Коломієць Л.В.
Мова перекладу як реалізація методологічної моделі тексту перекладу: на матеріалі українських перекладів історичної хроніки В.Шекспіра “ГенріхIV”
У статті досліджується мова перекладу як реалізація методологічної моделі тексту перекладу. Увагу зосереджено на українському перекладі історичної хроніки В.Шекспіра “ГенріхIV”, що належить видатному українському еміграційному поетові Теодосію Осьмачці, а також – на зіставленні цього перекладу з пізнішим перекладом зазначеного твору талановитим українським радянським поетом-перекладачем Дмитром Паламарчуком. На основі аналізу мови перекладу Осьмачки ми прийшли до висновку, що його текст перекладу виявляє відповідність до естетичних і поетичних принципівекспресіонізму. Цей висновок дозволяє нам стверджувати, що в Осьмаччиному перекладі історичної хроніки В.Шекспіра “ГенріхIV” експресіоністський творчий метод становить істотну частину методологічної моделі тексту перекладу.
The article presents the investigation of the language of translation as a realization of the methodological model of the translated text. It focuses on the Ukrainian translation of Shakespeare’s historical chronicle “King Henry IV” by the prominent Ukrainian emigre poet Theodosy Osmatchka in comparison with the later translation of this chronicle by the talented Soviet Ukrainian translator Dmytro Palamarchuk. On the basis of analysis of the language of Osmatchka’s translation, we have come to the conclusion that the translated text as a wholeness shows its accordance to the esthetical and poetical principles of expressionism. This conclusion allows us to assert that the expressionistic methods of creative writing constitute a substantial part of Osmatchka’s methodological model of the translated text in his translation of Shakespeare’s historical chronicle “King Henry IV”.
Методологічна модель тексту перекладу – цевтілення у мові перекладу творчого методу перекладача, його естетичної та жанрово-стилістичної концепції тексту перекладу. Передусім, вибір твору для перекладу не може бути випадковим. За висловом А.Поповича, вибір тексту для перекладу виникає “на перехрещенні декількох зовнішніх стратегій (громадська, культурна, політична, літературна, економічна – наприклад, стан книжкового ринку і т.п.) з внутрішньою стратегією перекладача”1. Услід за Поповичем, ми вважаємо “вибір тексту для перекладу тією ж мірою важливим, як і вибір теми для автора оригіналу”2. Серед зовнішніх чинників, які впливають на вибір перекладачем тексту, можливо виділити три основні сфери: 1) культурно-політичні запити сприймаючого середовища, 2) жанрово-стилістична ситуація цільової літератури, 3) соціальне становище й історичний стан мови-сприймача.До внутрішніх чинників впливу на вибір тексту для перекладу ми зараховуємо інтерпретацію перекладачем вихідного тексту та інспірований нею естетичний задум перекладача.
З особливою виразністю закономірності підбору текстів для перекладу простежуються у випадку поета-перекладача, який сам має яскраву поетичну індивідуальність. Так, про українського поета і прозаїка Теодосія (Тодося) Осьмачку (1895-1962) існує думка, що він “винятково підходив для того, щоб здійснити переклад “Макбета”3. Окрім трагедії “Макбет”, Осьмачка переклав обидві частини історичної хроніки Вільяма Шекспіра “ГенріIV” (назва хроніки подається за перекладачем), яка, хоч і меншою мірою, також тематично була йому дуже близькою. Ми приєднуємося до висновку літературознавця В.Жили, що “перекладаючи “Макбета”, Теодосій Осьмачка створив важливий твір мистецтва […] широкого інтересу і застосування”4. В чому ж полягає особливість цього перекладу? За спостереженнями В.Жили, “переклад виявляє глибоку емоційну перейнятість Осьмачки, який є надзвичайно чутливим до усіх проявів присутніх у творі характерів. Перекладач дивиться на них із розумінням і правильно витлумачує їхні функції. Він досконало красномовний і, можливо, дещо суворий, інтерпретуючи атмосферу жаху і таємних сил, які контролюють слова та вчинки в трагедії. Осьмаччина подача “Макбета” не втрачає через свою ускладненість; це п’єса, в якій дія стрімко просувається вперед, втілюючи шекспірівську реальність, але побачену через призму почуття і розуму Осьмачки. Я помічаю в ній Осьмаччині почуття і відчування, його манеру сприйняття і ті важливі риси, які не дають применшити величі трагедії. Переклад виконано могутньою, зворушливою мовою. Він зачаровує читача не лише завдяки окремим фрагментам[…], а й завдяки своїй переконливій цілісності”5.
У статті, присвяченій Осьмаччиному перекладу історичної хроніки “ГенріIV”, В.Жила, знову ж таки, наголошує на тому, що “між автором оригіналу й перекладачем помічаємо якусь внутрішню спорідненість – це доказ того, що Осьмачка не виступає тут як ремісник, який перекладає все, що йому замовлять перекласти. У нього з’являється момент творчого вибору, який він доцільно й розумно використовує”6. Доказом певної закономірності у виборі Осьмачкою саме цього автора і цих творів для перекладу може бути і той факт, що у 1950-ті роки, живучи у США, він виконав свої шекспірівські переклади заново. Ці нові переклади з’явилися друком окремою книгою 1961 року у Мюнхені (видавництво “На горі”) за редакцією та із вступними статтями І.Костецького. Власні ранні переклади трагедії “Макбет”, виданої в Україні 1930 року, та історичної хроніки “ГенріIV”, над яким він працював протягом 1930-х років, Осьмачку не задовольняли не лише з огляду на мову оригіналу (на той час він гірше знав англійську, ніж двадцять років пізніше), а й з огляду на мову перекладу (він був не задоволений силою свого українського слова у передачі шекспірівського тексту).
Мюнхенське видання Осьмаччиних перекладів викликає до себе цікавість не лише в перекладознавчому, але – і передусім – у мовно-літературному аспекті. Це, без перебільшення, яскрава подія в історії української літератури, помічена, на жаль, небагатьма дослідниками. Впадає в око мовна ерудиція перекладача, якому глибоке знання і тонке відчуття української мови дозволяє створити низку вдалих неологізмів, особливо у розмовно-зниженому стилі, зокрема: розвиразкований, охлявач, забатожена (шкапа), прошколений, мислюю (тобто: мчуся), орукавичить (руку), обвиванці, стрімучий, оконячений, оженячений, попльовуха, (одержу) москотульки (тобто: віддубасять), шпигачка, набульбашений (негідник), завоїстий (тобто: заводій), веселущі (ночі) тощо. Не бракує у тексті перекладу і словотворів перекладача, які можна віднести до стилістично нейтральної лексики, як-от:відгучлива (природи ненько), (дороги) круті та звертисті й т.ін.; а також – до піднесеного стилю: бути на підслухах(тобто: підслуховувати), розтроюдене (тіло), переступці (тобто: непокірні), вагар (тобто: тягар), не мати обавищодо… (тобто: не сумніватися в…), бачність (тобто: маска), турби й труд, чувати біля… (тобто: побути біля…) тощо.
Обом перекладам – трагедії “Макбет” та історичній хроніці “ГенріIV” – попри їх жанрово-стилістичні розбіжності, властива експресивно насичена, динамічна мова. Це спостереження виявиться парадоксальним, якщо підрахувати кількість поетичних рядків у першотворі і перекладі, що й зробив В.Жила щодо названої історичної хроніки: “ГенріIV” – це довга драма, якої оригінальний текст має в собі 6388 рядків (перша частина 2942 рядки, друга частина 3446 рядків). Український переклад складається з 7279 рядків (перша частина 3571 рядок, друга частина 3708 рядків). Таким чином, український переклад на 891 рядок довший за шекспірівський оригінал. Шекспір написав “ГенріIV” віршем і прозою. Вірш ужито в головному сюжеті, де акція має серйозний характер, а прозою передано комічні частини. Із 19 сцен першої частини, десять використано для серйозної акції; шість – це комічні сцени, а три – це суміш серйозного і комічного. Таким чином, у цій частині охоплено віршем 1395 рядків (в українському перекладі 2019 рядків), а прозою передано 1547 рядків (в українському перекладі 1552 рядки). У другій частині проза також домінує (в першотворі 1860 рядків, у перекладі 2017 рядків)”7.
І все ж, хоч український переклад хроніки на 891 рядок довший за шекспірівський оригінал, мова перекладу залишається стрімкою й енергійною. Такого результату перекладач досягає за рахунок певної методологічної моделі тексту перекладу, яку він прагне цілісно реалізувати у мові перекладу. В основі її міститься естетика експресіонізму, у руслі якої Осьмачка працював і як автор оригінальних поетичних та прозових творів. Експресіоністська модель тексту перекладу реалізується Осьмачкою на всіх рівнях мови перекладу: фонетичному (звукопис), лексичному (семантичні поля, лексична густина і т.ін.), синтаксичному (морфолого-синтаксична структура) та на рівні дискурсу (функціонально-стилістична структура).
Так, у перекладі Осьмачки часто зустрічається обігрування звукової форми різних за своїм семантичним змістом, але близьких за звучанням слів, внаслідок чого виникає характерний для експресіонізму ефект семантичного згущення тексту. Розташування поряд подібних між собою за звучанням слів зближує і їх семантичні поля. У цей спосіб відбувається накладання/перехрещення семантичних полів різних за значенням слів, або їх метафоризація, тобто ототожнення нетотожних словникових значень. Наприклад, “Зменшуйтесь, години, // Перед настанням бою й болю днини!”8. (підкреслені нами фонетично близькі іменники, вжиті поряд, утворюють словосполучення-метафору – уподібнення “бою” до “болю”. В інтерпретації іншого талановитого поета-перекладача Д.Паламарчука процитований уривок звучить так: “Я лічу години, // Коли сяйнуть мечі – і ворог згине”9. Паламарчукові чужий експресіоністичний спосіб письма. Йому швидше властиве неокласицистичне абстрагування емоційних станів у раціоналізовані поетизми.
Ще приклади обігрування Осьмачкою звукової форми слів: Людина так само не може розділити старість і скнарість, як і юні пустощі та розпустощі10 (у Паламарчука: Старість так само нерозлучна зі скнарістю, як молодість із гультяйством11; Свої недуги я оберну на свої потуги12 (у Паламарчука: Навіть із власної недуги я матиму вигоду13; Гей, та цього Булкафа отакими-о булками годувати. Це добрий бичок. Призначте його так, щоб Булкаф аж забулькав14 (у Паламарчука: Ого, справжній віл! Чудово! Записуй його, доки не заревів15.
В експресіоністичній манері Осьмачка інтерпретує чимало оригінальних поетичних образів першотвору, активізуючи цим їх поетично-виражальний потенціал. Розглянемо приклади. Першим наводимо переклад Т. Осьмачки, другим – Д. Паламарчука.
…З тим виглядом, який бува в людини,
Незадоволеної з ворогів своїх,
Що їх вона по горло наковталась16.
Йому в лице похмуро поглядали
Із виразом якимсь немов ворожим.
Наситилися виглядом його!17
[…]скривавлена земля
Повітря ловить, до життя пручавшись18.
Сказав що йде оборонити землю,
Яка, в крові конаючи, хрипить…19
Державо бідна,[…]
………………………Буде з тебе
Ізнов дичавина, замножена
Уся вовками, що з первовіку
Твоїми громадянами були…20
Нещасний краю мій![…]
……………………………………………….
На пустку знов обернешся глуху
З самими лиш вовками, що справіку
Твоїми громадянами були21.
Поетика експресіонізму звертається до високого стилю лише заради того, щоб поєднати його з низьким, витворюючи з цього зіткнення контрастів натуралістичні – з плоті і крові – й водночас надреалістичні – породжені поетичною фантазією – картини, неповторні своєю гротескною відвертістю. Подібні стилістичні особливості експресіонізму простежуються в Осьмаччиному перекладі від самого початку п’єси.
Переклад Т. Осьмачки:
Король Ми знебулись і зблідли. Ми в турботах.
Та вирішили ми, що вже пора,
Щоб боязливий мир здригнувсь і гуком
Раптовим бурі в берег дальній вдарив.
Ми хочем, щоб землі жадібній нашій
Кров дітищ власних не бруднила губи,
Щоб не була вона покопана ровами,
І квіти ніжні на полях її
Вороже копито не толочило22.
Переклад Д. Паламарчука:
Король Генріх Знебулі ми, змарніли від турбот,
Та тільки мир зацькований спочине, —
Ми, сил набравшись, гуком бойовим,
Мов буря, в береги далекі вдарим.
Своя земля не буде спраглих уст
Ізнов синівською багрити кров’ю,
Їй лона знов війна не пошрамує,
Не витопчуть і квітів польових
Копита кінські. […] 23
Тодось Осьмачка, на відміну від Дмитра Паламарчука, уникає книжних поетизмів (замість “спраглих уст” – “губи”, замість “лона” – “поля” і т.ін.). Він намагається не вдаватись навіть до поетично нейтральних, але узвичаєних вільних словосполучень, створюючи щораз нові словосполучення шляхом експериментування з валентностями слова: “боязливий мир”, “земля жадібна” тощо. Даний уривок є також показовим щодо характерного для письма Осьмачки зокрема і для експресіоністичної техніки загалом зосередження фокусу уваги не на ознаках предмета зображення, а на його станах. Таке досить помітне відхилення від статичної осі зображення (ознака предмета) в бік динамічної осі (зміна стану предмета) на лексико-граматичному рівні виявляється завдяки переважанню дієслів та іменників у ролі іменної частини складеного присудка над прикметниками й дієприкметниками, а на синтаксичному рівні – складеного присудка над простим (у Осьмачки: знебулись і зблідли; ми в турботах; вирішили ми; мир здригнувсь; в берег дальній вдарив; ми хочем; не бруднила губи; не була вона покопана ровами; копито не толочило; у Паламарчука: знебулі ми; змарніли від турбот; мир зацькований спочине; сил набравшись[…] в береги далекі вдарим; багрити кров’ю; війна не пошрамує; не витопчуть і квітів польовихта ін.).
У чому полягає загальний характер експресіоністичного письма Осьмачки-перекладача? Психологічний сюжет, або розвиток психологічної дії, він подає у внутрішній динаміці: не лише як розгортання причиново-наслідкового ланцюга значень слів у прогнозованому, об’єктивному контексті (пасивний рух слова), а також і як рвучкий перехід від денотативного (прямого) до конотативного (переносного) значення слова і навпаки у непрогнозованому, суб’єктивному контексті (активний рух слова). В такій контрастності полягає емоційна сила безпосередньої присутності читача/глядача в семантичному полі словесного дійства. За рахунок динамічної зміни значень слова відбуваються стрибки з одного семантичного поля в інше, що значною мірою активізує сприйняття тексту перекладу в цілому. Окрім того, Осьмачка послідовно і вправно трансформує об’єкт певної діїна суб’єкт цієї дії, перетворюючи його стан з пасивного в активний, внаслідок чого неминуче активізується, або прискорюється, увесь перебіг дії у тексті. У подібному текстотворенні виразно прочитується експресіоністська поетична модель. Наведемо кілька прикладів з перекладу Осьмачки у зіставленні з перекладом Паламарчука. Отже, у Осьмачки: І будьмо й вірні аж до мучеництва ми, — // Все ж дмухатимуть так на нас ретельно, // Що наше зерно злегшиться в полову, // А зло й добро в нас більш не розмежують24 – у Паламарчука: І хоч би ми у вірності своїй // На мучеництво йшли за нього, нас // На вітрі провіватимуть такім, // Що полетить з половою й зерно: // Добра в нас не побачать, тільки зло25; у Осьмачки:[…]бо вороги // Його і друзі посплітались так // Своїм корінням, що як вирвати // ось ворога, то похитнеться й друг26 – у Паламарчука: Бо друзі й вороги своїм корінням // Сплелися так, що ворога рвучи, // Разом і друга мимохіть захопиш27.
Моментальне образне саморозкриття людського почування за допомогою використання невиявлених резервів сполучуваності слів на перехресних або контрастних відтинках їхніх семантичних полів, підвищення лексичної густини слова за рахунок гри/накладання прямих і переносних значень слова у різних контекстах та нерозривного сусідства комічного і трагічного планів – це лише деякі з характерних ознак експресіоністської техніки письма як способу побачити незвичайне в узвичаєному і цим допомогти стати явною прихованій сутності речей, сприяючи їх самовияву. Експресіоністську техніку можна порівняти зі скальпелем хірурга, який робить блискавичний і точний розтин поверхневих тканин, щоб виявити сховане всередині.
Так, характерною рисою експресіоністської техніки, застосованої Осьмачкою, є вміння сполучувати слова-символи трагічного і комічного у нерозривну стислість афоризму, наприклад, у Осьмачки: думки — // Раби життя, життя ж – це часу блазень28 – у Паламарчука: Думки – невільниці життя людського, // Життя – лиш іграшка часу…29.
Тодось Осьмачка категорично не приймає готових поетизмів, він експериментує з можливостями сполучуваності слів, внаслідок чого текст перекладу рясніє нетрадиційними поетичними зворотами і незвичними, навіть небажаними для непідготовленого читача/глядами, образними словосполученнями. Наприклад, у Осьмачки: І зачарує кров обтяженням // Слажди30 – у Паламарчука: Ввіллє у кров розслаблення солодке31; у Осьмачки: страва для пороху32 – у Паламарчука: гарматне м’ясо33; у Осьмачки: робить з мене січеники34 – у Паламарчука: січе на котлету, у Осьмачки: непередбачений гонор35 – у Паламарчука: незвана честь, у Осьмачки: Ограбував мою ти юність36 – у Паламарчука: Відняв ти, Гаррі, молодість у мене37; у Осьмачки: замурзаний їжаку38 – у Паламарчука: поганий в’юне39; у Осьмачки: …має ще багато таких стрибучих обдарувань40 – у Паламарчука: …безглуздих нахилів41; у Осьмачки: нестеменний ватажок42 – у Паламарчука: відважний полководець; у Осьмачки: Вже король стомився // Підлизами – недоїдками кривд43 – у Паламарчука: Зважте, що король // Стомився од безладдя і затямив…44; у Осьмачки: Щодня вони троюдили неспокій45 – у Паламарчука: Все це призводило до крові, бунту // І часто руйнувало мир та спокій46 та ін.
Осьмачка-перекладач відмовляється від усталених, стертих словосполучень, не лише активізуючи цим читацьке/глядацьке сприйняття, а й слідуючи, передусім, основному правилу драматичного мистецтва, сформульованому І.Костецьким у передмові до Осьмаччиного перекладу “ГенріIV”: “Утворювати сценічне слово, отже, і є: виривати його зі звичного ряду (підкреслення наше – Л.К.)…[…]У цей спосіб слово набуває пружності м’яча.Його можна кидати зі сцени в залу в цілковитій певності, що там воно не випустить духу, а, навпаки, вдарившись, високо підстрибне. Кожній стороні у цій відбиванці забезпечена насолода доторкатися до чогось найбільшою мірою об’ємного”47.
Тодось Осьмачка тяжіє до афористично стислої і семантично місткої фрази, зокрема, у Осьмачки: І різанину тріумфує бунт!48 – у Паламарчука: А бунтарі справляють перемогу // У різанині49; у Осьмачки: Жар нашого життя ви міряєте гіркотою вашої жовчі50 – у Паламарчука: ви судите про шал нашої крові по гіркоті вашої жовчі51; у Осьмачки: Отак ми граємо блазнів часу, а духи мудрощів сидять у хмарах та й сміються з нас52 – у Паламарчука: Ми отут марнуємо час, а духи мудрих сидять собі в хмарах та посміхаються з нас53; у Осьмачки: У всякій справі намір повинен лежати на одній вазі з дурістю54 – у Паламарчука: У кожній справі, щоб переважив успіх, треба класти на терези дурість55; у Осьмачки: Так речі // Час, мов курчат, висиджує в гнізді56 – у Паламарчука: У лоні часу нинішнього сплять, // Мов зерно, в зародках іще тендітних, // Та висидить і виростить їх час57; у Осьмачки: Як то кажуть: слово – це людина58 – у Паламарчука: Що пообіцяно, те буде зроблене59; у Осьмачки: Таж мир і є звитяга свого роду, // Де кожна сторона подолана // Шляхетно, й жодна не програла60 – у Паламарчука: Одна природа в миру і звитяги: // І ті, і ті подолані шляхетно // Без жодних втрат61 і т.ін.
Він часто створює оригінальні й лаконічні поетичні вислови у формі фразеологізму, що нерідко виявляються більш вдалими, ніж у варіанті Паламарчука, який частіше вдається до описових зворотів. Порівняймо, наприклад, у Осьмачки: Чума зітхань і горя надимають людину, неначе пухир62 – у Паламарчука: Але від смутку та злигоднів – прокляття на них! – надимаєшся, як пухир63; у Осьмачки: У битву пізній, ранній на бенкет // Голодний гість, кому важкий мушкет64 – у Паламарчука: Мчить на бенкет і спізнюється в бій // Лиш гість проворний і солдат-тюхтій65; у Осьмачки: добра зброя // Усяка, коли намір її чесний66 – у Паламарчука: свята борня, // Як меч до рук, дає нам справедливість67; у Осьмачки: Тут другим далеко видніше око йти служити, як мені68 – у Паламарчука: Знайдуться придатніші за мене до служби69 тощо.
Мові перекладу Т. Осьмачки також властивий вищий, ніж у мові перекладу Паламарчука, ступінь метафоризації поетичного тексту, що значною мірою досягається Осьмачкою завдяки використанню ним нестертих образних словосполучень, зокрема, у Осьмачки: […] Дивуюсь, Гаррі, // З твоїх захоплень, що своє крило // Тримають в супокої, а не в леті, як то робили пращури твої70 — у Паламарчука:[…]Одначе, Гаррі, // Дивуюся, як міг ти занедбати // Пориви горді прадідів твоїх71; у Осьмачки: …отупіли // І занедужали прилюдністю, // Бо поглядом не вміли прихилятись // До сонцесяйної величності72 – у Паламарчука: Його і чули, та ніхто не бачив. На нього кидали байдужий погляд. // Вже захвату не викликав король, // Який вселяє велич, ніби сонце73 і т.ін.
Мова перекладу Т. Осьмачки водночас проста і вишукана, конкретна і виразна, стисла й емоційна. Перекладач активізує низку питомо українських слів та усталених висловів, таких як: (бути) немов стерня на свято урожаю,захрясати гуком, збивати з душі віру, брати себе у карби (тобто: приборкувати свій шал), вибити спокій з терпіння(тобто: ввірвати терпець), бути збудом (тобто: додати сили), піти на лотоки (тобто: наговорити сім мішків вовни), розмочалити дубці на комусь (тобто: побити когось/поламати киї на комусь), (не) дивитися зизом на щось (тобто: (не) зважати на щось) і т.ін. Разом з тим, він над міру захоплюється натуралізацією лексичних одиниць та власних імен оригіналу: сопілка закоханого (у Паламарчука: лютня закоханого), ім’я “Генріх” у кличному відмінку — Галю(у Паламарчука: Генрусику); очіпочок (у Паламарчука: капелюшок), Оленка (у Паламарчука: Елен), куме (у Паламарчука: кузене), Хома Ворт (у Паламарчука: Томас Струп), Петро Булкаф із лугу (у Паламарчука: Пітер Нуйвіл із Пасовища) і т.ін.
Нижче наведемо монолог архієпископа (частина друга, дія перша, сцена третя) у перекладі Т.Осьмачки та Д.Паламарчука.
Переклад Т. Осьмачки:
Так тоді вперед!
Оголосімо нашого повстання
Причини скрізь і всюди. Вибір власний
Держави спричинив її хворобу:
Об’їлась ненажерлива любов!
Те мешкання непевне й хилитке,
Що має підмурівком серце юрб.
О натовпе скажений, що за голос
Ти мав, як, бивши криком небеса,
Вітав ти Болінгбрука, що не був
Тоді ще тим, чим став з твоєї ласки!
Глитнув ти по-звірячому, — і ось
Тепер ти так ним повен, що бажаєш
Його вже викинути геть. Собако,
Так само в тебе й з Річардом владарним!
Бажаєш нині знов глитнути те,
Що виригнув, і виєш від бажання…
На що ж покластись можна в цьому світі?
Хто Річардові смерті при житті
Бажали, ті тепер коханцями
Його могили стали… Ти піском
На голову його прекрасну кидав,
Коли він гордим Лондоном ішов,
Зідхавши, в Болінгбрука по п’ятах,
А ось тепер кричиш: “Віддай-но, земле,
Нам короля того, цього ж – візьми!”
Такий-бо дивогляд бажань: прекрасне
Минуле і майбутнє – не сучасне!74
Переклад Д. Паламарчука:
Тоді вперед. Лиш об’явити мусим
Мету повстання нашого. Народ
Сьогодні переситився любов’ю
До обранця свого. Хисткий, непевний
Дім, зведений на почуттях юрби.
О тлуме навісний! Ти Болінгброка
Благословляв, підносив до небес,
Коли не був він тим, чим ти хотів
Його зробити. А тепер, коли
Він вирядився за твоїм смаком,
Ти ним об’ївся так, ненатлий,
Що хочеш виригнуть його. Так само
І Річарда ти виплюнув, собако,
З неситої утроби. Нині знову
Шукаєш ригаків, щоб їх пожерти,
І виєш з голоду. Кому ж повірить?
Хто ж Річарду, ще за життя його,
Жадав погибелі, влюбився раптом
В його могилу. Ти йому обличчя
Каляв багном, коли, зітхавши, він
По вулицях столиці простував
Слідом за переможцем Болінгброком.
А нині скиглиш: «Земле, поверни
Нам Річарда, забравши Болінгброка!»
О роде суєтний! Тобі прекрасне
Минуле і майбутнє, – не сучасне75.
У процитованому фрагменті хроніки мова перекладу Осьмачки є носієм експресіоністської моделі тексту перекладу, яка легко простежується у зіставленні її з мовою перекладу Паламарчука, схильного до поетики і риторики неокласицизму. Так, одну за одною Осьмачка створює зі сплаву сконденсованих людських емоцій відчаю й болю по-новому свіжі, проникливо-гострі, відверто-натуралістичні й водночас гротескно-фантастичні картини: об’їлась ненажерлива любов (у Паламарчука: Народ // Сьогодні переситився любов’ю); … що має підмурівком серце юрб (у Паламарчука: …зведений на почуттях юрби); бивши криком небеса (у Паламарчука: підносив до небес); глитнув ти по-звірячому (у Паламарчука: ти ним об’ївся). Ці місткі образи-метафори, що мають виразне чуттєво-експресивне, а не логічно-раціональне, походження, поєднуються з енергійним ритмом поетичної фрази, який досягається, головним чином, за рахунок довжини слів. Хоча Осьмаччин переклад цього фрагмента на 20 слів довший за Паламарчуків, у ньому лише на два рядки більше, ніж у перекладі Паламарчука. Тож, якщо врахувати, що обидва переклади написані п’ятистопним ямбом з шостою неповною стопою, то напрошується висновок, що середня довжина слова у Осьмачки менша, ніж середня довжина слова у Паламарчука, що, звичайно ж, прискорює ритм мови перекладу Осьмачки порівняно з мовою перекладу Паламарчука. Окрім того, Осьмачка, немов колоду гральних карт, перетасовує слова у реченні так, щоб синтаксично маркованими виявилися саме ті слова, на які падає експресивний наголос. Найчастіше маркованими у нього виявляються дієслова, дієприслівники та іменники віддієслівного походження. Цей прийом також активізує динаміку поетичної фрази, зосереджуючи увагу, як вже мовилося вище, не на ознаках предмета зображення, а на його – переважно активному, дієвому — стані. Активізує читацьке/глядацьке сприйняття, а отже, і пожвавлює ритм тексту перекладу, використання Осьмачкою потенційних валентностей слів та створення на цій основі нових, нерідко оформлених у лаконічний фразеологізм, словосполучень, як-от у цьому образному вислові “Такий-бо дивогляд бажань”, котрий у перекладі Паламарчука обернувся на біблійно-шевченкове риторичне звертання “О роде суєтний!”, яке цілком логічно звучить у вустах архієпископа, будучи, проте, хоч і раціонально виправданим, поетичним кліше.
Підсумовуючи увесь викладений нами ілюстративний матеріал, доходимо висновку, що мова перекладу Т.Осьмачкою історичної хроніки В.Шекспіра “ГенріхIV” являє собою послідовне, цілісне розгортання методологічної моделі тексту перекладу, в основі якої міститься естетика і поетика експресіонізму. Інакше кажучи, мова цього перекладу є виразним втіленням творчого методу перекладача, а також – його естетичної та жанрово-стилістичної концепції тексту перекладу, котра спирається на барокові засади утворення сценічного слова.
За слушним нагадуванням Ю.Левина, “мова Шекспіра, як ми знаємо, складна для перекладу. Справа не лише в тому, що вона застаріла. Складна метафорична образність становить саму сутність шекспірівської поетики, органічно входить у мовлення героїв. Це – поетичне бачення світу”76. Звертання українських поетів-перекладачів до Шекспірових творів пов’язане передусім із їх прагненням реалізувати у перекладі власну естетичну та жанрово-стилістичну концепцію поетичної творчості Шекспіра. Тож, цілком закономірно, що перекладачі мають за взірець різні методологічні моделі тексту перекладу, при цьому окремі переклади навіть виявляються відверто полемічними до своїх попередників або ж до традиції прочитання Шекспірового першотвору в цілому.