Габлевич М.
Підводний світ Офелії в оригіналі й перекладах
“Увидеть и понять автора произведения – значит увидеть и понять другое, чужое
сознание и его мир, то есть другой субъект (“Du”)”.
М.Бахтин1
В історії літератури історія Гамлета відома у латиномовному та франкомовному прозових викладах і в трьох драматургійних англійських редакціях, надрукованих під іменем Шекспіра у 1603, 1604 і 1623 рр. Ні Офелія, як така, ні її брат не існують ні в латиномовного Саксона Граматика (Париж, 1514), ні у француза Бельфоре (Париж, 1570). Щоправда, Бельфоре згадує про дівчину – закохану в Гамлета приятельку з дитячих років, яку підсилають до нього “у ліс”, аби в його обіймах вона перевірила, чи справді він божевільний. Дівчина попереджує Гамлета, що її підіслано.
Англійська Офелія теж закохана в Гамлета, її теж підсилають, аби з’ясувати, чи не з кохання, бува, він збожеволів, але по-справжньому божеволіє не він, а вона – і так, божевільною, й гине, утопившись у потоці. Звістку цю приносить Королева Королю з Лаертом (F-1602, Q2-16042).
КОРОЛЕВА. Одна біда наздоганяє іншу.
Офелія, Лаерте, потонула.
ЛАЕРТ. Що? Потонула? Де?
КОРОЛЕВА. Де над рікою хилиться верба,
В потоці чистім сивий лист відбивши,
Туди прийшла вона – уся в вінках,
Заквітчана химерно у стокротки,
В жовтець, у кропиву, в багряне зілля,
Яке так грубо пастухи назвали,
І пальцями мерців дівчата звуть.
Вона хотіла на похилі віти
Розвішати вінки, та заздрий сук
Вломився, і в плакучу течію
Вона упала, бідна. Сперш убрання
Що розпростерлось широко на хвилях,
Її тримало, ніби ту русалку.
Вона пісень співала старовинних,
Немов не відчуваючи біди.
Аж ось, намокши, одяг обважнів
І бідолашну, від пісень затяг
У смертну каламуть. [2, 515]
Монолог Королеви – це не просто розповідьочевидця, а очевидця бездіяльного, ще й поета-філософа за складом сприйняття і мислення. Зрозуміло, що насправді свідком загибелі Офелії не був ніхто – ніхто не міг би спостерігати її так довго і настільки зблизька, не ворухнувши пальцем для порятунку, та ще потім розказувати в поетичних деталях про свою нелюдську байдужість3. Показово, що розлогий цей опис з повною довірою сприймають обидва слухачі Королеви – зате в наступній сцені, на кладовищі, автор показує нам, що в інших слухачів навіть звичайна звістка про нещасливу кончину дівчини викликала Підозру – ба Певність, що то самогубча смерть, причину якої кожен, хто чув пісні її підсвідомості, мав би однозначно виснувати сам: недарма священик4 підкреслює, що “їй вінки, як нареченій, дано, дівоче клечання, погребний дзвін і проводи” [3]5, але без співу псалмів і реквієма – тобто, її поховано як нібито незайману дівчину і нібито не-самогубцю, бо:
Смерть її сумнівна.
Якби згори наказу нам не дано,
Вона б у неосвяченій землі лежала до сурми
страшного суду,
І замість молитов її могилу камінням закидали б. [2]
У тексті F до “кременю й каміння”, flints and pebbles, священик додавав іще shards-“черепки”6.
Сцена над розритою могилою Офелії починається з балачки Гробокопа, котрий демонструє нам, як чиниться суд і присуд щодо “сумнівності” смерті, перебігу якої ніхто не бачив, як з допомогою “чистої” логіки “учені люди” приходять до бажаних оцінок, і як ті оцінки – теж за бажанням “загалу” – стають “загальноприйнятими”7. Недарма Шекспір вкладає “учену логіку” в уста Гробокопа — бо, при всій його “народній” дотепності й бувалості, логіка його є не більш як продукт вульгарного мислення, яке тим охочіше приймає й поширює будь-яку вульгарну опінію, якщо вона дотепна й виходить з кола людей високородних та вчених. Мотивація цього соціо-психічного явища зрозуміла: кожна вульгарна опінія, ставши “загальноприйнятою”, дає охочим до неї носіям чуття спільного плеча, доточує ланку до ланцюга, яким вони об’єднують себе в один великий клас, що, будучи лиш класом, мислить себе як “загал”. Говорячи словами Гамлета, дотепний “хлоп носаком наступає дворянинові на п’яту”, та все на мозолі [2]. Кожен такий нездоровий мозоль на п’яті дворянина, коли він натоптаний холопом, затирає різницю між благородством і хамством, між культурою, яка вимагає душевної праці й фізичних зусиль, і безкультур’ям, яке не вимагає сливе нічого – тільки б вчасно закидати чистоту черепками слів, або бодай поховати у брудних натяках, –всі ми, мовляв, грішні, всі з бруду родилися і в бруді помремо.8
Такі милі своєю дотепністю поетичні оцінки типу “мовляв”, “всі-так-кажуть” непомітно застигають у писані або неписані закони, вигідні для сильних світу цього на всіх соціальних рівнях. І творяться вони таким чином не від Адама – найпершої Людини, чоловіка-і-жінки, господарів землі і всього, що на ній9, – а від найпершого Адама-Чоловіка, що, як каже нам Біблія, був найпершим на землі паном Жінки і, як підказує біблійно освічений Гробокоп, найпершим землекопом-дворянином.10
Всевідаючий драматург-деміург у своїх творах наштовхується на ту складність, що мусить передавати необхідні йому деталі як не в скупих ремарках, то через персонажів. Шекспір, що й матеріали своїх ремарок майстерно вкладав в уста персонажів, іноді мусив вкладати у них і те, що, за несценічних обставин, вони знати й говорити не могли. Такий випадок, що належить до театральних умовностей, маємо, як бачиться, й тут. Що ж особливого хотів повідати нам всевідаючий і всевидячий автор, приділяючи Королеві власну роль?
Перш за все, вода. Для нашого з вами сучасника вода – це H2O, і тільки. Для Шекспірового сучасника це – елементарна стихія жіночості, води світового океану, води, керовані Місяцем-Цинтією-Діаною, культ якої (а не якийсь окремий культ королеви Єлизавети, як майже поголовно твердять сучасні літературознавці) будували в літературі деякі єлизаветинські поети. Для них вічнорухома, кругобіжна стихія світових вод тотожна стихії Любові, як це видно, наприклад, із Шекспірових сонетів 56 чи 80. А цілющі джерела завершальної пари сонетів, 153-154, – це ті лагідні води поетичного Слова, які омивають і зцілюють душу, що без них згоріла б самотою в огні неподіленої Любові ще, можливо, й не народивши сонету 1. Якби не його таланти чуття, розуміння і Слова, завдяки яким Шекспір міг більш чи менш успішно ділитися вогнем душі своєї з ближніми своїми, вже тим пригашуючи її пал,–якби не постійне рафінування золота дарованих йому талантів11 алхімічним вогнем душі, у творенні нових духовних сполук,–якби не вперта, жертовна вірність Поета своєму покликанню, то душа його, з її чистими юначими поривами, скоріше чи пізніше згоріла б на головешку стандартно “зрілого”–мужського–Еґо і виправдовувала б це своє фіаско тим, що й далі штучно–хай і мистецьки12 – культивувала б готовими рецептами (як робить це старий Полоній, старий король Клавдій13 чи молоді Лаерт з Гамлетом) штучну “природу” речей, по-своєму, по-Адамівськи називаючи й переназиваючи світ так, аби життя в ньому зручніше клалося під мозолясті ноги Адама–панотця, патріарха і пана цього світу, під ноги століттями плеканого чоловічого егоїзму.
Шекспір же працює на те, щоб називати речі у їхньому правдиво природному порядку, згідно з Господньою природою – його всеохопним Умом, всесвітньою Душею, всюдисущим Святим Духом Любові, – тобто називати речі так, як вони узгоджуються і з Божою подобою – Людиною: з її двоїнним духовним Я, а чи двоїнним духовним Ми. Кожне Я чи Ми живе як духовна людина так довго, як довго гармонійно уживаються в Я чи в Ми два їхні щонайтонші матеріальні первні – додатнє-від’ємне, активне-пасивне, чоловіче-жіноче, X-Y, – творячи разове Ціле, добро, добу, коло, кулю, цикл.
Не визнаю я перепон для шлюбу Let me not to the marriage of true minds
Правдивих душ і серць. То не любов, Admit impediments, love is not love
Що годиться на речену їй згубу, Which alters when it alteration finds
Міняється зі зміною умов. [5,116] Or bends with the remover to remove.
Саме в шлюбі двох душ-серць-умів, minds,–коли почуття й думки кожних двох свідомих Я радо зливаються, щоб тривати в одному свідомому Ми,–єднаються їхні природжені, приділені кожному Я, хоч і різною мірою, їхні чоловіча й жіноча душевні стихії–вогняна і водна: обидві навічно пов’язані з Сонцем та Місяцем. І в цьому єднанні стихій між людьми (у цьому їх єднанні людей), щоразу новому, у perpetuum mobile вода і вогонь творять тепло, потрібне для Життя.14. Вогонь, що його в сиву давнину “вкрав” у богів і приніс на Землю сонячний Прометей15 – це вогонь його, Прометея, божественної Любові, яким він обігрів зліпок із землі та небесного дощу16, “до богів усевладних подібний”, ожививши його теплом своїх світлових рук у Людину (Овідій). І стала Людина (Адам) живою ДУШЕЮ — чоловічо-жіночою, жіночо-чоловічою–двоякою.
Не зігріта (батьківським) жаром чоловічого серця і “невідлита” водна (материнська) стихія душевно самотньої Офелії із життєдайної стала згубною.Вона захлеснула її саму17. Інакше кажучи, Офелія втонула у надмірі власної незатребованої ласки – вона не дала собі ради з нею, вона не знала, що робити з собою, коли ти сама, як палець, серед людей і нема поруч всевідаючого і велеможного патріарха, захисника і законодавця, з його готовими порадами-приписами для всіх жінок – дочок, сестер, матерів, дружин, коханок – на всі випадки їхнього життя.
Коли нема коло тебе батька, який, використовуючи тебе з твоїми почуттями для власних політичних цілей, може вкласти книгу тобі в руки і, поблажливо поплескуючи по плечу, научати, “приєднуючи” цією наукою до “нас”, до “усіх нас”:
Візьми-но книжку, вдай, що ти читаєш –
Цим трохи скрасиш власну недостойність.
Гай-гай, відомо, що не раз ми й дідька
Прикриєм солодкавістю лиця
Та святобливим чином.18
Немає батька і брата, які звідкись так добре знають, що тобі – юній, чистій і чесній – небезпечно відкрити свою красу навіть місяцеві, не те що найшляхетнішому в Данії юнакові, повіривши його освідченням і святим присягам, бо:
…На них чуже святенницьке вбрання,
Щоб нечестиві приховать бажання.
…Це сильця, щоб ловити перепілок.
…Ти себе дорожче
Цінуй, а то освідчиш ти мені свою глупоту.
…І дуже це твоїй зашкодить честі,
Як слухати довірливо ти будеш,
Що він наспівує, як серце втратиш
Або його нестерпним домаганням
Відкриєш чистий свій дівочий скарб.
Не важся, сестро…
…Не тямиш ти нітрохи, як повинна
Поводити себе моя дочка.
…Обмов сама чеснота не уникне.
…Отож-бо я не хочу, щоб про тебе
Могли якісь ходити поговори.
Це я тобі наказую. [2]
І нема вже коханого, що справді забув свої святі присяги, бо збожеволів через неї, від кохання до неї, і має вже досить жінок, з їхнім підмальовуванням, підтанцьо-вуванням, жебонінням, і всякою іншою розбещеністю, і наговорює так страшно сам на себе, і на всіх інших чоловіків, і насилає на неї прокляття поговорів, якщо вона не піде в черниці.
“Потьмарився такий шляхетний розум! Які ж бо все це муки страховинні–те, що було, рівняти з тим, що нині” [2]: “Леді, можу я лягти вам на коліна? …Власне, чи можна покласти голову вам на коліна? …А ви вже подумали, що я мав на увазі щось непристойне? …А чудова це думка – лежати між ногами у дівчини. …Він усе з’ясує, що ви йому покажете. Ви тільки не соромтесь показувати, а вже він без сорому з’ясовуватиме…” [2].
Поговорів вона не оминула – як і прирікав ображений на “куцість жіночого кохання” Гамлет, він першим привселюдно і пустив на неї поговір.
“Сподіваюся, все буде як слід. Треба лише терпіти. Тільки от подумаю, як його поклали в сиру землю, та й не можу не заплакати. Брат мій дізнається про це. Ну, спасибі за добру пораду. Карету мені! Надобраніч вам усім, панії! Надобраніч вам усім, любі панії! Надобраніч! Надобраніч!” [2]
Брат – єдиний тепер її порадник і захисник – уже “дізнався про це”: у цю саме хвилину, коли душа його сестри навіки ввійшла у світ снів, як надламаний промінь у воду, він був уже вдома, в Ельсінорі – “мов хмара, темний” і “живився чутками” [2], та тільки чомусь обминав осиротілу, як і він, сестру. Йому було не до чулостей – у цю саме хвилину дух помсти гнав його в королівський палац, а з ним – ватагу рицарів, що волали: “Оберім Лаерта! Хай він над нами буде королем!” [2]
Стихія його почуттів при зустрічі із щойно збожеволілою сестрою – це все та ж нищівна вогненна стихія помсти, ненависті, боротьби, “ми” проти “них”:
Хай мозок мій в’ялить скорбота жаром!
Хай сльози, солоніші в сім разів,
Зір випечуть в очах у мене! Сестро!
Важка розплата буде за твій безум,
Аж поки шалька наша перетягне. [2]
Він не заплакав – він випік пекучі сльози, що тислися на очі, “пожаром слів”. Заплакав він тільки коли дізнався про її смерть, та й то проти сильної волі – він-бо пам’ятав споконвічні приписи щодо того, “як нам бути мужчинами”:
“Доволі й так, Офеліє, для тебе води, щоб доливати ще сльозами. Та як утриматись від них? Хоч сором, але коли я виплачусь, то з мене жіноча кволістьвиллється в сльозах. Прощайте. Спалахнув би, як пожаром, словами я, тасльози гасять їх”.[2]
Фактично, з трьох уживань Лаерт називає сльози сльозами тільки раз. Він соромиться навіть самого слова:
Laer. Too much of water hast thou poore Ophelia,
And therefore I forbid my teares; but yet
It is our tricke, nature her custome holds,
Let shame say what it will, when these are gone,
The womanwill be out. Adiew my Lord,
I haue a speech a fire that faine would blase,
But that this folly drownes it. (Q2)
ЛАЕРТ. Тобі, Офеліє, води задосить, я сльози стримаю. О ні, несила! Такі вже ми: природа верх бере надсоромом. Ось виллю сльози й з ними — жіночу слабкість. Прощавайте. Я огненними словами спалахнув би, та сльозигасять їх. [3]
ЛАЕРТ. Води багато в тебе і без того, Офеліє нещасна! А тому не лийтеся, о сльози. Та, мабуть, це намвластива неміч, і природа бере своє, дарма, що сором нам. З сльозами вийде з мене все жіноче. Прощайте, в мене є слова вогненні, що спалахнули б враз, якби ця дурість не пригасила їх. [4]
Не плач, козаче – отаманом будеш. Щоб бути отаманом, отже, треба піти проти природи. Піти проти людської природи (Ми), піти проти власної природи (Ми). Бо, за природою речей, Бог створив людину “чоловіком-і-жінкою”. Треба вигнати із себе жінку. Навіщо людині, котра тілесно чоловік, робитися з людини недолюдом19? Треба вигнати із себе все жіноче. Чому? Бо все жіноче – це все кволе, слабке, немічне, дурне. Чому так?
Бо так. Бо так воно є. Всі так кажуть.
Frailty, каже Вільям Шекспір, thy name is woman.
Несталосте, каже Григорій Кочур, твоє імення – жінка.
Зрадливість,каже Леонід Гребінка, – ось твоє наймення, жінко!
Нікчемство, каже Юрій Клен, – назва вам, усі жінки!
Податливосте, каже француженка Поль Констан, ймення тобі – жінка.20
Мужчини – мармур, а жінки – це віск,
І ліпляться за мармуру велінням;
Чужі думки вкарбовує в них тиск
Обману й гніту, сили і уміння:
Чому ж тоді їх звати злим творінням?
У воску тільки й зла, що власну стать
Віддав дияволові під печать.21
Зірвавшися з плакучої верби в свою “плакучу течію” [2]22, the weeping brook, Офелія якийсь час пливла, “неначе русалка”, Marmaide like, не тонучи, і співала пісень, “немов біди не чула, а чи була створінням, приділеним і рідним цій стихії” – As one incapable of her owne distresse, оr like a creature natiue and indewed vnto that elament [Q2]. Для сучасників Шекспіра a creature в останній фразі не дублювала “русалку”, а асоціювалася з відьмою – саме так п’ять століть до і ще півтора століття після Шекспіра мешканці цивілізованої християнської Європи випробову-вали жінок, звинувачених у відьомстві, – їх кидали на глибоку воду: якщо втонуть, значить були не відьмами – “створіннями, що рідні й приділені цій стихії”23. Як випробовувати відьом не тільки водою, європейські чоловіки знали з цілої книги приписівлатинською мовою, написаної одним монахом і одним інквізитором, яку заздалегідь благословив папа спеціальною буллою і яку регулярно друкували впродовж двох з половиною століть, почавши від 1487 року24. Книга називалася Malleus Maleficarum (“Молот відьом”) і знову з’явилася, вже в перекладах на основні європейські мови, у 1920-1930-х рр.25, коли-то гітлерівський уряд навіть заклав відділ по боротьбі з відьмами26.
Українські перекладачі самі не вловили алюзії до відь-ми як “спорідненого воді (Божого) створіння”, і двоє з них витлумачили це означення як розширений варіант “русалки” або іншої якоїсь міфориби. Коментаря до неї вони не знайшли, бо англійські видавці цю фразу мовчки оминають.
“Пливла і без ладу співала щось,
Не тямлячи біди, мов та істота, що в цій стихії виросла й живе”. [3]
“Вона ж пісень співала стародавніх,
неначебтобіди не відчувала, або вродилась і зросла на хвилі”. [4]
“Вона пісень співала старовинних, немов не відчуваючи біди”. [2]
Григорій Кочур волів взагалі вилучити виділену фразу з перекладу, бо не знаходив їй тлумачення, а розумів, що “істоти, які родяться і виростають на хвилі”, не вміють співати “старовинних”, та ще й “хвалебних” пісень, – бо саме “уривки” таких пісень співала, пливучи за водою, Офелія: chaunted snatches of old laudes [Q2]. Єдині старовинні хвалебні пісні-канти, які могла знати й співати Офелія, це – псалми во славу Творця, що приділив їй її рідну стихію і приділив її цій стихії.
Якщо жінки не тонули у в приділеній їм стихії, – будучи з цієї ж причини визнані відьмами, – їх спалювали стихією, приділеною чоловікам. За сотні років християнства не одна безвинна жертва сходила на жертовне вогнище, співаючи псалми во славу Творця вітру й землі, вод і вогню.
Якщо в слові “стихія”-elament, як воно надруковане в останній редакції тексту, Q2, виправити одну букву, element (що і роблять, нічтоже сумяшеся, всі видавці Гамлета), то зникає зв’язок води як “стихії” із “плачем”-lament і, відповідно, зі сльозами – тою суто людською водою, що випливає з нас під впливом глибоких душевних зрушень. Офелія виплакала всю душу до дна – бо разом із глуздом, – виливаючи з неї своє “бабське горе”: так дотепно передав Л.Гребінка vnmanly grief у приписі короля Клавдія проти синового горювання за батьком (якого сам же й убив):
“Ця впертість нечестива, бабське горе, тут знати неповагу до небес,
Нестале серце, нетерплячий дух, невиховану і вузьку уяву”[3]27.
З усіх “баб” у Гамлеті всі ці королівські “не” стосу-ються насамперед Офелії – це в неї, слід гадати, “нестале серце”, “нетерплячий дух”, “невихована і вузька уява”; це вона – колись “дочка слухняна” – зі смертю батька стала бунтаркою, бо, горюючи за ним, виявляє “нечестиву впертість”, “НЕПОВАГУ ДО НЕБЕС” [3] і, отак “думками схибивши, втрачає розум”. “А що таке без розуму людина?” – бідкається богорівний Король Клавдій. – “Той самий звір, лише подоба людська” [2].
Перед лицем жіночого безуму зухвало лицемірний розум Короля – жалісно безпорадний, він не знає, як йому спілкуватися з цією “подобою людською”28. Не те Лаерт – він знаходить чим відреагувати на кожну репліку божевільної сестри. Як свого часу його батько в розмові з удавано божевільним Гамлетом, він добачає певний “метод” в Офеліїних піснях і балачках, “глузд у безглузді”, “мудрість у безумстві”, а де не бачить “мудрості”, там віднаходить “красу і принаду” [2]. Хоча самі по собі його коментарі є пусті й недоречні, ба навіть непристойні, бо потрібні тільки йому одному: в обставинах, що мали б вивернути йому всю душу, Лаерт хворобливо намагається “критичним словом” втримати владу над ситуацією і над собою, лиш би не понизити своєї “розумної мужності” до рівня “бабської дурості”29, рівня “тварини нерозумної”30, лиш би не затупити в собі “достойних мужа” почуттів –волі до помсти, перемоги, влади31.
ЛІТЕРАТУРА
1.Габлевич М. Шекспірів “Гамлет”: Історичний підхід до тексту // Ренесансні студії. – Запоріжжя, 2000. – Вип. 6. – С. 47-112.
2.Шекспір Вільям. Гамлет / Пер. Григорія Кочура // Григорій Кочур. Друге відлуння. – Київ: Дніпро, 1991. – С. 410-540.
3.Шекспір Вільям.Твори в шести томах. – Київ: Дніпро, 1984-1986. – Т.5. “Гамлет” / Пер. Леоніда Гребінки. – С. 6-118.
4.Клен Ю. Твори / За ред. Є.Маланюка. – Торонто: Фундація ім. Юрія Клена. – Т.4. “Гамлет”. – С.14-237.
5.Шекспір Вільям.Сонети / Пер. Дмитра Павличка. – Львів: Літопис, 1998.
6.The Arden Shakespeare Hamlet / Edited by Harold Jenkins. – Routledge, 1994. (First published in 1982 and reprinted four times by Methuen & Co. Ltd; reprinted 1989, 1990, 1992, 1993 (twice), 1994 by Routledge.)
7.Шекспір Уїльям. Твори в трьох томах. – Київ: Дніпро, 1964. – Т.3. “Король Лір” / Пер. Максима Рильського.
8.Constant P.Confidence pour confidence. – Paris: Gallimard, 1998.
9.Shakespeare William.The Rape of Lucrece // The Oxford Shakespeare Works / Ed. by Stanley Wells and Gary Taylor. – London, 1988.
10.Шекспір Вільям.Твори в шести томах. – Київ: Дніпро, 1984-1986. – Т.6. “Лукреція”.
11.Шпренгер Я.,Инститорис Г. Молот ведьм / Пер. с лат. Цветков Н.; Предисл. Лозинский С. М. – [n.a.] 1932; 2-е изд.: Москва: Интербук, 1990. – 351 с.: (Цит. за інтернетним виданням).
12.Dr. M.D. Mageeand Saviour Shirlie. Witchcraft, 2002 (Iнтернетне видання).
13.Цитати з оригінальних текстів “Гамлета” – Q2, F – подаються за інтернетними публікаціями у тогочасному написанні.
Вихідні дані: Ренесансні студії / Випуск 10. – Запоріжжя, 2005. – С. 112-128.
Деінде [1] я доводжу, що час написання і публікації Q1 – відповідно, 1590 і 1591 рр., тільки цей текст дійшов до нас у його передруку 1603 року (єдиний примірник цього видання віднайшовся щойно в 1821р.). Там же [1, прим.12, 33, 36, 37] я аргументую думку, що текст F є підредагованим у 1623р. передруком видання, яке з’явилося відразу після його реєстрації у 1602 році Дж.Робертсом у Реєстрі книговидавців, хоча жоден примірник його не зберігся. Отже, я мислю F як майже автентичний авторський текст, попередній до Q2 – останньої авторської редакції.
Дана стаття і пишеться з метою дослідити рівень щирості всіх, хто в різний час був дотичний до ословленого Шекспіром світу Офелії – інших персонажів, англійських видавців,літературознавців, читачів, перекладачів.
Yet heere she is allow’d her virgin Crants, [F: her Virgin Rites]
Her mayden strewments, and the bringing home
Q2 подає скорочений варіант, уникаючи прямої згадки про Біблію (ll.3095-9). Arms = 1) руки, перен. обійми; 2) зброя; 3) a coat-of-arms = a) рицарський обладунок, лати; б) шляхетський герб.
Sure he that made vs with such large discourse Той, хто дарував нам
Looking before and after, gaue vs not Па‘мять, передбачення і [богорівний] розум,
That capabilitie and god-like reason Давав дарунки всі ці не для того,
That show of such an exercise may cullour Читаєш щось із книжки, і тому
Your lowlines; we are oft too blame in this, На самоті. Усі ми варті гани,
Tis too much proou’d, that with deuotions visageБочастомиподобоюйлицем
And pious action, we doe sugar ore [over]Святимтабожимпідсолодимо
The deuill himselfe. (Q2, ll.1590-5)Самогочорта.[3]
Читай цю книжку й удавай самотність. Ходи самотньо, так, немов читаєш.
О, часто гудять нас за те, що ми Усі такі ми – виглядом побожним
покорою й обличчям святобливим, Підласим медом ми хоч би й самого
мов медом,чорта самого підласим. [4] Нечистого. [2]
Розбіжність міжподаним туторигіналом і перекладами, і між самими перекладами (курсив) пояснюється тим, що всі перекладачі використовували сучасне видання тексту, де видавці замінили lowlines-“низькість” “доброго кварто” наlonelinesse-“самотність” Фоліо. Найпопулярніший видавець і коментатор, Дженкінс, ніяк не пояснює свого рішення опертися в цьому випадку на текст Фоліо, який сам визнає неосновним, зате до тлумаченняфразиread on this bookпритягує всі можливі джерела:
“Read on this book”] В іконографічній традиції самотня жінка з книжкою представляла побожність. Звідси наступні рядки, з exercise, devotion, etc. Пор. White Devil, v.vi, ‘Enter Vittoria with a book… What, are you at your prayers?’ Книжка(the book) є, звичайно, традиційно присутня на іконах Благовіщення Марії“.[6,276].
Означуючи родовим артиклем “книжку”- the book, не означену ні Шекспіром, ні іконографічною традицією, Дженкінс не каже, що б то могла бути за книжка. І неозначене such an exercise – “таке заняття [як читання]” “цієїкнижки” – тлумачиться у тому ж “побожному” смислі: “exercise] релігійний обряд молитви або медитації”. Під цю ж іконографічно-обрядну традицію підверстується і пояснення “самотності”- loneliness: “colour your loneliness] щоб послужити виправданням, чому ти сама” [6, 276].
Все воно мало б сенс, якби 1) книжки в руках самотніх жінок на картинах мали надписи щодо їх змісту; 2) якби навіть на релігійних картинах жінка з книжкою в руках завжди була самотньою; 3) якби “релігійний обряд молитви” міг відбуватися у будь-якому місці, в тому числі на прохідній галереї, де звичайно прогулюється Гамлет, а зараз знаходяться всі персонажі; 4) якби “релігійний обряд молитви або медитації” було прийнято вершити, походжаючи; 5) якби Полонієве “ми” стосувалося тільки жінок. Якби, врешті, королівський радник справді міг вручати дочці – та ще в присутності короля – молитовник зі словами: “Вдавай, що ти його читаєш”. Зрозуміло, весь цей релігійний ухил у тлумаченні “ніби-читання” Офелії виник під впливом наступної метафори Полонія – “цукрування (свого) диявола”. Диявольський вид можна сховати під побожним виглядом. Саме таке – суб’єктне, а не об’єктне – розуміння “диявола” природно лягає на наступну за чергою метафору Короля, коли той говорить про себе і до себе:
Щока повії, вся в густих рум’янах,(“щока повії”=”вид диявола”, “рум’яна”=”цукор”)
Не більш потворна, ніж мої діла,(потворні: “щока повії”=”вид диявола”=”мої діла”)
Що зафарбовані в слова красиві.[2] (красиві: “мої фарби-слова”=”рум’яна”=”цукор”)
Але при всьому цьому сучасний коментатор вцілив у точку. Релігійний ухил у його тлумаченні смислів стався тому, що тлумач сам хотів схилитися в цей бік, а не в інший – і хотів так сильно, що волів читати смисли справа наліво, а не зліва направо. Обдумуючи цей текст, він мислив готовими і бажаними стереотипами, не сумніваючись, що цими ж стереотипами до нього мислив, серед усіх, і Шекспір. Стереотипним і нині, в епоху всезагальної освіти, є бачення освіченої жінки середньовіччя такою, якою її навіть нинішню малюють деякі протестантські доктрини, – жінка на самоті могла тільки шити (сцена в кімнаті Офелії), а якщо читала, то могла читати тільки молитовник або Євангеліє (ще Біблію, та для цього потрібен був стіл). Гамлет, побачивши Офелію з книжкою, реагує у згоді з “іконографічною градицією”, як і персонаж із Білого диявола на Вітторію: What, are you at your prayers? –
Офелія! О німфо, пом’яни
Мої гріхи в своїх молитвах! [2]
Коли в іншій сцені сам Гамлет з’являється з точно так само неозначено означеною книжкою – reading on a book, – коментатор тут же зазначає: “Спроби зідентифікувати цю книжку марні” [6, 245]; марні тому, як з’ясовується далі [6, 467], що вибір автора навіть за конкретною цитатою був би немалим (Ювенал, Гваццо, Еразм). Гамлет може, походжаючи, читати будь-які книжки. А в суспільній ієрархії достоїнства (highness ::lowliness), як вона представлена у цій сцені Королем, Принцом, Дворянином і дочкоюДворянина, недостойність-lowlinessдочки можна скрасити бодай показом того, що вона грамотна.
Щодо метафори “цукрування диявола”, коментар Дженкінса досить обтічний: “visage…sugar] До цієї мішаної метафори були певні претензії ([it] has been objected to), однак смисл її зрозумілий: “створення оманно привабливого вигляду””[6, 277]. Куцість коментаря до цієї “непевної” метафори впадає в очі на тлі розлогого коментування, з її допомогою, Офеліїних “удавання”, “книжки” й “самотності”.
Бо вирву вас і кину я на землю
З водою, що ллєте ви, щоб м’якшити
For men have marble, women waxen minds, Мужчини–мармур,ажінки–цевіск,
And therefore are they formed as marble will. І ліпляться за мармуру велінням;
The weak oppressed, th’impression of strange kinds Чужі думки вкарбовує в них тиск
Is formed in them by force, by fraud, or skill. Обманом, гнітом, силою чи вмінням:
Then call them not the authors of their ill, Чому ж творців їх бідувань не виним,
No more than wax shall be accounted evil Якщо немов на воску–зважте це! –
Wherein is stamped the semblance of a devil. Відбито в них диявола лице?
З передмови до російського перекладу (1932): “Молот ведьм состоит из трех частей. Первая – теоретическая часть; она заключает 18 головоломных вопросов, на которые, однако, следуют очень незамысловатые ответы.[…] Шестой вопрос, гласящий, почему ведовством занимаются преимущественно женщины, получает тоже довольно простой ответ: слово женщина – femina – происходит от fides (вера) и minus (меньше) и означает меньше веры, т.е. женщина но существу своему склонна к меньшей вере, чем мужчина; затем уже давно известно, что ее похоть не знает границ, что она красиво окрашенное естественное зло, что грешно ее бросить и мучительно сохранить, что она принадлежит к иному виду (species), чем мужчины. Все эти утверждения зиждятся на незыблемых истинах наших великих учителей.” [11]
Це бунт і непокора небесам, це виявляє кволий дух ірозум
не досить вишколений, примітивний. [4]
А бути впертим у своєму сумі – блюзнірство, й мужності немає в цьому.
Це непокора небесам, сваволя, це кволе серце, нетерплячий дух,