, Ульма, Відня, Іннсбрука. В останньому місті працював у амплуа героя-коханця та характерного актора. Як свідчить Є. Ґот, сучасники відзначали його виразну міміку, динамічну сценічну дію, старанність в доборі костюму, детальне опрацювання ролі. Інколи закидали йому сухість виконавського стилю. Найбільшими вадами актора були граматичні помилки і виразний тірольський акцент 15.
Отже, прем’єра “Гамлета” на австрійській сцені у Львові відбулась 19 грудня 1796 р. з такою обсадою: Гамлет – Ф. Інканович, Король – К. Мюллер, Королева – Ф. Спірі, Ольденгойм – Й. Зумпе, Офелія – Ю. Мюллер, Ґустав – К. Бурґгаузер, Дух – А. Брера, Лаерт – Галлер, Гільденстерн – Шенінгер16.
Текст, за яким була здійснена постава, не зберігся. На підставі нечисельних свідчень, зокрема, про кількість дій (5) та розташування монологу Гамлета в сцені молитви короля (кінець ІV дії) Є. Ґот доходить висновку, що Ф. Г. Булла скористав з третьої переробки Ф. Шредера (1778) та невідомого віденського примірника твору, який міг привезти з собою Ф. Інканович.
Ця переробка Ф. Шредера містила п’ять дій, з неї було вилучено діалог із гробарями, долучено до IV дії частину з V-ї, а найголовніше – в цій переробці Ф. Шредер зкорегував у багатьох місцях текст згідно з найновішим на той час перекладом. Таким чином, текст, яким, очевидно, скористався Ф. Г. Булла для постави “Гамлет” 1796 р., був третьою, як зауважує Є. Ґот, найменш уживаною для сцени переробкою Ф. Шредера.
Враховуючи, що тогочасний театр – мистецтво канону і наслідування взірців, а також, спираючись на думку А. Журовського, можемо припустити, що зовні Гамлет Інкановича був витриманий у започаткованій Д. Гарріком традиції “чорного принца”: чорного кольору костюм у стилі французького рококо з білосніжними мереживами та гофрованим коміром, які підкреслювали блідість його обличчя; великий чорний капелюх з пір’ям. Він мав навіть зовні виділятись серед королівського оточення: поруч із барвистими строями двору, високими зачісками Королеви та Офелії.
Єдина відома сьогодні згадка про виставу міститься у першому числі за 1797 р. часопису “Allgemeines Europaeisches Journal”, що виходив у Брно у 1794 – 1799 рр.17. Саме в сезоні 1796/1797 р. на сторінках тогочасної преси з’являються перші фрагментарні відомості про театральне життя у Львові. Власне, до них належить згадка про прем’єру “Гамлета” на львівській австрійській сцені. Вони стосуються, за свідченням історика, лише інформації про виставу, але з окремих зауважень дослідник зміг відчитати певні особливості глядацького сприйняття.
Зокрема, кажучи про смаки та уподобання тогочасної публіки, на підставі зауваг у пресі, Є. Ґот стверджує, що особливою увагою глядачів у Львові наприкінці ХVІІІ ст. користувалася так звана рицарська драма. До взірців цього жанру в репертуарі львівської сцени належали, зокрема, “Абеліно, або Великий бандит”, трагедія на 5 дій Р. Цшокке; “Німецький рицар в Акконі”, героїчна драма на 5 дій Дж. фон Кальхберга. На цих виставах були переповнені галерії, проте ложі залишалися порожніми. Напівпорожньою була зала і на виставі “Ґец фон Берліхінґен” Й. В. Гете, яку давали на честь іменин імператора. Тому свідчення про повний зал і особливо переповнені галереї на “Гамлеті” дозволяють говорити про інтерес глядача до цієї прем’єри. Рецензент пояснює це мистецькою вартістю п’єси, говорячи про те, що справжні мистецькі твори, навіть якщо вони й давні, мають у Львові успіх. Але Є. Ґот висловлює думку, що глядача в “Гамлеті” цікавили також сцени убивств, велика кількість смертей, оскільки цю виставу вони могли сприймати в дусі улюблених рицарських драм.
Далі відомості про постави “Гамлета” на австрійській сцені дуже уривчасті й скупі. Відомо, що вони відбулися 3 травня 1804 р. (Гамлет – Шедлер); 11 січня 1806 р.; 14 березня, 30 травня, 17 жовтня 1807 р.; 24 листопада 1810 р. Це, щонайменше, свідчить про продовження сценічної історії твору на австрійській сцені Львова.
Проте значення прем’єри “Гамлета” 1796 р. на австрійській сцені мало особливий вимір – ця подія була продовжена і розвинута у польській театральній культурі Львова.
Початки польського професійного театру у Львові сягають 1770–х років, коли одночасно із австрійськими до міста приїжджали мандрівні польські трупи. На противагу завданням німецькомовного театру, польське театральне мистецтво у Львові було покликане підтримувати національну самосвідомість польського населення міста, чинити спротив процесові його “онімечення”, бути центром культурного й духовного національного життя польської спільноти міста. Саме мандрівним трупам польський глядач Львова завдячує своїм першим знайомством із творчістю В. Шекспіра у 1780-ті рр., зокрема, з “Отелло”, “Ромео і Джульєтта” (у переробках, остання мала назву “Гроби Верони”). Цікаво, що в репертуарі Національного театру у Варшаві від часу його заснування (1765) до останнього десятиріччя XVIII ст. вистав за п’єсами В. Шекспіра в перекладах чи перереробках не було.
Якісно новим етапом у розвитку польської сцени у Львові став приїзд до міста відомого театрального діяча В. Богуславського (1757 – 1829). З початком 1795 р. він очолив львівську польську сцену, об’єднавши трупу під керівництвом Моравського із варшавськими акторами, що прибули услід за В. Богуславським 18. Від цього часу до 1799 р. В. Богуславський провадить керівництво польською сценою у Львові, яка завойовує надзвичайну прихильність чисельного польського населення міста і створює серйозну конкуренцію трупі австрійській.
Діяльність обох – австрійської та польської – театральних труп була надзвичайно взаємопов’язана. Причин для цього було кілька: єдине перебудоване театральне приміщення, пільгові умови існування австрійської трупи, утиск австрійським урядом театру польського, постійна конкуренція і боротьба за глядача. Так, у репертуарі 1794/1799 р., що його реконструював Є. Ґот, бачимо, що В. Богуславський спершу отримав дозвіл на показ лише 40 польських вистав у Львові (від січня до кінця травня 1795 р.), далі йому було дозволено давати польські вистави щопонеділка (від червня до кінця серпня 1795 р.).
Після багатьох місяців нестабільної ситуації у травні 1796 р. В. Богуславський підписав з Ф. Г. Буллою, антрепренером австрійського театру, дворічну угоду, за якою очолив керівництво обома – австрійською та польською сценами, з очевидною фінансовою користю для Ф. Г. Булли. Оскільки Ф. Г. Булла володів винятковим цісарським привілеєм на показ театральних вистав у Львові, то значна частина прибутків популярнішої у місті польської сцени мала йти на утримання менш поважаної сцени австрійської, що на той час переживала кризу, а також на розв’язання фінансових проблем самого Ф. Г. Булли, який залишався за угодою керівником австрійської сцени. Поза тим, саме тісна взаємопов’язана праця двох національних сцен стала підґрунтям репертуарного збагачення сцени польської. Оцінюючи цей вплив, зокрема, В. Ган зазначає: “Зацікавлення Богуславського Шекспіром слід пов’язувати з тогочасним впровадженням його творів на закордонні сцени, передусім німецькі. Богуславський, добре орієнтуючись у закордонному театральному житті, під впливом раз по раз з’явлених на іноземних сценах шекспірівських творів перебирає ініціативу в цьому напрямку у Польщі. І це його справді незабутній внесок у наше сприйняття Шекспіра”19.
Національна прем’єра “Гамлета” В. Шекспіра на польській сцені відбулась у Львові 9 квітня 1797 р. За збігом обставин (чи свідомо) вона припала на день народження В. Богуславського. Текст перекладу цього першого польського “Гамлета”, зіграного у Львові, не зберігся. Його видрукував В. Богуславський згодом, вже у Варшаві, у ІV томі зібрання своїх творів із заввагою щодо поправок, внесених у цей текст вже у Варшаві20.
Детальний аналіз перекладу, який здійснив Є. Ґот, доводить, що, працюючи над перекладом, В. Богуславський насправді послуговувався не однією з друкованих переробок Ф. Шредера, а невідомим примірником – комбінацією з кількох переробок Ф. Шредера, створеною невідомим автором у Відні21. Очевидно, це той примірник, що його привіз із собою до Львова австрійський актор Інканович і за текстом якого відбулася прем’єра “Гамлета” на австрійській сцені 19 грудня 1796 р.
Cценічний варіант трагедії був далекий від оригіналу. Відмінності помітні вже в самому переліку осіб: залишені Гамлет, Король, Королева, Лаерт, Офелія, але Полоній названий Ольдергомом, Гораціо – Густавом, Марцелл – Райнольдом, Франціско – Ульриком. Також В. Богуславський в перебігу трагедії скоротив кілька сцен – його переробка містить тільки 10 картин. Запроваджуючи скорочення, перекладач мав за мету дотримати єдності місця, часу, дії; у переробці час дії у п’єсі “утиснено” до 30 годин. Вилучена ціла низка сцен та епізодів, зокрема, від’їзд до Англії та повернення Гамлета, розмова з гробарями, похорон Офелії та перший поєдинок з Лаертом. Зберіг В. Богуславський відомий монолог Гамлета “Бути чи не бути”. У фіналі відсутній поєдинок Гамлета з Лаертом, Королева гине від отрути, Гамлет убиває Короля, завершуючи помсту, посідає трон Данії, примирюючись з Лаертом. Отже, переклад В. Богуславського мав усі ознаки типової класицистичної п’єси, засвідчуючи очевидні впливи австрійської театральної культури доби Просвітництва.
Про прапрем’єру “Гамлета” на польській сцені у Львові не збереглося ні рецензій, ані відгуків. Це пов’язано із тим, що польська преса практично не друкувала у той період жодної інформації про театр. На жаль, неповну інформацію про склад виконавців, подав і сам В. Богуславський у четвертому томі видання “Dzieje teatru…”22. Нам відомі лише виконавці головних ролей: Клавдій – Kазімєж Овсінський, Офелія – Франціска Перожинська, Королева – Магдалена Ясінська. Тривалий час залишався невідомим виконавець головної ролі, оскільки В. Богуславський цього не зазначив, а афіші вистави не збереглося. Саме тому, очевидно, С. Шнір-Пепловський у своєму дослідженні, виданому 1895 р., йдучи за В. Богуславським, також не називає виконавця ролі Гамлета. Однак В. Ган у статті, надрукованій значно пізніше, 1947 р., послідовно доводить, що єдиним можливим актором на цю роль у тодішній польській трупі міг бути тільки сам В. Богуславський, а враховуючи його природню скромність, стає зрозумілою причина, з якої він не назвав себе серед виконавців23.
Про те, яким міг бути на сцені перший львівський “Гамлет”, можна тільки здогадуватись. Польські театрознавці, спершу ставлячись із пієтетом до текстів самого В. Богуславського, сьогодні ставлять під сумнів абсолютну відповідність сценічної дії “Гамлета” канонам класицизму. Так, зокрема, стверджуючи усі наявні у перекладі й коментарях ознаки класицистичного стилю, А. Журовський, однак, доводить, що хоч сам В. Богуславський свідомо прагнув дотримати тогочасних естетичних канонів класицизму, тим не менш, “теоретика переміг у Богуславському театральний практик”24. Це, зокрема стосується збережених у перекладі сцен убивства Полонія та божевілля Офелії, які В. Богуславський не зміг вилучити, оскільки вони були надзвичайно ефектними. “Театральний інстинкт не дозволив інсценізаторові викреслити ці сцени. І тоді справа пішла далі. Свідомий напрямів діяльності сучасних театральних творців, все далі відходить Богуславський від букви класицистичного закону – а натомість впроваджує мотиви, що належать вже іншому театрові”25. Дослідник говорить про те, що з коментарів до тексту В. Богуславського виразно постає його бажання створити найсильніші візуальні ефекти. “У теоретичних висновках, представляючи “Гамлета” як класицистичну трагедію ХVІІІ ст., в театральній практиці В. Богуславський використовує кожну нагоду, щоб якнайповніше розгорнути феєрію театральних ефектів і настроїв” 26. Тож цього “Гамлета” можна розглядати як історію проявів крізь канони класицизму нового стилю театрального мислення, що народжувався на зламі XVIIІ – XIX cт. – епохи преромантизму. Вистава проіснувала в репертуарі театру недовго – 1799 р. В. Богуславський від’їжджає до Варшави, де очолює Національний театр, збагачуючи тепер вже варшавську національну сцену власним перекладом “Гамлета”.
Отже, сценічна адаптація “Гамлета” В. Богуславського у Львові поклала початок польській сценічній гамлетіані. Глядачем цієї вистави, як, вочевидь, і глядачем австрійського “Гамлета” 1796 р. був молодий аматор театру, а згодом відомий театральний діяч польської сцени у Львові Ян Непомуцен Камінський (1777 – 1855).
Ця постать є знаковою в історії не лише театру, а й польської культури в цілому. “Актор, письменник, перекладач, драматург, народний пісняр, публіцист і редактор, філолог і філософ,” – так писав про нього через сто років відомий історик польського театру Л. Бернацький27. Саме з діяльністю Я. Н. Камінського пов’язане продовження і розвиток сценічної історії Шекспірових трагедій на польській сцені у Львові упродовж наступних майже п’ятдесяти років.
Ще від 1793 р. Я. Н. Камінський починає переклади окремих п’єс з німецької польською. А з приїзом до Львова В. Богуславського 1795 р. старшокласник правничого відділу львівської німецької гімназії Я. Н. Камінський стає його одним з найближчих літературних помічників, продовжує працювати як перекладач. На думку дослідниці творчого шляху митця Б. Лясоцької, очевидно, від В. Богуславського перейняв він головні ідеї театральної діяльності: національне скерування репертуару, інтерес до сучасної іноземної драматургії та зацікавлення творчістю Шекспіра. Хоч театральна практика Я. Н. Камінського в трупі В. Богуславського була непримітною: він суфлював, був статистом та грав невеликі ролі другого плану28, тим не менш саме в цей час відбулося формування засадничих творчих програм та ідей, що їх він реалізуватиме в наступному, ХІХ ст.
По від’їзді В. Богуславського зі Львова до Варшави 1799 р. Я. Н. Камінський організовує власну польську трупу. На цитаделі він провадить напівлегальний аматорський театр в маєтку графа Вроновського, що зібрав акторське ядро майбутнього сталого професійного театру у Львові. Театр цей мав багато прихильників. Але заборона діяльності від австрійського уряду веде театральний колектив за межі Австрійської монархії, до Кам’янця (сьогодні – Кам’янець-Подільський), міста, що після останнього поділу Польщі перебувало вже у складі Російської імперії як центр Подільської губернії.
Один зперших істориків польського театру К. Естрайхер датував виїзд Я.-Н. Камінського до Кам’янця 180 або 1804 р.29 Український дослідник театрального та музичного життя Поділля цього періоду, Кость Копержинський, датує час перебування Я. Н. Камінського у Кам’янці 1801-1805 роками 30. Польська дослідниця Б. Лясоцька, підсумовуючи висновки своїх польських попередників, схильна вважати, що до Кам’янця Камінський прибув щонайпізніше 1803 р.31
Інший польський театрознавець Ярослав Коморовський уважає, що це сталось наприкінці 1803 р. або ж у першій половині 1804 р.32 А зовсім недавно Р. Пилипчук опублікував архівні документи, які дають підстави для висновку, що Я.-Н. Камінський приїхав до Кам’янця наприкінці 1802 р.33
К. Копержинський зазначає: “Про репертуар трупи Камінського в Кам’янці можемо робити тільки більш-менш імовірні припущення[…] Треба гадати, що репертуаром своїм трупа Камінського в Кам’янці залежала від львівської традиції Трусколяських і Богуславського, виставляючи ті ж самі п’єси, що їх Камінський і товариші його бачили у Львові” 34.. Наскільки точним є дане припущення, свідчить назва однієї з вистав львівського репертуару польського і австрійського театрів. А саме – “Гамлет” В. Шекспіра. Новий, другий з черги у польському театрі, переклад “Гамлета” здійснив антрепренер Я. Н. Камінський, очевидно, для потреб своєї трупи у Кам’янці. К. Копержинський у вже цитованій вище праці з цього приводу зазначає: ”…безперечно, виставляли у Кам’янці “Гамлета”, виданого у Миньківцях (нині – село Миньківці Хмельницької області. – М. Г.) року 1805“35. Цю ж думку підтримує і сучасний польський історик театру Я. Коморовський у книжці ”Польське театральне життя на Поділлі та Волині до 1863 року”: ”Повстав в цей час (1805 рік – М. Г.) переклад “Гамлета” Шекспіра у переробці Шредера, виданий 1805 року у Миньківцях і правдоподібно використаний в театрі”36. Услід зацими дослідниками таку саму думку висловив і сучасний український історик театру Р Пилипчук: “Прикметно, що трагедію В. Шекспіра “Гамлет” виставляли в перекладі Я.- Н. Камінського не з оригіналу, а з німецької переробки Л. Шредера”.37
Таким чином, не маючи жодних прямих свідчень – афіш, рецензій, спогадів тощо про те, що “Гамлет” у перекладі Я. Н. Камінського з переробки Ф. Шредера йшов у Кам’янці, згадані дослідники стверджують це на підставі факту видання польського перекладу твору. Переклад “Гамлета” Я. – Н. Камінського був виданий у особистій друкарні власника Миньковець графа Гната Сцібора Редукса Мархоцького, надзвичайно освіченої й демократичної людини. Власне, видрук ”Гамлета” в перекладі Я. Н. Камінського дозволяє робити К. Копержинському припущення: ”Мабуть, чи не під упливом одвідин трупи Камінського видрукував Мархоцький у власній друкарні ”Гамлета”38. Ще один доказ сценічного, а не літературного походження перекладу Камінського бачить Я. Коморовський в його режисерських заввагах до постановки ”Гамлета”, видрукуваних у другому томі ”Haliczanina” пізніше, у Львові, 1830 року. Усе це дає нам підстави разом із названими дослідниками вважати цілком реальними постави ”Гамлета” у трупі Я. Н. Камінського в Кам’янці на Поділлі у 1805–1806 роках і говорити про безпосередній вплив на їх появу вистав австрійського та насамперед першого польського “Гамлета”, які Я. – Н. Камінський бачив у Львові наприкінці XVIII ст.
Єдиний на сьогодні примірник “Гамлета” в перекладі Я. – Н. Камінського, друкований 1805 р. в Миньківцях, зберігається в бібліотеці Ягеллонського університету у Кракові. Рукопис (імовірно – один з варіантів рукопису) зберігався колись в Бібліотеці Оссолінських у Львові (з 1945 р. – у Вроцлаві). Це, власне, сценічний текст перекладу із слідами доопрацювання та робочими зауваженнями. Рукопис, у якому змішані давні й наступні за часом сторінки, засвідчує активне й довге театральне життя перекладу. Про це ж говорять і імена виконавців у списку ролей, де прізвища одних скреслені і заступлені іншими прізвищами нових акторів39. Очевидно, цей рукопис слугував режисерським або суфлерським примірником і міг мандрувати із Я. – Н. Камінським у його гастрольній діяльності від Кам’янця до Києва, Одеси і Львова. Тут до середини ХІХ ст. залишався робочим текстом, про що свідчать позначки на сторінці акторських призначень, датовані вже 1848 роком. По смерті Я. – Н. Камінського цей текст, імовірно, міг потрапити до Наукового закладу Оссолінських у Львові, а звідти у 1945 році разом із частиною фондів бібліотеки був перевезений до Вроцлава. Честь першовідкриття та введення в науковий обіг цього документу належить польському історикові театру А. Журовському. Він же зробив і детальний аналіз самого перекладу. Так чи інакше, але переклад Я.-Н. Камінського прислужився йому у період тридцятилітнього керівництва польським театром у Львові, куди митець повернувся 1809 р. Як свідчать дані частково реконструйованого репертуару польського театру у Львові цього періоду, сценічна традиція польських постав “Гамлета” у перекладі Я. Н. Камінського протривала аж до середини ХІХ ст., коли, вже по смерті цього видатного діяча театру, її змінили перші переклади трагедії з оригіналу.
Говорячи про особливості літературної та перекладацької діяльності Я.-Н. Камінського, А. Журовський наголошує на надзвичайній швидкості і навіть похапливості написання перекладів, про що свідчив і сам перекладач. Однак, вважає А. Журовський, не слід мати це за негативи Я.- Н. Камінського, оскільки він “творив насамперед театр, конкретну сценічну естетику, окреслену в її рамках шекспіріану. Решта було другорядним. Напівфабрикатом”40. Отож Камінський переносить кілька сцен, зокрема, сцену молитви Короля – перед сценою “пастки”. Аналіз тексту, зокрема укладення багатьох реплік, а передусім монологів, засвідчує, як пише А. Журовський, традиційну естетику класицизму. Але зміст, який прихований у формах уже минулого XVIII ст., видає наявність новочасних віянь: сентименталізму, преромантизму. Дослідник передбачає, що “і стилістика акторського вияву в театрі Камінського зближається до вираження нових емоційних стереотипів”41.
Про беззаперечні вияви преромантизму у творі й інсценізації Я. – Н. Камінського свідчать місця дії, а також сценічні ефекти, яких не було у варіанті В. Богуславського: цвинтар, де опівночі серед гробівців з’являється Дух Короля; сцена розмови Гамлета з Королевою, де Дух приходить осяяний блідим світлом. Про це ж свідчать і ремарки до окремих фраз і дій: Лаерт, дізнавшись про смерть Офелії, падає на крісло, за мить гнівно зривається з нього; Гамлет в кінці розмови з Королевою виносить тіло Ольденгойма не на руках (як це було у Богуславського), а тягне його за ноги по сцені. Усе це дає підстави А. Журовському стверджувати, що “Камінський виразно і послідовно реалізує модель “театру грози”42.
Отож, порівнюючи переклади В. Богуславського та Я.-Н. Камінського, А. Журовський наголошує: у Богуславського очевидними є стремління до нових театральних концепцій, але виникає це часто всупереч теоретичним правилам. Камінський же свідомо підписується під світоглядом нової формації, усі зміни й вилучення робить з погляду виключно практичного, а елементи старої класицистичної поетики у нього залишаються тільки мертвими реліктами традиції, котрих він ще не в стані замінити новими засобами виразності43.
Під час праці у Кам’янці, а згодом в Одесі (на запрошення графа Рішельє, 1805–1809) Я. – Н. Камінський здійснює гастрольні подорожі до Дубна, Мінська, Києва. Не маємо жодних документальних свідчень про те, що й коли грали на таких гастролях актори трупи Я. Н. Камінського. Якщо такі поїздки відбулися, то цілком імовірним видається показ у цих містах, і в Києві зокрема, ”Гамлета”, який у такому разі можна було б вважати першою поставою твору в історії міста. І хоч брак фактів дозволяє робити тільки припущення, велика ймовірність цих подій дозволяє змінити акценти в історії культури цих міст та регіонів в цілому. У контексті тверджень сучасних українських істориків з приводу того, що в першій третині ХІХ ст. вплив польської мови та культури на велику частину території України, і Київ зокрема, був значним44, ми можемо говорити, що діяльності саме польських труп глядач на теренах Поділля, Центральної та Південної України завдячував перше знайомство з ”Гамлетом” В. Шекспіра.
Інший документ підтверджує цю тезу. Зберігся комплект афіш польської трупи Антона Змієвського, що грала на київській сцені 1816 р. Її докладний опис та аналіз зробив П. Рулін у праці ”На шляхах до нового українського театру: Польський театр у Києві”, видрукуваній у Записках історично-філологічного відділення Української академії наук у Києві 1926 р. ”Класиків справжніх у ньому немає, – пише П. Рулін про репертуар трупи. – окрім ”Гамлета” Шекспірового. Але й та п’єса, що під цією назвою ставили її у київському театрі, далека була од свойого оригіналу”45 .
Оригінал афіші, що зберігається у Державному музеї театру, музики та кіно України (Київ), дає змогу нам робити висновки про те, що ця вистава відбувалася саме у вже відомому нам перекладі Я. – Н. Камінського. Цей висновок, власне, робить ще П. Рулін, подаючи у своїй статті повний текст афіші вистави, граної на бенефіс актора Протевського, а також текст звернення бенефіціянта до глядачів46. П. Рулін супроводжує цей текст афіші таким коментарем: ”Вже сам заклик, що з ним звертавсь бенефіціянт до громадянства, зазначав як особливо гарну прикмету цієї п’єси те, що дає вона змогу бачити, як доброчинність перемагає злочин. І така переробка Гамлета, – продовжує дослідник, – не була якимсь особливим для того часу винятком. Шекспір чимало зазнав змін у відношенні до себе діячів театру та критики. Отже, і не міг властивий ХVІІІ століттю моралізм погодитися на тому, щоб так нещасливо кінчила своє життя найшляхетніша у п’єсі постать. Тому і закінчувано її в обробці відомого німецького актора Шредера смертю короля й королеви, згодою поміж Лаертом і Гамлетом і вступом данського принца на батьківський престіл. Отже ішов тут київський директор за польським текстом відомого львівського антрепренера Камінського, що переклав одну з Шредерових переробок ”Гамлета”47. Як бачимо, у перші десятиліття ХІХ ст. знайомство київського глядача із „Гамлетом” відбувалось насамперед завдяки діяльності польських мандрівних труп.
Окремі відомості маємо і про ймовірно перші покази “Гамлета” у Харкові. Їх залишив у своїй відомій праці “Історія Харківського театру” класик української літератури Г. Квітка–Основ’яненко48. Переказуючи основні відомості з історії харківського театру, до діяльності якого був сам причетний, Г. Квітка-Основ’яненко, зокрема, розповідає про те, що післятого, як харківська трупа, організована 1808 р. розпалась, до решти акторів, що залишилисьу Харкові, долучились нові гастролери. Але на відміну від попередніх, ці актори виразно виявляли своє польське походження – зокрема, ролі, що їх виконували російської мовою, для них писано латинкою. Власне, у виконанні цієї трупи і міг бачити Г. Квітка-Основ’яненко «Гамлета» В. Шекспіра. Зі статті Г. Квітки-Основ’яненка можна переконатись, що виставу грали польські актори – про що свідчать цитовані їхні вислови, а також те, що переклад твору російською мовою для цієї вистави зробив актор тієї ж трупи для власного бенефісу. Найімовірніше, це був переклад з уже існуючого тоді і поширеного серед польських мандрівних труп перекладу Я. – Н. Камінського, а трупою гастролерів могла бути трупа Й. Калиновського, на той час стаціонована в Полтаві. У своїй праці “…У дощепкінський період: З історії театру в Харкові і Полтаві (1808 – 1816 рр.)” Р. Пилипчук уперше, з уведенням в науковий обіг досі невідомих фактів та архівних джерел, розгортає картину діяльності Й. Калиновського, котрий 1808 р. від’єднався від трупи Я. Н. Камінського в Одесі і започаткував російський професіональний театр в Полтаві49. Проте тут не знаходимо жодних свідчень про покази “Гамлета” цієї трупою. Однак в іншій статті, друкованій ще 1894 р. у харківській газеті “Южний край”, М. Черняев проливає світло на історію харківської постави “Гамлета”50. Якщо Г. Квітка-Осов’яненко делікатно промовчав прізвище ще живого на той час автора злощасного російського перекладу тексту п’єси, то М. Черняєв називає й автора перекладу – провінційного актора, а згодом антрепренера Петровського. Це той самий Петровський, про якого згадує М. Щепкін у своїх “Записках актора” як про автора перекладу “Дон Жуана”, перу котрого належить низка інших перекладів з польської та німецької мов. Львів’янин з походження (М. Черняєв у коментарях до своєї вже цитованої статті пише про Петровського: “…Несмотря на иностанное произношение (он родом из Лемберга)…”51), він очевидно, саме той Петровський, який був у трупі Я.-Н. Камінського. Гіпотетично, Петровський міг аніше або одночасно з Й. Калиновським вирушити на східну Україну у пошуку самостійного заробітку. М. Черняєв пише: “Він переклав з польської мови на російську багато п’єс. Перекладено було, між іншим, і “Гамлета”, ймовірно, з переробки Дюсіса”52. Щодо останнього припущення, то його слід поставити під сумнів, зваживши насамперед на те, що Петровський як львів’янин та актор польської трупи, мав би скористати з найпопулярнішої на той час переробки “Гамлета” Я.- Н. Камінського. Що ж до Ж. Ф. Дюсіса, то такий хід думок типовий для російського автора-дослідника М. Черняєва, оскільки в російській культурі та літературі саме переробка Ж. Ф. Дюсіса була найуживанішою. Отже, зваживши на дані, вміщені у статті М. Черняєва, ми можемо стверджувати, що перші покази “Гамлета” і в Харкові також відбулися у виконанні колишніх польських акторів, і у російському перекладі, – нехай і неякісному, – найімовірніше, з польського тексту. Це ще раз упевнює у тому, що в перші два десятиліття ХІХ ст. саме польським мандрівним трупам належала першість в ознайомленні глядача з “Гамлетом” на широкій географічній території України – із Слобожанщиною включно. У тій же статті М. Черняєв, посилаючись на статтю Карпенка з “Киевлянина” за 1867 р. про ці впливи пише так: “На киевской сцене поляки царили до 30-х годов, в Харькове польськая труппа оставалась недолго, но в числе харьковских актеров попадались поляки, и на Харьковской сцене можно было слышать польський акцент еще в сороковых и даже пятидесятых годах”53. З цим же погоджуються і автори академічної семитомної “Истории русского драматического театра”, говорячи про початки антрепренерського театру в російській провінції та про значення діяльності польських мандрівних труп54.
Повертаючись до харківської вистави “Гамлета”, очевидно, не слід коментувати мистецьку якість акторської праці, що її украй низько оцінив Г. Квітка-Основ’яненко. Але, попри усі недоладності, вистава викликала інтерес у глядача. Про це свідчить прохання до одного з керівників харківського театру, що його відтворює Г. Квітка-Основ’яненко: “Сделайте милость, батюшка, прикажите комедиантам представить Гамлета. Мы его редко видаем[…] все приятнее видеть на сцене королей, герцогов и других героев, чем простых дворян, которых мы ежедневно встречаем”55.
Щодо російських впливів на харківську сцену в царині перекладів та постав “Гамлета” зокрема, то вони активізувались пізніше, у третьому десятилітті ХІХ ст. Зокрема, за російським перекладом С. Вісковатова з переробки Дюсіса, здійсненим 1810 р. і друкованим 1811 р., відбулась прем’єра “Гамлета” 28 листопада 1810 р. в Александринському театрі у Петербурзі. Вистава йшла у театрах Петербурга та Москви у 1810 – 1811 рр. 56. Але про будь-які постави “Гамлета” за цим – єдиним на той час – російським перекладом на теренах України відомостей не маємо.
Наступний за часом російський переклад М. Вронченка (1828 р.), очевидно, став літературною основою для постави “Гамлета” 1833 р. у харківській трупі під орудою Людвика Млотковського. Інформацію про цю виставу подає І. Ваніна у своєму другому, доповненому дослідженні “Українська шекспіріана”, з якого довідуємося про склад виконавців: Гамлет – Людвик Млотковський, Офелія, згодом Гертруда – Любов Млотковська. Це, власне – перша інформація про поставу “Гамлета” у перекладі російського автора на теренах України. Там же авторка подає інформацію про те, що Л. Млотковський 1838 р., запросив на гастролі видатного російського трагіка П. Мочалова, завдяки чому актор вперше виступив на київській сцені у своїй неперевершеній ролі Гамлета57. Як відомо, П. Мочалов грав цю виставу у новому, досконалішому з мовного боку, перекладі М. Полєвого (1837 р.).
Узагальнюючи географію перших вистав “Гамлет” на території України в іншомовних перекладах, наголосимо на тому, що тут мали місце регіональні тенденції. В Галичині (у Львові), де існували одночасно австрійська німецькомовна та польська трупи, “Гамлета” грали в перекладах-переробках Ф. Шредера та Я. – Н. Камінського. На Правобережній, Центральній Україні, що перебували до тридцятих років ХІХ ст. під впливом польської культури “Гамлета” виконували, очевидно, польською мовою в переробці Я.-Н. Камінського, про що свідчить, зокрема, київська афіша трупи Змієвського за 1816 р.. На Лівобережній Україні перше ознайомлення з “Гамлетом” відбулось у російському перекладі з польського перекладу Я. – Н. Камінського, а згодом пріоритет у цій царині належав виставам у російських перекладах С. Вісковатова, М. Вронченка та М. Полєвого.
Крім регіональних (географічних та хронологічних) відмінностей, очевидно, існувала різниця і в сценічній якості перекладів. Ураховуючи, що всі переклади цього часу були здійснені з переробок, не зайвим буде зазначити різний “статус” та підхід перекладачів. Польська перекладацька традиція була започаткована принципово як театральна – адже і переклад В. Богуславського 1897 р., і переклад Я. – Н. Камінського 1805 р. були саме театральними перекладами, орієнтованими на вимоги сцени і глядача, їх здійснили провідні театральні митці польської культури, досвідчені практики сцени. Це й спричинило широку й швидку популяризацію та життєздатність цих перекладів упродовж майже усієї першої половини ХІХ ст. В той же час у російській літературі перші переклади, здійснені С. Вісковатовим (з французької переробки Ж. Ф. Дюсіса) та М. Вронченком (переклад з англійського оригіналу), були власне літературними спробами: “не лише громіздкими, але й такими, що потребували коментарів”, оскільки надто дослівно перекладали шекспірові звороти та фразеологізми 58. Фактично, справжній “театральний переклад” в Росії виник лише 1837 р. Його автором був М. Полєвой і саме в цьому перекладі грали Гамлета видатні російські актори упродовж всього ХІХ – поч. ХХ ст., в тому числі, гастролюючи і теренами Лівобережної України, як наприклад, П. Мочалов у Києві. Подією в цьому процесі став друк перекладу “Гамлета” російською мовою харків’янина А. Кронеберга у друкарні Харківського університету у 1844 р.59. Фактично, це друге друковане видання перекладу “Гамлета” на території України – теж іншомовне. Цей переклад було перевидано 1861 р. у Москві, також він увійшов до “Полного собрания драматических произведений В. Шекспира”, виданого у Санкт-Петербурзі 1866 р.
Тож, зважаючи на об’єктивні чинники, муаємо визнати, що першими поставами “Гамлета” на території сучасної України були вже названі прем’єри в австрійському та польському театрах Львова відповідно 1796 та 1797 рр. Першим друкованим на території України текстом “Гамлета” слід вважати виданий у друкарні графа Мархоцького в його маєтку у селі Миньківці 1805 р. польський переклад “Гамлета” Я. – Н. Камінського з переробки Ф. Шредера.
Таким чином, ознайомлення з трагедією “Гамлет” В. Шекспіра на території України почалося із прем’єр на німецькій та польській сценах у Львові наприкінці XVIII ст. Львів у цьому сенсі став своєрідними східними воротами, крізь які шекспірівська драматургія, і “Гамлет” зокрема, отримала можливість просуватись далі на схід – на території Галичини, Поділля, Правобережної та Лівобережної України, що й відбувалось протягом першого та другого десятиліть ХІХ ст. У тридцяті роки ХІХ ст. до цього процесу долучились впливи російської театральної культури, що поширювались спершу на терени Лівобережної, а згодом і Правобережної, Південної України.
Такі висновки змушують відкоригувати попередні твердження стосовно виняткових впливів російської культури на формування української, і перейти до зважених, науково обгрунтованих оцінок. Тут має цілковиту рацію Р. Пилипчук, стверджуючи:“… польський театр у нас, як і російський театр у нас – це явища нашої національної культури, оскільки, якщо брати один із складників театру – глядача, театральні смаки українського глядача формували значною мірою саме ці театри”60. Продовжуючи цю думку, підкреслимо, що діяльність іншомовних труп формувала смаки не лише глядача, а й самих практиків сцени. Розпочавши на теренах України сценічну історію “Гамлетів”, австрійські, польські, російські, дво- і тримовні трупи тим самим сприяли утвердженню на наших землях традицій театральної шекспіріани, що стало для діячів українського театру одним із символів боротьби за національне мистецтво, інтегроване у світові культурні цінності.
Очевидно, висловлені твердження та спостереження не можна вважати остаточними, оскільки репертуар та діяльність іншомовних театральних колективів перших десятиліть ХІХ ст. на теренах України не є до кінця вивчений та досліджений. Але вже сьогодні маємо достатньо аргументів для руйнування ідеологічних та історичних стереотипів задля творення об’єктивної та неупередженої історії національної культури.
Друковано: Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Театрознавчої комісії. – Том ССLIV. – Львів, 2007. – С. 129 – 146.
_______________________________________________
1. Ваніна І. Шекспір на українській сцені. Нарис. – К.: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1958. – 103 с; Ваніна І. Українська Шекспіріана. До історії втілення п’єс Шекспіра на українській сцені. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1964. – 204 с.; Шаповалова М. Шекспір в українській літературі. – Львів: Вища школа, 1976. – 211 с.
2. Ревуцький В. До історії українського “Гамлета” // Клен Юрій. Твори : у 4 т. – Торонто, 1960. – Т. 4. – С. 7 – 13.
3. Зорівчак Р. Українська гамлетіяна і Михайло Рудницький // Просценіум. – Львів, 2004. – Ч. 1-2 (8–9). – С. 124 – 130; Кочур Г. Шекспир на Украине // Мастерство перевода. – М., 1968. – С. 26 – 59; Лучук О. Тенденцеії розвитку української шекспіріани // Лучук О. Діалогічна природа літератури. Перекладознавчі та літературознавчі нариси. – Львів, 2004. – С. 54 – 59.
4. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000. – с 16.
5. Там само.
6. История русского драматического театра в семи томах. – Т. 1. От истоков до конца XVIII века. – Москва, 1977. – С. 433, 443.
7. Got J. Na wyspie Guaxary. Wojcech Boguslawski i teatr lwowski 1789 – 1799. – Wydawnictwo Literackie, Kraków. – 1971. – 471 s.
8. Ґот Є. Театральна політика австрійського уряду в Галичині. Тези доповіді на науковій конференції “225 років професійного театру у Львові”. – Львів, березень 2000 р. – Машинопис. – С. 1.
9. Там само. – С. 8
10. Got J. Na wyspie Guaxary. Wojcech Boguslawski i teatr lwowski 1789 – 1799. – Wydawnictwo Literackie, Kraków. – 1971. – s. 8.
11. Там само. – s. 9.
12. Там само. – s. 25.
13. Żurowski A. Szekspiriady Polskie. – Warszawa, 1976. – s. 235.
14. Got J. Na wyspie Guaxary. Wojcech Boguslawski i teatr lwowski 1789 – 1799. – Wydawnictwo Literackie, Kraków. – 1971. – s. 266.
15. Там само. – s. 378.
16. Там само. – s. 389.
17. Allgemeines Europaeisches Journal. – Janner, 1797. – S. 187.
18. Там само. – s. 3.
19. Hahn W. Shakespeare w Polsce. Bibliografija. – Wrocław, 1958. – s. 35.
20. Bogusławski W. Hamlet, królewicz duński. Tragedia w pięciu aktach Shakespeare’a, z niemeckiego, wedlug poprawy Schredera przełożona. 1797 // Dzieła dramatyczne – T. IV. – Warszawa, 1821. – S. 5 – 159.
21. Got J. Na wyspie Guaxary. Wojcech Boguslawski i teatr lwowski 1789 – 1799. – Wydawnictwo Literackie, Kraków. – 1971. – s. 233.
22. Bogusławskij W. Dzieje teatru Narodowego na trzy części podzielone oraz wiadomość o życiu sławnych artystów. – Warszawa, 1820.
23. Hahn W. Prapremiera Hamleta we Lwowie w r. 1797 // Teatr. – 1947. – № 4. – S. 35 – 37.
24. Zurowski A. Szekspiriady Polskie. – Warszawa, 1976. – s. 238.
25. Там само.
26. Там само. – s. 242.
27. Bernacki L. Jan Nepomucen Kamiński. 1775 – 1855. Materialy do biografii Kamińskiego i dziejów teatru polskiego we Lwowe. – Lwów, 1911. – s. 4.
28. Lasocka B. Jan Nepomucen Kamiński. – Warszawa, 1957. – Panstwowy Instytut Wydawniczy. – s. 171.
29. Еstreiher K. Teatr w Polsce. – Kraków? 1879. – T. 3. – S. 155.
30. Копержинський К. Театральне та музичне життя на Поділлі // Українська Академія Наук. Записки історично-філологічного віділу. – К., 1926. – Кн. VII – VIII. – С. 119.
31. Lasocka B. Teatr lwowski w latach 1800 – 1842. – Warszawa, 1967. – S. 33; її ж: Jan Nepomucen Kamiński. – Warszawa, 1972. – S. 26.
32. Komorowski. J. Polskie życie teatralne na Podolu I Wołyniu do 1863 roku. – Warzsawa, 1985. – S. 16.
33. Пилипчук Р. Перший професінальний театр в Одесі – польсько-російська трупа Яна-Непомуцена Камінського (1805 –1809 рр.) // Поляки на півдні України та в Криму. – Одеса; Ополє; Вроцлав, 2007. – С. 196.
34. К. Копержинський. Театральне та музичнежття… – С. 119.
35. Там само.
36. Komorowski J. Polskie życie teatralne … – S. 55.; див. також: Lasocka B. Jan Nepomucen Kamiński… – S. 26; її ж Dramatopisarstwo JanaNepomucenaKamińskiego // Dramat i teatr postanisławowski. – Wrocław, 1992. – S. 73 – 127.
37. Історія української культури: У 5 т. – К., 2005. –Т. 1., кн. 2. – С. 289.
38. Копержинський К. Театральне та музичне життя на Поділлі // Українська Академія Наук. Записки історично-філологічного віділу. – К., 1926. – Кн. VII – VIII. – С. 114.
39. Żurowski A. Szekspiriady Polskie. – Warszawa, 1976. – s. 252.
40. Там само. – s. 246.
41. Там само. – s. 247.
42. Там само. – s. 250.
43. Там само.
44. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К., 2000. – С. 19.
45. Рулін П. На шляхах до нового українського театру: Польський театр у Києві 1816 р. // Українська Академія Наук. Записки історично-філологічного віділу. – Київ, 1926. – Кн. VII – VIII. – С. 97.
46. Там само. – С. 94–95.
47. Там саммо. – С. 97.
48. Квітка-Основ’яненко Г. Історія театру у Харкові // Гр. Квітка – Основ’яненко. Тв. : У 7 т. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 73–74.
49. Пилипчук Р. У дощепкінський період: З історії театру в Харкові та Полтаві (1808 – 1816 рр.) // Український театр. – 1986. – № 6. – С. 27 – 29.
50. Черняев Н. Старинный харьковский театр // Южный край. – Харьков. – 1894. – 13 янв. – № 4476.
51. Там само.
52. Там само.
53. Там само.
54. История русского драматического театра в семи томах. – Т. 2. 1801 – 1825. – Москва, 1977. – C. 400 – 401.
55. Квітка-Основ’яненко Г. Історія театру у Харкові // Гр. Квітка – Основ’яненко. Тв. : У 7 т. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 74.
56. История русского драматического театра в семи томах. – Т. 2. 1801 – 1825. – Москва, 1977. – C. 464.
57. Ваніна І. Українська Шекспіріана. До історії втілення п’єс Шекспіра на українській сцені. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1964. – С. 28..
58. Левин Ю. Русские переводы Шекспира / Мастерство перевода. – М., 1968. – С. 5.
59. Шаповалова М. Шекспір в українській літературі. – Львів: Вища школа, 1976. –.14 С
60. Загайкевич М., Пилипчук Р., Федорук О., Кашуба О. Українсько-польські мистецькі взаємини ХІХ ст. –Львів–Київ: Логос, 1998. – С. 25.