Содержание термина “Возрождение”, а также его пространственно-временная характеристика являются дискуссионными вопросами в ренессансоведении. Автор данной статьи рассматривает самые известные концепции Возрождения и в их свете анализирует наличие ренессансных черт в украинской культуре. При этом исследовательница акцентирует внимание на осторожном употреблении терминов “Возрождение” и “ренессансный гуманизм” применительно к литературному процессу в Украине.
The meaning of the term “Renaisssance” as well as its spatial – temporary characteristics are debatable questions in Renaissance Studies. The author of the article considers the most known concepts of Renaissance and in their light analyzes availability of the Renaissance features in Ukrainian culture. The scholar lays emphasis on the need of cautious application of the terms “Renaissance” and “Renaissance humanism” to the literary process in
Епоха Відродження, творчий вплив якої на українську культуру важко переоцінити, віддавна привертала увагу дослідників. Література з цього питання, починаючи з класичних праць Я.Буркхардта1 і Г.Фойгта2 , дуже велика. Навіть при побіжному огляді вона вражає різноманітністю тверджень і концептуальною плутаниною. Проблема Відродження – поле, на якому ламають списи історики літератури, науки, мистецтва, історії культури загалом.
Інтенсивне вивчення цієї проблематики впродовж двох століть не зняло з порядку денного цілого ряду питань. Дослідники так розходяться в поглядах, що О.Ф.Лосєв міг з повним правом констатувати:”Учені останнього століття до краю заплутали питання про Ренесанс. У одних епоха Ренесансу захоплює значну частину як Середньовіччя, так і Нового часу, у інших – ніякого Ренесансу не було, а всі його елементи можна знайти в сусідніх Європі культурах”3 . Хронологічні рамки європейського Відродження чітко не визначені: існує думка, що власне Відродженню передували три різних Ренесанси на Заході: каролінгський ІХст., Х-ХІ та ХІ-ХІІст. Деякі дослідники вважають початком європейського Відродження ХІІст. Інші, зокрема О.Лосєв, ХІІІ- XIV ст. характеризують як “Проторенесанс”, який є тільки підготовкою справжнього Ренесансу. Переважна більшість учених (І.Голенищев-Кутузов, Д.Наливайко, Є.Зьомек та ін.) дотримуються думки, що Відродження розпочалося в середині XIV і закінчилося наприкінці XVI ст., хоч існує тенденція продовжувати його до середини XVII ст., маючи на увазі східноєвропейські країни.
М.Й.Конрад висунув у ряді праць концепцію так званого “світового Ренесансу”, узагальнену у книзі “Запад и Восток” (М.,1966). Відродження він розглядає як загальнотипологічне явище, як закономірний етап в історії світової культури, що розпочинається в Китаї у VIII – I Х ст., продовжується в Середній Азії, Ірані та Індії ІХ-Х V ст. і завершується в Європі ХІ V -Х V Іст. Про Ренесанс у країнах Сходу, який випередив західноєвропейський, ще раніше писали М.Нуцубідзе та В.Чалоян. Ця гіпотеза має як гарячих прихильників (що засвідчує інтенсивна розробка положень про грузинське, вірменське Відродження, азербайджанський Ренесанс), так і противників. Опоненти (І.Голенищев-Кутузов, Т.Кланіцай, А.Арутюнян та ін.) вказують на унікальність епохи Відродження в Італії та Західній Європі й рішуче заперечують доцільність використання цього терміну стосовно особливостей розвитку, передусім культурного, неєвропейських країн. Вони справедливо вбачають у цьому вживання терміну за принципом “подібності”, а не за суттю. Розквіт східних культур відбувався у зовсім інших суспільних і економічних умовах.
Д.Наливайко справедливо вбачає причину такого різнобою думок у змішуванні існуючих ще з кінця ХІХст. двох понять Відродження: як явища культурно-історичного, зі своїми специфічними завданнями та функціями, локалізованими в просторі і часі, і як явища типологічного, що виникло в різних місцях і в різні епохи, знаменуючи відновлення активності певного народу чи групи народів у сфері духовної культури після тривалого застою чи упадку4 . Саме в другому значенні оперує цим терміном, наприклад, М.Грушевський, коли називає період кінця Х V І – початку Х V ІІст. першим національним відродженням України.
Подібна ситуація склалася зі вживанням терміну “гуманізм”. Слово це широко використовується в значенні “людинолюбство”, тобто в надчасовому плані, і це значення накладається на розуміння терміну в смислі гуманізму Відродження. Тому, зазначає О.Немилов, гуманізм епохи Відродження обов´язково трактується як високоморальний і людинолюбивий спосіб думок5 . Проте ренесансний гуманіст – це людина перш за все з філологічними зацікавленнями, яка займалася пошуками, виданням та коментуванням античних текстів. Гуманістами здебільшого були університетські викладачі, а також люди, що отримали відповідну освіту. У розвитку ренесансного гуманізму прийнято виділяти дві фази: культурний процес в Італії ХІ V -Х V Іст. і розвиток новолатинської літератури на півночі Європи в Х V Іст. У країни на північ від Альп ренесансний гуманізм починає проникати з Італії наприкінці Х V ст. На відміну від італійських університетів, у цьому регіоні його ідеї прокладали собі дорогу зі значним запізненням і з великими зусиллями. Як вважає Г.Барич, чим далі на північ і схід, тим повільніше йшло проникнення гуманізму6 . Німецький гуманізм мав спрямування дещо відмінне від італійського.
Для характеристики специфіки німецького шляху культурного розвитку прийнято використовувати поняття “релігійного гуманізму” та “християнського Відродження” (М.Зайдмаєр, Л.Спітц та ін.). Італійський та німецький гуманізм розвинув ряд основних принципів, на яких грунтується гуманістична література: посилена увага до релігійних проблем, вимога і потреба пізнання речей, дидактика, прагнення до свободи і правди, еротика, універсальний і моральний елемент, переконання у вічній славі поета, нове осмислення і реформа релігії7 . Відродження нерідко трактують як розквіт культури, як переворот у культурі, як перехідний культурний етап, а подекуди у вужчому значенні слова – як відновлення античності. В науковій літературі продовжує дискутуватися проблема, що таке Ренесанс? Чи це тип культури, чи хронологічний період, чи стиль, чи ідеологічна течія, чи культурно-історична епоха. Дослідники все більше схиляються до останньої думки, однак об´єктивні наукові критерії визначення Ренесансу як епохи теж не вироблені, відсутня і чітка дефініція самого терміну “Відродження”.
Вивчення культури Ренесансу ускладнюється ще й тим, що вже в самому характері перехідної епохи від Середньовіччя до Нового часу закладена її суперечливість. Як підкреслює С.Грачоті, “Ренесанс є епохою пошуку синтезу цінностей середньовічного світу і тих, які вже належали до світу нового”8 . Італійський учений виділяє три складові феномену Ренесансу, вказуючи при цьому, що його погляд не є оригінальним: 1. відродження класичної культури; 2. культ мистецтва та “ humanae litterae ”; 3. центральність людини, “ homo faber ” у перспективі ренесансної філософії9 . Визначальними рисами Ренесансу поряд із народженням індивідуалізму та інтелектуальною емансипацією є відкриття цінності окремої людини, секуляризація людської думки. У літературознавстві ХІХ – поч. ХХст. домінувала тенденція тлумачити Ренесанс як особливість культурного розвитку Італії та ряду західноєвропейських країн. В останні десятиріччя все більшу підтримку знаходить думка, що в країнах на північ від Альп, зокрема в Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Англії, Чехії, Польщі, Швейцарії і частково у Франції був інший, так званий північний тип Ренесансу, який мав свою генезу, відмінну від італійського, і власну специфіку. Тому закономірно, що між італійським Ренесансом і Північним Відродженням є суттєві програмні розходження. Головною у творців північних країн стає ідея, накреслена у їхніх італійських однодумців лише пунктиром: синтез античності і християнства. У країни на північ від Альп зацікавлення античністю прийшло з Італії лише наприкінці Х V ст., до того часу у духовному житті регіону переважав містицизм10 . У сучасному німецькому літературознавстві письменство 1460-1515 рр. прийнято характеризувати як період хитань між старим і новим. Творці прагнули до нового стилю, однак не могли зректися колишніх середньовічних місцевих традицій (Г.Богерс (1445-1505), Г.Фішер (1455-1527), Й.Фабер(1450-?), К.Вімпіна (1460-1531) та ін.11 . Основними мотивами новолатинської поезії Німеччини були впевненість у вічності поетичної слави на противагу нетривалій красі, силі та багатству, боротьба з людськими вадами – заздрістю, лінощами, любов´ю до розкошів), заохочення молоді присвятити своє життя гуманістичним студіям і керуватися принципом золотої середини, прославлення меценатів. В останні десятиліття активно розробляються концепції національних Ренесансів. Літературознавці, передусім слов´янські, доводять, що Відродження не було винятково західноєвропейським явищем, воно характерне також для західних і частково для східних слов´ян. Аксіомою вважається визнання розмаїтості форм прояву Ренесансу у різних національних культурах, хоч тут не обходиться без певних перебільшень.
* * *
Проблема східнослов´янського Відродження і її складова – Відродження в Україні – в останні десятиріччя активно дискутується в науковій літературі. Відійшло в минуле рішуче заперечення будь-яких пов´язань Відродження зі східнослов´янським світом. Сучасні дослідники (І.Голенищев-Кутузов, Д.Наливайко, Ю.Кжижановський, О.Зимін, М.Гепфнер та ін.) говорять про наявність у культурі східних слов´ян ренесансних явищ і тенденцій. Починаючи з Х V ст. гуманістичні концепції за посередництвом діячів польсько-литовської Речі Посполитої, серед яких було чимало вихідців із так званого Пограниччя, долинають в Україну і цілеспрямовано імплантуються на місцевий культурний грунт. Приїжджі гуманісти та місцева молодь, яка після закінчення студій у західних університетах поверталася додому, ширили в Україні ідеї Відродження. Літературний процес Х V Іст. традиційно характеризувався як убогий на історико-літературну спадщину. Основними його явищами вважалися переклади та видання “руською” мовою біблійних книг, поява перших букварів та інших нечисленних пам´яток Острозького культурно-освітнього центру. Визначаючи історичне місце літератури цього періоду, Д.Чижевський стверджує, що великому національному пробудженню кінця Х V Іст. не відповідали такого ж рівня літературні досягнення: ”Дійсно цінне – Ів. Вишенський, думи – не стоять ніби в тісному зв´язку з тими новими повівами, впливами, течіями,що прийшли на Україну. Полеміка Х V Іст. не дуже високої літературної цінності, вірші незграбні та в чималій частині культивують нецікаві гатунки (гербові вірші)”12 .
В останні десятиліття увагу східнослов´янських літературознавців привернула ренесансна латиномовна поезія, яка в Х V І ст. розквітла на території Речі Посполитої. Сфера її поширення поряд з етнічними польськими та литовськими землями охоплювала також українські та білоруські території. Гуманістична поезія була одним з найважливіших засобів вираження, якими нові культурні течії прокладали дорогу до свідомості тутешньої інтелектуальної еліти. Оперуючи в основному фактами участі вихідців з України у творенні ренесансної культури за її межами, а також фактами діяльності західних гуманістів на українських землях (передусім у Галичині), І.Голенищев-Кутузов у дослідженнях, узагальнених у праці “Итальянское Возрождение и славянские культуры Х V -Х V ІІ веков” (М., 1963) прийшов до висновку про наявність на українському грунті елементів Відродження, які яскраво проступають передусім на стику з ренесансною культурою Польської держави. Українські медієвісти підтримали концепцію І.М.Голенищева-Кутузова і активно взялися за її розробку. Збільшився перелік літературних творів, які характеризувалися як ренесансні. В.Яременко та В.Ісіченко підводять під ренесансні явища, окрім латиномовної поезії Х V І ст. Речі Посполитої, яку творили вихідці з Русі, також видання граматик і словників, полемічні трактати Герасима Смотрицького, Клірика Острозького, Василя Суразького, літературну творчість Ів. Вишенського, вірші Андрія Римші тощо13 . Хронологічні рамки Ренесансу дослідники визначають у межах другої половини Х V – кінця Х V І ст. Період кінця Х V І – 20-х рр. Х V ІІ ст. характеризується як раннє бароко14 . І.Паславський кваліфікує українську культуру кінця Х V І – першої половини Х V ІІ ст. як культуру ренесансно-реформаційного типу (тобто як культуру, в якій тісно перепліталися ренесансно-гуманістичні та реформаційні явища)15 . Авторський колектив монографії “Філософія Відродження на Україні” визначає як хронологічні рамки Відродження другу половину Х V І – середину Х V ІІ ст. Головним досягненням українського Відродження дослідники вважають утвердження світського начала в духовній культурі і становлення національної самосвідомості. Характеризуючи прогресивні зрушення в сфері інтелектуального життя України цього періоду, вони стверджують існування тут Ренесансу північного типу.
Звертання українських книжників кінця Х V І – початку Х V ІІ ст. до історичної спадщини свого народу вчені порівнюють із пошуками італійськими гуманістами свого ідеалу в античності. Проводиться паралель: Відродження перетворило античність у джерело для створення нової культури, а в Україні таким джерелом була спадщина Київської Русі16 .
Питання, чи проникнення ідей Ренесансу відбувалося настільки, щоб дало право говорити про Відродження в Україні як культурний етап, постало вже перед Д.Чижевським. Учений стверджує, що впливи Ренесансу в Україні були незначні. Це в основному засвоєння певної тематики літературних творів, окремих елементів поетики, пожвавлення інтересу до західних літератур. У цілому письменство в Х V І ст. розвивалося ще під впливом старої візантійської традиції. Найскладніша проблема – утворення нового літературного стилю – не була розв´язана, на думку Д.Чижевського, через те, що знайомство з античною літературою обмежувалося читанням оригіналів, перекладів майже не було17 . Д.Наливайко у ряді праць стверджує, що наявність явищ і тенденцій, характерних для Відродження, ще не дає підстав твердити про існування розвиненої ренесансної культури на українському грунті. Засвоєнню країнами греко-візантійської культурної спільності ідей Відродження перешкоджав насамперед конфесійний бар´єр. На цій підставі дослідник польської ренесансної літератури Є.Зьомек твердить, що у Візантії та країнах православ´я Ренесансу не було18 . Тезу про відсутність Відродження в Україні на симпозіумі “Давня українська література і становлення нової української літератури” (Київ-Львів, 4-15 червня 1988 р.) обстоював також О.Пріцак19 . Опозиція до католицького світу і неприязнь до “латинників” у Х V І ст. ізолювала православних від західноєвропейської культури. Що стосується літературних явищ на стику з польським Ренесансом, то при всій їх значимості для подальшого розвою української літератури вони вливалися в річище польського літературного процесу.
Подібна ситуація з Відродженням спостерігається і в інших східнослов´янських культурах, однак дослідники оцінюють її по-різному. Якщо, на думку Д.Лихачова, про Відродження в Росії повною мірою говорити не доводиться, на російському грунті було тільки Передвідродження, а функції Ренесансу взяло на себе Бароко, то інші вчені, вкладаючи в термін “Ренесанс” найрізноманітніший смисл, говорять про Відродження в Росії у другій половині Х V І ст. (А.Боголюбов), у Х V ІІІ ст. і навіть вміщують його в першу третину ХІХ ст. (В.Кожинов та ін.). Білоруський вчений С.Подокшин оперує поняттям “ренесансно-гуманістична культура Білорусі” і висуває твердження, шо “основним ядром східноєвропейського Ренесансу було східнослов´янське Відродження”20 .
Теза про вплив Ренесансу на культуру східних слов´ян не викликає критики. Однак якщо в західноєвропейських літературах і частково в західних і південних слов´ян ренесансні явища і тенденції в певний історичний період ломінують, то в країнах православ´я спостерігається інша картина. Не можна не помічати, що українська культура кінця Х V І ст. – поч. Х V ІІ ст. дуже відрізняється не лише від ренесансної культури Італії, а навіть від країн “Північного Відродження”. Прихильники існування Ренесансу в Україні списують це на розмаїтість форм прояву Ренесансу в різних національних культурах. Як підкреслює Я.М.Стратій, “лише недостатня вивченість проблеми і тяжіння над свідомістю західноєвропейської моделі цих явищ (Відродження і Реформації – О.Ц.) не дозволяють побачити самобутній вираз цих же процесів на українському грунті, спричинює розгляд “відхилень” у вирішенні тих чи інших проблем від загальноприйнятої норми як відсутність цих явищ і відповідних етапів у розвитку культури інших народів”21 . Опоненти мають свою логіку: чи не відносяться до Відродження у східнослов´янських країнах типологічно спорідені із західноєвропейським Ренесансом явища? Де та межа, яка відокремлює ренесансну культуру від культури іншого типу, що відрізняється від ренесансного, але в якій на фоні типологічно споріднених виявів духовного життя спостерігаються елементи Відродження. Як підкреслює С.Грачоті, “Ренесанс не є ідеальною категорією, яку можна необмежено застосовувати до аналогічних історичних фактів, а становить собою визначений, а отже, неповторний історичний факт з рядом характеристик, котрі в цілісності своїй притаманні тільки йому”22 .
Визнання різноманітності проявів Відродження в різних національних культурах не має призводити до формальних порівнянь. Терміни “ренесансний” і “гуманістичний” (у смислі гуманізму Відродження) при аналізі духовного життя східних слов´ян Х V -Х V ІІ ст. треба вживати дуже обережно. О.Мильников стерджує, що “Відродження – це конкретно-історична епоха з глибокими змінами в соціально-економічній сфері, які потім знайшли відображення в сфері культурно-політичній. Безпідставно говорити про Відродження у тих країнах, де можна спостерігати лише окремі риси цього явища”23 .
Ідеї європейського Відродження, які проникали в Україну завдяки навчанню молоді в західних університетах, шляхом ввозу з-за кордону книжкової продукції і завдяки безпосереднім контактам з представниками західних, на той час більш розвинених культур, були тим імпульсом, який стимулював оновлення культурного життя на українських землях, викликав появу типологічно споріднених із західним Ренесансом явищ. Проте, підкреслює О.Мильников, “вбачати в діячах Острозького культурно-освітнього центру, світогляд яких перебував у руслі ортодоксального православ´я, носіїв “ренесансного гуманізму” значить змішувати різні стадіальні рівні культурного розвитку”24 . Слід зазначити, що під явища гуманізму в українській медієвістиці підводяться чи не всі прояви секуляризації або зацікавлення людиною незалежно від їх генези та семантичного наповнення (про неправомірність віднесення творів діячів відродження православної церкви до ренесансного гуманізму див. статтю О.Гнатюк25 ).
Вплив Відродження на українську культуру кінця Х V І-Х V ІІ ст. не варто перебільшувати. Деякі елементи, які характеризуються як ренесансні, можна знайти вже в Середньовіччі, інші прийшли на українську землю в складному переплетінні з елементами Реформації і в трансформованому вигляді влилися в культуру Бароко. На основі вивчення філософських курсів Києво-Могилянської і Слов´яно-греко-латинської академій В.М.Нічик робить висновок: ”Ні схоластики, ні Відродженя, ні Реформації у чистому вигляді у нас не існувало, не виступали вони і як послідовні етапи історико-філософського процесу. У зв´язку з прискореним інтелектуальним розвитком, що розпочався в Росії у Х V ІІ – Х V ІІІ ст., явища, характерні для кожного з цих етапів, ніби співіснували в часі, вони пересікалися, взаємопроникаючи і напластовуючись одне на одне26 . Треба враховувати той факт, що з 80-х рр. Х V І ст. на зміну Ренесансу у польській та чеській літературах приходить Бароко. Паралельно із запізнілим порівняно із Західною та Центральною Євопою розвитком в Україні ренесансної культури відбувався процес трансформації на місцевий грунт окремих граней раннього Бароко. Таким чином, в Україну наприкінці Х V І ст. з Речі Посполитої і Чехії проникають як ренесансні, так і барокові тенденції. Немовби наздоганяючи літературний процес у сусідніх країнах, тогочасна українська література засвоювала різні стилі. Саме тому в творчості Івана Вишенського Д.Чижевський вбачав перші ознаки барокового стилю, А.Андял у відомій праці “Світ слов´янського Бароко” називав афонського мудреця “першим відомим представником східнослов´янської барокової риторики”27 , у той час як для Ю.Ісіченка та В.Яременка його спадщина належить до літератури Ренесансу.
Очевидно, все-таки недоцільно виділяти Відродження як окремий період у розвитку української літератури, хоч можна і треба говорити про ренесансні елементи у культурному процесі в Україні кінця Х V І-Х V ІІ ст. Мав рацію В.І.Крекотень, що в українській літературі навряд чи можна розмежовувати, розділяти етап “Ренесансу” і етап “Бароко”: “Це був один етап – ренесансно-бароковий: українське Бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало функції Ренесансу в барокових формах”28 .
1. Burckhardt J . Kultura Odrodzenia we Wloszech. Proba uzecia. – Warszawa, 1961.
2. Voigt G. Die Wiederbelebung des klassischen Altertums oder das erste Jahrhundert des Humanismus. –
3. Лосев А.Ф . Эстетика Возрождения. – Москва, 1979.- С.239.
4. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К., 1980. – С. 65.
5. Немилов А.Н. Немецкие гуманисты Х V века.– Ленинград. 1979.– С.6.
6. Barycz H . Historja Uniwersytetu Jagiellonskiego w epoce humanizmu. –
7. Boor H., Newald R. Geschichte der deutschen Literatur von der Anfangen bis zur Gegenwart. Bd.4 Die deutsche Literatur vom spaten Mittelalter bis zum Barock. / Von H.Ruppich. – Teil 1 (1370-1520). – Munchen, 1970. – C.457.
8. Graciotti S. Od Resansu do Oswiecenia. – T.1. – Warszawa, 1991. – C.47.
9. Грачотті С . Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське барокко : Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів ( Київ , 27 серпня – 3 вересня 1990 р .) – Київ , 1993. – С .3.
10. Dzieje literatur europejskich. – T.1. – Warszawa, 1977. – S.34.
11. Boor H., Newald R .- Op.cit. – S.601.
12. Чижевський Д . Історія української літератури . – Нью – Йорк , 1956. – С .247.
13. Історія української літератури Х – Х V ІІІст . : Методичні матеріали / Укладачі Ю . А . Ісіченко , В . В . Яременко . – Харків ,1989. – С .12-15.
14. Там же. – С.16.
15. Паславський І . Культурно-національний рух на Україні кінця 16 – першої половини 17 ст. в оцінці М.Грушевського// Жовтень. – 1989. –№1.- С.97.
16. Філософія Відродження на Україні. – Київ, 1990. – С.15.
17. Чижевський Д . Там же. – С.223.
18. Ziomek J. Literatura Odrodzenia. – Warszawa, 1989. – S.15.
19. Пелешенко Ю., Трофимук М . Діалог продовжується //Жовтень. – 1989. -№1. – С.115.
20. Подокшин С.О. Філософська і суспільна думка Білорусії епохи Відродження // Філософська і соціологічна думка. –1989. – №5.-С.67.
21. Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Украні ( XVI – початок XVII ст.). – Київ, 1990.- С.11.
22. Грачотті С. Спадок Ренесансу… -С.3.
23. Мильников О . Спірні питання ренесансної культури з етнокультурної точки зору // Філософська думка.- 1988.-№2. –С.108.
24. Там же. – С.122.
25. Гнатюк О. До переоцінки українського літературного процесу [21] XV – XVI ІІ ст. // Європейське Відродження та українська література X І V – XVI ІІст. – Київ, 1993. – С.239-245.
26. Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XV ІІ-начала XV ІІІ в. – Киев, 1978. – С. 274-275.
27. Angyal Endre. Swiat slowianskiego baroku. – Warszawa, 1992.- S.79.
28. Крекотень В.І . Становлення поетичних форм в українській літературі XV ІІст. // Автореф. праць…д-ра філолог. наук.- Київ, 1992.- С.3.
29. Кравців Б. Ренесанс і гуманізм в Україні // Європейське Відродження та українська література X І V – XV ІІІ ст. – С.317.