ДІЙОВІ ОСОБИ

король Данії.син покійного й племінник нинішнього короля.головний королівський радник. принц норвезький. донька Полонія.

ДІЯ ПЕРША

СЦЕНА 1

Та й моторошно якось.

Спіткаєш там Гораціо й Марцелла,

Скажи їм, хай не баряться на варту.

А хто вартує?

Добраніч вам.

[7]

Гораціо з тобою?

І він, мовляв, нізащо не повірить

У те страшне, що бачили ми двічі.

Я тим-то й ублагав його прийти

Вночі повартувати разом з нами,

Щоб, як привиддя з’явиться, він навіч

Переконавсь і мовив би до нього.

Знов штурмувати будемо твій слух,

Стійкий, як мур, до оповідей наших

Про диво, нами бачене.

Послухаймо, що розповість Бернардо.

На захід від Полярної, зоря,

Дозором обійшовши небосхил,

Дійшла туди, де сяє, я й Марцелл.

Годину щойно вдарило…

Прибрав собі цей войовничий образ,

[8]

Яким покійний Данії король

Вражав колись? В ім’я небес, кажи!

Стій і кажи! В ім’я небес, кажи!

І це лише, по-твоєму, химера?

Як мислиш ти?

Коли б не свідчення, правдиве й певне,

Моїх очей.

В такому панцері він був тоді,

Коли здолав пихатого Норвежця;

Так супився, коли у гніві скинув

Отих поляків із саней на лід.

Це диво дивне.

Ступою воїна він тут проходить.

Та тільки це знамення, що віщує

Всій Данії напасті несказанні.

Нащо така сувора й пильна варта

Виснажує щоночі всіх підданців,

Для чого з міді ллють щодня гармати

Й завозять в край знаряддя до війни;

Чом корабельників женуть силком

На труд важкий, який не зна неділь;

До чого йде, навіщо в цій гарячці

З’єднались на роботі ніч і день?

Хто це мені з’ясує?

Так кажуть: Гамлет, наш король покійний,

Чия подоба щойно нам являлась,

[9]

Від короля норвежців Фортінбраса,

Що мордувавсь від заздрої пихи,

Дістав був виклик; наш хоробрий Гамлет

(Таким вважав його ввесь світ, нам знаний)

Вбив Фортінбраса в герці. А з угоди,

Печатьми скріпленої, переможцю

Убитий віддавав з життям укупі

Всі землі, завойовані в походах.

І наш король супроти закладавсь

Належним шматом володінь, які

Пристали б до дідизни Фортінбраса,

У разі б він подужав. Тож законно

Дістались Гамлету норвезькі землі,

Як знано й вам. Та Фортінбрас-молодший,

В незрілому завзятті запальний,

Понабирав в околицях норвезьких

Шибайголів, безстрашних гольтіпак,

За хліб і харч на всяке діло вдатних,

Де пахне здобиччю. Тут видно намір

(Принаймні так вважає уряд наш)

Оружною рукою, силоміць

Собі вернути згадані краї,

Що втратив батько. Ось у чім причина,

Гадаю я, всіх заходів воєнних,

Та й наших вартувань,- і джерело

Тривог та метушні у нас в державі.

Либонь, якраз на те мара зловісна

Явилась у подобі короля,

Що був і є призвідцею тих війн.

В щасливі й славні дні розвою Риму,

Коли загинуть мав могутній Юлій,

Могили розкривались, і мерці

Ходили квилячи вздовж римських вулиць;

Хвостаті зорі, і криваві роси, й на сонці плями, а світило вод,

Шановане в Нептуновому царстві,

На тьму хворіло, мов під суд страшний.

Якраз такі тяжких подій предтечі,

Гінці, що нашу долю провіщають,

Знамення злигодням лихим прийдешнім

З’явилися від неба та землі

На пострах Данії й всього народу.

[10]

Ба, цитьте! Гляньте, знову йде! Хай згубить

Мене, та я дорогу перейду.

Як маєш ти, маро, дар мови, звуку,

Озвись до мене!

Як треба добру річ яку зробити,

Тобі в полегкість, а мені в спасіння,

Озвись до мене!

Якщо тобі відома доля краю,

Яку іще не пізно відвернути,

То озовися!

Або як ти ще за життя сховав

У землю скарб нагарбаний, за віщо

Ви, духи, кажуть, бродите по смерті.

То говори! Спини його, Марцелле!

Не спиниться.

Ми прогнівили видиво величне

Уявною погрозою насильства;

Бо, мов повітря, привид невразливий,

Погрози наші – то йому зневага.

На віщий поклик! Я чував не раз,

Що співом голосистим і дзвінким

Пробуджує щоранку бога сонця

Сурмач досвітній. Ледь його почувши,

В повітрі чи в землі, в огні чи в морі,

Завсіди мандрівна душа спішить

В свої пороги. А що правда це –

Самі ми впевнились допіру.

І, кажуть, справді перед тими днями,

[11]

Коли справляється різдво Христове,

Співець світанку піє всеньку ніч;

Ніякий, кажуть, дух тоді блукати

Не зважиться, планети зла не коять,

Не згубить мавка, відьма не вчаклує –

Такий той час священний і спасенний.

Та, гляньте, ранок у багряних шатах

З-за тих-он круч ступає по росі.

Кінчаймо варту. Раджу – сповістім

Ми молодого Гамлета про те,

Що бачили; життям клянусь, що дух,

Німий для нас, до нього обізветься.

Чи згодні, щоб йому це розказати,

Як приязнь і повинність нам велить?

СЦЕНА 2

Про Гамлетову смерть і хоч годиться

Ще нам в серцях плекати ревний смуток,

Державі – тугою повити чоло,

Одначе глузд натуру вже зборов,

І ми, розважно тужачи за братом,

Не забуваємо й про нас самих.

Отож вдову порфіроносну, доти

Сестру, а нині нашу королеву,

Взяли ми,- радість тлумлячи журбою

(Сльоза в одному оці, в другім – усміх),

По мірці зваживши і щастя й лиха:

В весіллі жаль, веселість у жалобі,-

Собі в подружжя. На поради ваші,

Що до одруження схиляли нас,

Пристали ми. За них вам наша дяка.

[12]

Тепер до інших перейдімо справ:

Як вам відомо, юний Фортінбрас,

Малу ціну поклавши нашій силі

Чи сподіваючись, що втратить єдність

Наш край по смерті любого нам брата,

Узяв до спілки мрію самолюбну

Й наваживсь нам посланням докучати,

Де вимагає повернути землі,

Що у його вітця преславний брат наш

По праву відібрав. Це щодо нього.

Тепер – навіщо ми вас тут зібрали.

Ось цим листом ми просимо Норвежця,

Старого Фортінбрасового дядька,-

До ложа неміччю прикутий, він

Навряд чи й чув про наміри небожа,-

Усім цим заходам кінець покласти.

Адже усе спорядження й вербунок

Обтяжують його ж підданців. Тож,

Корнелію наш добрий, Вольтіманде,

До ветхого Норвежця вас шлемо

З поклонами й листом, без повноважень

Рядити з ним над визначені межі,

Що вказані у грамотах оцих.

Хай поспіх ваш засвідчить вашу ревність.

Ми виявим, як завжди, нашу ревність.

А ти, Лаерте, з чим до нас прийшов?

З проханням? Ну, у чім воно, Лаерте?

Бажання в міру датський володар

Задовольнить. Чого лишень, Лаерте,

Попросиш – самохіть усе я вволю.

Бо голова не так близька до серця,

Рука не так до послуги устам,

Як датське берло батькові твойому.

Чого ж, Лаерте, хочеш?

Лиш волі вашої – мені вернутись

До Франції, звідкіль прибув я радо

На ваше в Данію коронування;

Я виконав обов’язок, і нині

[13]

Назад мої думки й бажання линуть

І просять дозволу та згоди в вас.

Аж поки я, нарешті, поступився

І згоду, хоч і нехотя, а дав.

Прошу, дозвольте й ви йому від’їхать.

На добре діло час тобі слугує.

А ти, небоже Гамлете, мій сину…

Хоч родич я, та не такий вже й рідний.

І дружнім оком глянь на короля.

Доволі вже, повіки опустивши.

Шукать вітця, що обернувся в прах.

Звичайна доля: кожне мре створіння,

Проходячи у вічність через тління.

Тобі незвичним в долі цій здалось?

Ні плащ мій, мов чорнило, люба мати,

Ані врочисті одяги жалоби,

Ні переривчасті й тяжкі зітхання,

Ні повноводі ручаї з очей,

Ні вираз втрати й суму на лиці,-

Всі вияви і всі ознаки горя

Не значать правди, а лише «здаються».

Бо всі ці речі легко можна вдати.

Над те одіння смутку показне

Щось інше глибше пойняло мене.

Повинність скорбну батькові віддати.

Однак твій батько теж утратив батька,

А той – свого. Обов’язок синівський

По смерті батька – певний строк лише

Жалобу правити, а не як стій

[14]

Затятись у жалях непогамовних.

Це впертість нечестива, бабське горе;

Тут знати неповагу до небес,

Нестале серце, нетерплячий дух,

Невиховану і вузьку уяву.

Що нам судилось, що відоме нам

Як звичайнісінька на світі річ,-

Чи слід нам те з упертості тупої

До серця брати? Гріх це перед небом,

Гріх проти мертвих, гріх проти природи;

Це проти розуму, що, смерть батьків

Взаконивши з найпершого мерця

До вмерлого сьогодні, провіщає:

«Так має бути». Тож прошу тебе –

Удар об землю лихом тим і нас

За батька май. І хай ввесь знає світ,

Що ти до трону нашого найближчий;

І ми тебе любитимем не менше,

Ніж рідний батько сина дорогого.

А щодо намірів твоїх вернутись

До Віттенберга знову, до науки,-

Це суперечить нашому бажанню.

Ми просимо тебе лишитись тут,

У Данії, на втіху й радість нам,

Як перший наш вельможа, родич, син.

Лишись у нас, не їдь до Віттенберга.

Вся Данія – твоя. Ходімо, люба.

Ласкава й скора Гамлетова згода

Нам серце втішила; на честь її

Про кожний келих короля сьогодні

Гармати небу сповістять, воно ж,

Земному грому вторячи, наш тост

Стокротно відгримить. Ходім же, люба.

Розтанути і парою здиміти?

Чому на себе руки накладати

Всевишній не дозволив? Боже, боже!

Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

[15]

Ганьба і сором! Це здичілий сад;

Лиш бур’яни, потворне й хиже зілля

Буяє в нім… І щоб дійшло до того!

Два місяці, ні, менше, як умер…

Володар справжній, мов Гіперіон,

А нинішній – сатир супроти нього.

Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась… А минув лиш місяць…

Зрадливість – ось твоє наймення, жінко!

Лиш місяць! Ще не збила черевиків,

В яких вона за гробом мужа йшла

В сльозах, мов Ніобея… і уже,-

О боже, звір би нетямучий довше

Журився,- вийшла за мойого дядька.

Хоч батьків брат – на батька схож він менше,

Ніж я на Геркулеса. Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе!

Нема й не може бути в цім добра…

Але німуй, язик, хоч серце рветься.

Гораціо,- або мій зір похибив!

Але чому ви тут, не в Віттенберзі?

Марцелл?

(До Бернардо)

Добрий вечір.

(До Гораціо)

Та все ж чому ви тут, не в Віттенберзі?

Невже, гадаєте, повірю я

[16]

У наклеп, що почув оце допіру

Від вас самого? Ви ж бо не з ледачих.

Так що у вас за справи в Ельсінорі?

Ми вас тут до пияцтва привчимо.

Що на весілля матері моєї.

Пішли відразу на столи весільні.

Ніж дня того дожити, радше б я

З запеклим ворогом в раю зустрівсь!..

Мій батько… я немовби бачу батька…

Вже не побачу рівного йому.

Гамлет

Що? Король! Мій батько?!

На все вважайте, що я вам скажу

І що потвердять двоє очевидців

Про ті дива.

Дві ночі поспіль, стоячи на чатах,

Побачили в мертвотну й глупу північ

Видіння. Хтось, мов ваш покійний батько,

В риштунку повнім з голови до п’ят,

З’явився, повагом, величним кроком,

Ходою владаря ступив повз них.

Так зблизька, мало берлом не черкавши,

Пройшов він тричі. Очі відвести

Не мігши, сполотнілі, скуті жахом,

Вони стояли мовчки. А по тому

[17]

Мені розповіли про все таємно.

На третю ніч я з ними став на варті;

В ту саму пору, в образі тім самім,

Потвердивши достоту, слово в слово,

Признання їх,- з’являється… Пізнав

Я батька вашого: води дві краплі

Не так подібні.

Та він мовчав. А втім, здається, раз,

Підвівши голову, ступив він крок

До нас, немов от-от заговорив би.

Та знагла тут запіяв дзвінко півень,

І привид, стрепенувшись, віддалився

І зник із-перед віч.

І ми за свій обов’язок вважали

Вас повідомити.

Але бентежить вельми це мене.

А сю ніч ви на варті?

[18]

Гамлет

А борода – чи сива?

Сріблясто-чорна.

Ще ж, певно, прийде він.

То,- хай роззявиться пекельна паща

И звелить мовчати,- я заговорю.

Прошу всіх вас: як бачене ховали

Ви досі в таїні, мовчіть і далі;

І що б не сталося цієї ночі –

Тримайте при собі, не прохопіться.

За послугу віддячу. Прощавайте!

Опівночі зустрінемося знову.

Я вдячний.

Дух батька в повній зброї?! Негаразд.

Тут щось нечисте. О, хоч би вже ніч!

Цить, потерпи, душе! Діяння злі

На світло вийдуть навіть з-під землі.

[19]

СЦЕНА З

Мої всі речі вже на кораблі.

Прощай, сестрице, та не забувай

З попутним вітром, як нагода буде,

Прислати звістку.

Вважай за примху, за буяння крові,

Фіалку, що напровесні цвіте.

Хоч рано зросла, та недовговічна,

Хоч запашна, та нетривка, ця квітка

Коротку хвилю тішить зір і нюх, І все.

Природа-бо з роками додає

Краси та сили не самому тілу.

Росте цей храм – пишнішу службу правлять

В нім розум і душа. Цілком можливо,

Тебе він нині любить; бруд, лукавство

Не плямлять ще цноти його бажань.

Та стережись: в становищі високім

Його бажання – не його бажання;

Свого походження невільник він.

Як простий смертний, сам не відітне

Він ласий шмат, бо в виборі його –

Добро і сила цілої держави;

Тому-то воля вибору для нього

Вся в межах згоди та воління тіла,

Якому він – майбутня голова.

Коли тобі освідчиться в коханні –

Розважна будь і вір йому не більше,

Ніж годен ствердити він слово ділом,

Щоб Данії не йти наперекір.

Розмисли, у яку впадеш неславу,

Коли довіришся словам солодким,

Розкриєш серце, втратиш скарб дівочий

Нестримним домаганням поступившись.

Офеліє, сестричко, стережися,[20]

Ховайся далі від його кохання,

Поодаль стріл і сполохів жаги.

Невинна дівчина вже й тим защедра,

Що гляне місяць на її красу.

Не оминути й чистоті неслави.

Хробак троянду точить ще до того,

Як пуп’янок вона розкриє свій;

І по росі, ще на весні життя,

Найбільше слід хвороби стерегтися.

Обачна будь; найліпший сторож – страх;

Бо ж навіть як напасть її не б’є,

Сама на себе юність повстає.

Мойого серця. Любий брате мій,

Лиш не чини як той лукавий пастор,

Що вказує тернистий шлях до неба,

А сам погруз в гордині і розпусті,

Обравши стежку насолод квітучу,

До власних рад байдужий.

Лаерт

О, не бійсь!

Та я барюсь; он батько йде до нас.

Благословенний двічі – вдвоє щасний;

Нам пощастило вдруге попрощатись.

Вже щогли гнуться від вітрил надутих

І ждуть тебе. Спіши на корабель!

Стривай: прийми моє благословення!

Не всі думки доводь до язика.

Думок незрілих не виводь у діло.

Тримайся просто, але й міру знай.

Пізнавши друзів у біді, прикуй

їх обручем стальним собі до серця,

Та, ручкаючись зразу з ким попало,

Долоні не мозоль. Остережися

Встрявати в сварку; а коли вже встряв,

То хай тебе противник стережеться.

Всіх слухай, але мало говори;

Збирай чужі думки, свої ж приховуй.

Багатий одяг ший по гаману,

Та без химер: щоб пишно, та не рясно,

[21]

Бо ж часом по вбранню людину цінять,

А в Франції хто вищий і значніший,

Той носить і добірніше вбрання.

Не позичай нікому і ні в кого;

Бо, даючи у борг, втрачаєш часто

І гроші, й друга; беручи ж у борг,

Чуття ощадності помалу тупиш.

А над усе – будь чесний сам з собою,

І з цього випливе, як ніч із дня,

Що ти ні з ким душею не покривиш.

Прощай же; хай моє благословення

На добру путь тебе настановля.

А ключ від них я віддаю тобі.

(Виходить)

Полоній

Про що він говорив з тобою, дочко?

Офелія

Про принца Гамлета, як ваша ласка.

Мені казали, що знедавна Гамлет

Бува з тобою наодинці

й ти його приймаєш і охоче, й часто.

Якщо це так,- а так застерігали

Мене,- то я тобі сказати мушу,

Що ти шануєшся не так, як гоже

Твоїм чеснотам і моїй дочці.

Що межи вами? Чисту правду мов.

В знак приязні до мене.

Життям не терте, може так казати.

Ти й віриш тим байкам, чи пак зарукам?

Коли за щире золото їх маєш.

[22]

Проси заруку, донько, найдорожчу,

Щоб ти,- бодай усох мені язик,-

Не заручилась дечим без заручин.

Шляхетними словами.

Свідоцтвом неба й клятвами святими.

Як грає кров, язик на клятви щедрий;

Ті спалахи, що світять, та не гріють,

Що гаснуть і в душі, й на язиці

Ту ж мить, коли дається обіцянка,

Ти не бери за полум’я. Надалі

Скупіше виявляй дівочу приязнь,

Своїм чеснотам вартість вищу став,

Аніж словам кохання. Щодо принца,

То знай, що він ще молодий і вільний

Гасать на довшім аркані, ніж можна

Тобі, Офеліє. Не вір нізащо

Його клятьбам. Бо ж клятви – гендлярі,

В них масть не та, що в їхнього убору.

Це посередники в ділах гріховних,

Це звідники святі та божі видом,

Щоб звабити певніше. Ось чому

Тобі віднині бороню рішуче

Хвилинні навіть стрічі й балачки

Із принцом Гамлетом, тобі негожі.

Шануй же мій наказ. Ходи здорова.

СЦЕНА 4

Той час, коли блукає тут мара.

Що це таке, мій принце?

П’є і танцює навісний танець;

Щораз, як рейнського він дзбан осушить,

Литаври й сурми гучно сповіщають

Про подвиг цей його.

Хоч сам я тут родивсь і призвичаївсь,

Та, як на мене, нам би більше честі

Зламать той звичай, ніж його держатись.

Пиятика ославила вже нас

На всі народи заходу і сходу;

Нас мають за п’яниць, нас дражнять свиньм

Цей звичай всяке наше добре діло

Знеславлює і зводить нанівець.

Коли, бува, позначує людину

Природний гандж (у тім вона не винна,

Як у своїм народженні – єство

Саме собі не добирає роду),

Або якась надмірна риса вдачі,

Що зносить геть вали й загати глузду,

Чи звичка, що переступає межі

Подобства й чемності,- то та людина,

Тавро своєї вади несучи,

Як знак фортуни чи як дар єства,

Свої чесноти всі,- хай їх без ліку

І хай вони чистіші за святиню,-

Згубила тим однісіньким пороком

Перед судом загалу. Крихта зла

Все благородство здатна очорнити

На сором добрим людям.

Блаженний дух чи сатана проклятий,

Чи злинув ти з небес, чи з пекла зринув,[24]

Хай заміри твої лихі чи добрі,-

Твій образ так мені навдивовижу,

Що мушу мовити до тебе.

Батьку, Королю датський, Гамлете!

Озвись! Не дай, щоб згинув я у незнанні,-

Скажи, чому твої стражденні кості,

Поховані по звичаю й закону,

Продерли покрови; чом домовина

Розкрила щелепи свої камінні

І вивергла тебе? Як зрозуміть,

Що ти, вже труп, ізнов при повній зброї

Ідеш у сяйві місяця непевнім,

Спотворюючи ніч і простим смертним

Усе єство так зрушивши жахливо

Думками, неосяжними для нас?

Навіщо чиниш так? І що нам діять?

Немов бажає дещо оповісти

Самому вам.

Марцелл

Глядіть-бо, як люб’язно

Вас манить відійти поодаль відси.

Але не йдіть за ним.

Гораціо

Не йдіть, мій принце.

Життя не ставлю я і в вартість шпильки;

Що ж до душі, то що їй вчинить дух,-

Вона-бо річ безсмертна, як і він.

От манить знов мене; і я піду.

Або на кручу, що лячним верхів’ям

Звисає понад хвилями морськими,

І прибере подобу там страшливу,

Що вас позбавить влади над собою,

А далі ввергне в безум? Схаменіться;

На кручах тих не треба і причини,

Щоб мислі відчайдушні охопили

Того, хто тільки гляне вниз на море

І рев його послухає.

[25]

Іди, я за тобою поспішу.

І так спотужнює в цім тілі жили,

Що не здола його й Немейський лев.

Знов манить. Відійдіть, панове, краще.

Клянусь, хто спинить, стане духом сам.

Кажу вам, геть!

(До Привида)

Іди, я за тобою.

Марцелл

Ходім слідком. Ну як його лишити?

Марцелл

В державі датській завелась гнилизна.

Марцелл

Ходім за ним.

СЦЕНА 5

Привид

То слухай.

Гамлет

Говори.

Коли в сірчане полум’я на муку

Мені вертатись.

Що я повім.

[26]

Гамлет

Що?

Приречений на певний строк блукати

Вночі, а вдень каратися вогнем,

Аж поки всі гріхи буття земного

Не вигорять до пня. Якби не тайна

Тюрми моєї, я б наговорив

Такого, що тобі найменше слово

Роздерло б душу, остудило кров,

Як зорі, очі вирвало б з орбіт,

Цей чуб густий, хвилястий розняло б

І підняло в нім кожну волосину,

Немов голки від люті в дикобраза.

Однак не для живих ці одкровення,

Що вічності належать. Слухай, слухай!

Якщо коли любив ти справді батька…

Найгидше, найдикіше, найпідліше.

Немов уява чи любовна мрія,

Полину мститись.

Привид Бачу, годен ти;

Ти був би в’ялий, як ситняг спокійний,

Яким поріс так рясно берег Лети,

Якби не стрепенувсь. Тож, сину, слухай:

Мене в саду, всім казано, гадюка

Вкусила сонного. Усіх датчан

Такою байкою про смерть мою

Ошукано. Та знай, мій славний хлопче:

Змій, що урвав життя твойому батьку,

Надів його вінець.

Мій дядько?

Привид

Так, він. Цей кровозмісник, хтивий звір

Умом чаклунським, чорним даром зваби,-

О згинь, мерзенний хист, що має силу

[27]

Облесництва! – схилив до втіх ганебних

Мою на взір чеснотну королеву.

O Гамлете, що за страшне падіння!

Від лицаря, чия любов шляхетна

З обітницею шлюбною руч-об-руч

Завсіди йшла, скотитися до гада,

Позбавленого тих дарів єства,

Які мав я.

Як чистоту не знадить гріх ніколи,

Хоч би убрався він в небесний лик,

Так хіть, хоч з янголом ясним з’єдналась,

На райському наситившися ложі,

Забагне падла.

Ба цить! Либонь, ранковим вітром віє;

Тож скоротім. Я спав собі в саду,-

Така вже в мене звичка пообідня;

В той час дозвілля дядько твій підкрався,

Сік блекоти сховавши при собі,

1 влив її мені в обидва вуха.

Проказу люту збуджує вона

Й так ворогує із людською кров’ю,

Що швидше від живого срібла мчить

В природні ходи й переходи тіла

І, мов краплина квасу молоко,

Густить і квасить з силою страшною

Здорову кров; так сквасило й мою:

Вмить чорний струп, як Лазаря, покрив

Бридкою і смердючою корою

Мій чистий стан.

Отак рукою братовою в мене

Украдено життя, вінець, дружиму.

Підтятий у цвіту мого гріха,

Без сповіді, причастя і собору,

Без покаяння, мусив я на суд

Тягар провин на плечах весь нести.

О страшно! Страшно! О нелюдськи страшної

Не попусти, як маєш серце в грудях;

Не дай постелі датських королів

Буть ліжком кровозмісу та розпусти!

Але, хоч як цю справу поведеш,

Не гидь свій розум, душу не погань,

Умисливши на матір щось; лиши

Тернам, що поросли їй груди, й небу

Карати матір. А тепер прощай!

Світляк, почутивши, що скоро ранок,

[28]

Вже немічний свій вогник пригасив.

Прощай, прощай! За мене пам’ятай!

До пекла вдатися? Цить, серце, цить;

Не м’якніть, м’язи, і тужаві станьте,

Й держіть мене. За тебе пам’ятать?

Так, бідна тінь, аж доки пам’ять блудить

В цім черепку. За тебе пам’ятать?

Ще б пак! З табличок пам’яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить. А віднині

У книзі мозку запис лиш один –

Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!

О згубна, згубна жінка!

О гад, усміхнений, проклятий гад!

Мої таблички, запишім до вас,

Що можна все всміхатись і всміхатись

І бути гадом. В Данії принаймні.

Готово, дядечку. Ось мій девіз:

«Прощай, прощай! За мене пам’ятай!»

Клянуся в тім.

О принце!

Принце наш!

Гамлет

Хай буде так!

Ого-го-го, мій принце!

Гораціо

Що нового, принце?

[29]

Гамлет

Хто б таке подумав!

А тайну здержите?

Гораціо і Марцелл

Так, клянемось!

Який… не був би шахраєм запеклим.

Щоб це сказати.

Отож, без зайвих слів, чи нам не краще

Потиснути долоні й розійтись?

Вам до своїх турбот і справ – адже

У кожного якісь турботи й справи,

Чи ті, чи інші. Ну, а я, нещасний,

Піду молитись.

Пробачте.

Тяжкий до того ж. Мушу вам сказать,

Що духові пойняти можна віру.

Хоч вам кортить про нього більш дізнатись,

Вгамуйте хіть, як можете. Ну, друзі,

Товариші в навчанні і в бою,

Моє прохання вдовольніть.

Гамлет

Про те, що сю ніч бачили, мовчати.

[30]

Марцелл

Ми й так заприсяглись.

Ви чуєте цей голос з підземелля?

Клястись ви згодні?

Нікому не казать. Мечем кляніться!

Ніс et ubique?*Перейдім деінде.

Ідіть сюди, панове,

І знов на меч мій руки покладіть.

Мечем моїм кляніться

Про все почуте тут мовчать довіку.

Мечем його кляніться!

Чудовий землекоп! Ходімо далі.

Гораціо, на світі більше тайн,

Ніж вашій вченості хоч би приснилось.

Ще відійдімо.

Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,

Хоч як би дико й дивно я повівсь

(Мені на думку може спасти згодом

Прикинутися дурником абощо),-

Побачивши мене, складати руки,

З багатозначним виразом моргати

Чи мовити такі сумнівні речі,

[31]

Як-от: «Те-те, нам дещо утямки»,

Або: «Ніхто не просить нас, а то б…»

Чи «Сміли б ми…», чи «Тут би дехто міг»,

Чи як по-іншому давати наздогад,

Що знаєте про мене щось.

У цьому Душі спасінням, друзі, покляніться.

Покляніться!

Що ж, панове, Тепер з любов’ю покладусь на вас.

І все те, чим такий бідак, як Гамлет,

Любов і дружбу виказати зможе,

Дасть бог, не забариться. Йдімо разом.

Я вас усіх прошу – ні пари з уст.

Звихнувся час… О доле зла моя!

Чому його направить мушу я?

Ходімо ж разом.

ДІЯ ДРУГА

СЦЕНА 1

Було б розумно взнати, як він там

Поводиться.

Дізнайся спершу, хто з датчан в Парижі,

[32]

І як, і де, й на що вони живуть,

З ким знаються, що тратять. А дізнавшись

Питаннями на вітер, наздогад,

Що син мій їм знайомий, виїжджай

Помалу з манівців на битий шлях;

Удай, що знаєш ти його з чуток,

Мовляв, «я батька знав його, та й друзів,

Ну та й його». Чи втямив ти, Рейнальдо?

Якщо це той, так це гультяй безпутний,

Сякий, такий»,- і набреши на нього,

Що зайде в голову. Та в міру гидь,

Щоб не знечестити; цього побійся.

Зате все жарти, непутства, срамоти,

Що супроводять молодість і волю,

Згадати б варт.

Повії; можна й це.

Не наведи на нього поговору,

Що він не зна в розпусті міри й краю.

Не це я мав на думці. Ті гріхи

Спиши так мило, щоб вони сприймались

Так, мовби плями вільного життя,

Мов пил і вибухи душі палкої,

Мов не вгамоване в крові буяння.

А це звичайна річ.

Хотів би знати.

І, сподіваюсь, штука ця корисна,

Заляпавши отак його багном,

Але не дуже, ніби ненароком,

Вважай:

Твій співрозмовник, випитать котрого

Ти хтів, якщо він помічав гріхи

[33]

За юнаком, якого ти ганьбив,

Будь певен, скаже вслід твоїм словам:

«Мій пане», чи «добродію», чи «друже»,

Або інакше, як у них там звичай

Та стан йому велить.

Що пак я хотів був сказати? їй-богу, я хотів щось сказати. На чому я урвав?

Він скаже: «Цього я пана знаю і спіткав

Учора чи тоді-то, з тим чи з тим.

І справді, як ви кажете, він там

У карти грав, там вихилив надміру,

А там побивсь за м’яч»; або ще й так:

«Я бачив, він в веселий дім заходив»,

По-нашому, в бордель, якщо не знаєш. Аж ба –

Гачок з брехнею рибку-правду вловить.

Отак ми, люди з хитрощами й глуздом,

То зокола, то пробуючи броду,

Вибоями виходим на гладеньке,-

Тож рад і вказівок моїх пильнуй

Про панича. Утямив ти чи ні?

Рейнальдо

Гаразд.

Ну що, Офеліє? В чім клопіт?

Офелія

Ох, таточку, я так перелякалась!

[34]

Принц Гамлет – геть розхристаний, без шапки,

У непідв’язаних, брудних панчохах,

Обвислих, мов кайдани на ногах,

Блідий як сніг, колотяться коліна,

А на виду така страшна розпука,

Мов просто з пекла вирвавсь розповісти

Страшні страхіття,- увійшов до мене.

Але боюсь, що справді.

Ступив назад на довжину руки,

А другою от так прикривши очі,

Втопив їх у моє лице, мов хтів

Намалювать. Стояв він довго так;

Тоді, мені потрясши злегка руку,

Хитнувши тричі ось так головою,

Зітхнув до того жалісно й глибоко,

Мов зараз в нього серце розпадеться

І прийде смерть; тоді, мене пустивши

І дивлячись через плече, пішов,

Немов і без очей дорогу бачив.

Так аж за двері вийшов він наосліп,

І зір його ввесь час був на мені.

Видиме тут любовне божевілля,

Яке людей своїм шаленством губить,

Штовхаючи на вчинки відчайдушні,

Таке ж, як інші пристрасті під небом,

Що мучать смертних. Жаль… Чи не сказала

Ти цими днями прикрого йому?

Його писань не брала й не пускала

Його до себе.

Шкода, що я не зрозумів як слід

І легковажив Гамлета. Боявсь я,

Що він лиш бавиться тобі на згубу.

Клену свої страхи! Старим властиво

[35]

В обачності переступати міру,

Як молодим на неї не вважати.

Ходім до короля; він мусить знати.

Признання хай на нас накличе гнів,

Але таїтись гірше й поготів. Ходім.

СЦЕНА 2

З бажання вас побачити, водночас

І в вашій службі маючи потребу,

Ми вас покликали. Ви, певне, дещо

Про Гамлетову зміну вже чували;

І справді, він ні внутрішньо, ні зовні

Себе вже не нагадує. Що інше,

Крім батькової смерті, так могло

його з самовладанням розлучити,

Я не збагну. Тож вас прошу обох,

Що змалку поруч з ним росли, йому

Сусідячи і вдачею, і віком,

Ласкаві будьте, при дворі у нас

На час лишитись, вашим товариством

Втягти його в розваги та й дізнатись,

Як випаде нагода, що таке,

Нам не відоме, так його гнітить.

Тоді ми принца зможемо зцілити.

І певна я, нема ще двох на світі,

До кого він прихильніший. Як ви

Охочі згоду й ласку нам явити

Тим, що свій час на час нам віддасте,

Назустріч нашим помислам пішовши,-

Віддячено вам буде за гостину

По-королівськи.[36]

Свою високу волю королівську

Ви можете повити не в прохання, Але в веління.

Ми завжди вам до послуги готові.

Повинність прихиливши вам до ніг,

Ждемо лише наказу.

Прошу, негайно йдіть до мого сина,

Що так змінився. Гей, хто-небудь там,

До Гамлета панів цих проведіть.

Поможе й звеселить його.

Щасливо повернулись.

Що мій обов’язок, як і душа,

Належить рівно богу й королю.

Або мій мозок геть позбувся нюху,

Який тим тонший, чим хисткіший слід,

Або дійшов я врешті джерела,

Від чого Гамлет втратив ясність мислі.

Хай на бенкеті будуть на солодке.

Гертрудо люба, він знайшов, виходить,

Коріння всій недолі з сином вашим.

Смерть батькова і наш поквапний шлюб.

[37]

Привіт вам, любі друзі! Що,

Вольтіманде, шле наш брат норвезький?

Нас ледве вчувши, він звелів урвати

Вербунок небожа; бо він гадав,

Що той похід лаштує проти Польщі,

Але, пильніш приглянувшись, упевнивсь,

Що проти вас, королю. Засмутившись,

Що так недуга й вік його похилий

Допомогли його убрати в шори,

Заборонив він дії Фортінбраса.

Той приїздить, виниться перед дядьком

І присягається ніколи зброї

Не підіймати на величність вашу.

Король Норвезький, радий, призначає

Йому щорік три тисячі корон

І вповноважує його все військо,

Ним навербоване, вести на Польщу.

Він просить, як тут списано докладно,

Щоб ви дозволили його військам

Прохід по землях тих, ща вам належать,

На запоруках повної безпеки,

Як тут означено.

Й розглянемо цей лист в вільніший час,

Щоб відписати, зваживши всю справу.

Тим часом дяка вам за справний труд;

Ідіть спочиньте; ввечері в нас учта.

До зустрічі!

Державцю мій і пані, міркувати,

В чім слава короля, в чім честь підданця,

Чом день є день, ніч – ніч, а час є час,

Було б лиш гаяти ніч, день і час.

Оскільки стислість – розуму душа,

А велемовність – убрання квітчасте,

Я мовлю стисло. Ваш вельможний син

У божій волі, тобто збожеволів;

[38]

Бо в тому божевілля й полягає,

Щоб бути не в своїй, а в божій волі.

Ну, та дарма.

Що збожеволів він, на жаль, це правда;

І правда, що на жаль; і жаль, що правда;

Зворот незграбний, ну, та бог із ним.

Я обійдусь без правил красномовства.

Відомо нам, що збожеволів він;

Тепер знайдім причину цього чину.

Знайдімо себто чин його причини,

Чи пак яким же чином він спричинивсь.

Міркуймо так:

Є в мене донька – поки що моя,

Яка мені з покори та слухнянства

Ось що дала; розважте й розсудіть.

«Небесному ідолові моєї душі, пречудовній Офелії». Вислів невдалий, недоладний вислів. «Пречудовній» – недоладний вислів. Та слухайте ще. Отже: «На її пишні білі груди…» – і таке інше.

«Не вір, що зорі є вогні,

Що сонце зійде зрання,

Не вір у правду без брехні,

А вір в моє кохання.

О люба Офеліє, мені не під силу вірші: нема в мене хисту розміряти свої зітхання. Але що я тебе кохаю, повір, о прекрасна. Прощай. Твій довіку, премила панно, доки оця машинка в нього справна. Гамлет».

Ось що мені слухняно показала

Дочка, а потім розказала все,

Як, де, коли він упадав за нею.

Полоній

Якої думки ви про мене, пане?

Король

О, ти людина віддана й шановна.

Та що б ви думали про-мене, взнавши,

Що, бачивши палку любов ще в льоті,-

А, треба вам сказать, я все укмітив,

[39]

Перш ніж дочка призналась,- що б гадали

Ви, мій державцю, й ви, вельможна пані,

Коли б я, мов дубовий стіл нечулий,

Мовчав, і серцю наказав мовчати,

А чи дививсь крізь пальці на любов цю,-

Що б ви подумали? Ні, я не гаявсь

І мовив руба молодій красуні:

«Пан Гамлет – принц, він не в твоїй орбіті;

Цьому не буть». Я й напутив її

Замкнути перед ним і двері, й серце,

Не брать дарунків, гнати посланців.

Вона й пожала те, що я посіяв.

А він, відштовхнутий,- скажу коротше –

І зажурився; потім став постити,

Утратив сон і підупав на силі,

В знетяму впав, а далі – крок за кроком –

У безум, що тепер його мордує,

А нас смутить.

Королева

Можливо дуже.

По-іншому?

Оце здійміть з оцього, як не так.

Коли я на сліду вже, то дійду

До правди, хоч під землю ви її

Сховайте.

По галереї ходить тут.

А ми із вами станемо за килим

І попильнуємо. Як він її

Не покохав і не збезумів з того,

То хай я буду мужиком, стайничим,

А не державним радцем.

[40]

Я з ним притьмом зітнусь.

Прошу в вас ласки:

Як поживає добрий принц мій Гамлет?

Ну що ви скажете? Усе тягне своєї про мою доньку. Одначе спершу він мене не впізнав; сказав, що я торговець рибою. Дійшов він краю, дійшов краю. І я замолоду зазнав був багато лиха через ту любов; достоту отак само. А мовлю-но я до нього знову… Що, пане мій, ви читаєте?

Хоч це й божевілля, але в ньому є послідовність… Чи не піти б вам відси, пане? Тут дме.

Як дотепно він подеколи відказує! Божевіллю часом так щастить влучно висловитись, що розуму й здоровому глуздові годі й пробувати. Треба лишити його й надумати, як би звести його з дочкою… Вельмишановний принце, уклінно прошу дозволу покинути вас.

Гамлет

Ото ще ці старі нудотні дурні!

Полоній

Вам пана Гамлета? Він осьде.

Розенкранц

Спасибі, пане.

Полоній виходить.

Гільденстерн

Вельмишановний принце!

Мій любий принце!

Розенкранц

Ні там, ні там, мій пане.

Тобто ви живете біля її поперека, чи то в- самому осередді її розкошів?

[42]

Розенкранц

Тоді весь світ – тюрма.

Злидар, як я, бідний і на подяку. Але дякую вам, дарма що моя дяка, любі друзі, і шеляга не варта. По вас не посилали? Вам самим забаглось мене побачити? Зі своєї охоти? Будьте чесні зі мною. Ну-бо, кажіть.[43]

Еге, ви вже в мене на оці.

Як ви мене любите, не крийтесь.

[44]

Гамлет

3 чого б це? Стали гірше грати?

Гамлет

І хлоп’ята взяли гору?

Чуєте, Гільденстерне, і ви теж, Розенкранце? На кожне вухо по слухачу. Ця велика дитина, яку ви бачите, ще з пелюшок не вийшла.

Полоній

Що за скарб мав він, принце?

Одну дочку, одну красу

Він милував, він доглядав.

Все про мою дочку.

Полоній

Як же, принце?

Судилась доля, все в божій волі,-

а далі самі знаєте:

І вийшло так, як і ждав усяк.

Перший вірш цієї побожної пісеньки сказав би вам більше. Та урвім, бо, бачите, йде моя розвага.

Входять четверо чи п’ятеро акторів.

Вітаю вас, панове; вітаю всіх. Я радий вас бачити живими, здоровими. Привіт вам, друзі. Еге, старий друзяко! Ти геть змінився, відколи я тебе бачив. З якого це городу привіз ти цю бороду? Ба, моя панно, моя молода крале! Мати божа! Вашій честі, відколи ми бачились востаннє, стало ближче до неба на цілий підбор. Моліть бога, щоб ваш голос не втратив золотого дзвону, як щербатий червінець. Вітаю вас, панове. Ми враз, мов ті французькі сокольничі, кинемось на перше, що вздримо; буде в нас вистава на славу. Ну-бо, покажіть нам зразок вашого мистецтва. Нум патетичний монолог!

«Запеклий Пірр, мов той гірканський звір…»

Не так, але починається з Пірра.

«Запеклий Пірр, якого панцер чорний

І заміри нагадували ніч,

Коли ховався він в коні зловіснім,-

Лячну й похмуру стать свою обарвив

Іще страшніше. З ніг до голови

Тепер він в багреці, у ризі з крові

Батьків і матерів, синів і дочок,

Засмажених чадним пожаром вулиць,

Який присвічує зловісним сяйвом

Царя убивцям. Пірр в огні й шалу,

Облиплий варом кров’яним, з очима,

Що світять, мов карбункули, шукає

Пріама древнього…»

От кажи далі.

Цар марно боре греків; ветхий меч,

Руці противний, непідвладний волі,

Там ляже, де впаде. В нерівну прю

Мчить на Пріама Пірр; підносить руку;

Лише від свисту лютого меча

Старий схилився. Троя, мов жива,

Почувши вимах той, чоло вогненне

До ніг схиляє й гуркотом страшним

Слух Пірру полонить. Глянь, Піррів меч,

Навислий на велебного Пріама

Молочну голову, застиг в повітрі.

Як кат мальований, так Пірр стояв

І, мов утративши до чину волю,

Не рухався.

Але як перед бурею ми бачим

Завмерле небо, хмари непорушні,

Безвітря сторожке й земний окіл

Німий, мов смерть, та розчахне враз землю

Страшенний грім, так, повагавшись, Пірра

Повстала мста до діла кличе знов.

Не падали і молоти циклопів,

Для Марса вічний панцер куючи,

[48]

Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив.

Пріч, згинь, Фортуно-блуднице! Боги!

Всім вашим сонмом збавте ви їй власть,

Строщіть їй в колесі обіддя й спиці,

А маточину ввергніть з гір небесних

У Тартар до чортів!»

Болючі сльози, замість діадеми

Ганчірка на чолі; а замість шат,

Округ усохлих многоплідних чресел,

Верета, напнута в жаху розпуки.

Хто б бачив це, той язиком чумним

Посіяв замах би на власть Фортуни!

Якби ж боги дивилися на неї,

Коли їй на очу скажений Пірр

Злим тішивсь ділом, сікши труп царя,

То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-

Як смертне їх зворушує хоч трохи,-

Залив би слізьми жар очей небесних

І збурив би богів».

[49]

Це буде нам завтра на вечір. Чи могли б ви, як буде потреба, вивчити кільканадцять віршів, які я напишу й приточу туди, чи ні?

Друзі мої добрі, я покину вас до вечора: будьте в Ельсінорі як удома.

Що за нікчема я, мерзенний раб!

Чи не мені в наругу цей актор,

В химері чистій, в мареві чуття,

Так підкорив свій дух своїй уяві,

Що, мрією пойнятий, зблід лицем,

В очу сльоза, достоту вбитий горем,

Зламався голос, все єство убралось

В одежу вигадки? А через що?

Через Гекубу!

Що він Гекубі, що йому Гекуба,

Щоб побиватись так? Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?

Рікою сліз він затопив би сцену.

Потряс би глядачів громохким словом,

Поверг би винних в безум, чистих в жах,

Згнітив би нетямущих, скам’янив би

Всі вуха й очі, душі і серця.

А я,

Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,

Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,

Марнію і мовчу; мовчу й за батька,

У кого владу та життя так підло

Украдено. Невже я боягуз?

Хто назове падлюкою мене?

[50]

Розколе череп мій? За ніс потягне?

Обсмиче бороду й між вічі кине?

Назве безпечно підлим брехуном?

Хто схоче? Га!

Клянусь, я стерпів би; бо ж голуб’ячі

У мене печінки, нема в них жовчі,

Щоб кривду пригірчить; а то б давно

Я б стервом гадячим кормив шулік

Всього околу. Блудний гад, кривавий!

Підступний, злий, безчесний, сласний гаде!

О помсто!

Ет, йолоп я! Таки хоробрий з біса

Я, батька вбитого коханий син,

Якого небо й пекло кличуть мстити,

Що словом серце влегшую, мов шльондра,

Та ще, немов перекупка, клену!

Тьху! Тьху, гидота! Де ж мій дівся розум?

Чував я, що запеклі лиходії,

В театр попавши, так мистецтвом гри

Вражалися, що тут же признавались

Вселюдно в злочинах. Убивство мовить

Без язика напрочуд красномовно.

Хай ці актори перед дядьком грають

Подібне щось до смерті батька; я ж,

Я з нього не зведу очей; я вп’юсь

Аж до живого: ледве він здригнеться,

Я знатиму, що далі. Ну, а привид –

Диявол, може? Має ж силу біс

Прибрати милий образ. Може, він

Мене, ослаблого в борні з журбою,-

А над такими душами він дужчий,-

Обманює для згуби. Ні, потрібне

Певніше опертя. Вполюю я

Виставою сумління короля.

[51]

ДІЯ ТРЕТЯ

СЦЕНА 1

Дізнатись, що попутало його,

Збентеживши отак зненацька спокій

Свавільним, небезпечним маячінням?

А через що, сказать ніяк не хоче.

І випорсає з спритністю безумця,

Як тільки до признання ми його

Підводимо.

Готовий радо.

Його ви до розваг?

Ми на шляху до замку перегнали

Якихсь акторів, мовили про них

Йому, і він аж наче звеселивсь,

Почувши це. Вони вже при дворі,

І я гадаю, вже на цей їм вечір

Загадано виставу.

Величностям він вашим передав

Запрошення почути й подивитись.

Що він схиливсь до цього.

[52]

Спонукуйте його, панове, й далі

Ви до розваг.

Ми потай Гамлета позвать веліли,

Щоб він, мов ненароком, тут спіткав Офелію.

А я й Полоній, з наміром найкращим,

Побачимо, небачені, їх зустріч

І непохибно зможемо дізнатись,

Вважаючи на поведінку принца,

Чи не нудьга любовна, чи не тим

Він мучиться.

Голубко,

Бажала б я, щоб саме в вашій вроді

Ховалася причина всіх шаленств

Мойого Гамлета. Чесноти ваші,

Я сподіваюсь, виправлять його

На радість вам обом.

Зі мною звольте бути.

(До Офелії)

Вдай, немов

Читаєш щось із книжки, і тому

На самоті. Усі ми варті гани,

Бо часто ми подобою й лицем

Святим та божим підсолодимо

Самого чорта.

Ох, правдиво надто!

Якраз в моє сумління ляпас влучив!

О, не такі гидкі в повії щоки,

Намащені циноброю й білилом,

Як вчинок мій, фарбований словами,

Який важкий тягар!

[53]

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зітнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може, й снити? Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх цей нас безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

Але тихіш! Офелія! Згадай

Мої гріхи в своїй молитві, німфо.

Що я давно вернути прагну вам;

Візьміть, будь ласка, їх.

[54]

Не дарував вам зроду.

Ви добре знаєте, були дарунки,

Ще й запашні слова їх обгортали,

Стократ дорожчими робивши їх;

Та витхнувсь аромат. Душа не йме дарів,

Як той, хто дав їх, приязню збіднів.

Візьміть же, принце, їх.

Іди в черниці. Нащо тобі плодити грішників? Сам я більш-менш чесний, та й то міг би закинути собі дещо таке, що краще було б моїй мамі й не родити мене на світ. Я дуже пихатий, мстивий, честолюбний. До моїх послуг стільки гріхів, що я не можу ні охопити їх думкою, ні змалювати в уяві, ні знайти час на те, щоб їх здійснити. Пощо таким, як я, плазувати межи небом і землею? Ми всі затяті пройдисвіти: не вір нікому з нас. Іди собі в черниці. Де твій батько?

Хай за ним замкнуть двері, щоб він удавав блазня тільки в своїй хаті. Прощайте.

І про ваше малювання та підмальовування я чував. І чував чимало. Бог дав вам одне обличчя, а ви робите собі інше. Ходите то вихилясом, то наче пава, і сокочете манірно, і божі створіння неподобно прозиваєте, і свою розпусність видаєте за наївність. Іди собі, з мене годі. Ви мене й так звели з глузду. Кажу тобі, у нас більш не буде шлюбів. Ті, що вже побрались, хай усі, крім одного, живуть, а інші зостануться при самих собі. Отже, в черниці!

Офелія

О, що за дух знеміг! Меч, розум, мова –

Солдата, вченого і царедворця;

Надія й цвіт прекрасної держави,

Шляхетності свічадо і взірець,

З якого приклад брали,- все пропало!

А я, нужденніша за всіх жінок,

Що упивалась медом клятв його,

Дивлюсь, як цей величний, гордий розум,

Мов дзвін розколотий, задеренчав;

Як незрівнянний молодості образ

Розбивсь об безум. Горе, я від плачу

Не сліпну! Що я бачила, що бачу!

В його словах хоча й замало складу,

Але нема й безумства. Щось та зріє

В його душі, пригніченій журбою.

Зродитись може в ньому і таке,

Чого боятись слід. Про всяк випадок

Я рішення поквапного дійшов,

А саме: в Англію хай їде він

Данину недоплачену справляти,

І, може, море, та нові країни,

Та зміна вражень витиснуть йому

Те, що в душі сидить, над чим б’ючись

Думки змінили і його самого

До невпізнання. Як вам наша думка?

[56]

Почин і джерело нудьги тієї

В відтрученім коханні.

Що там, дочко?

Не переказуй, що казав принц Гамлет:

Ми чули все. Чиніть, ласкавий пане,

Як воля ваша. Та, як згодні ви,

Хай по виставі королева-мати

Попросить сина їй повісти смуток,

Відверто поговорить з ним. А я,

Коли дозволите, краєчком вуха

Піймаю все. Як їй не пощастить,

Шліть в Англію його або замкніть,

Де радить мудрість вам.

Що шал вельможних ходить без сторожі.

СЦЕНА 2

Проказуйте монолог, будь ласка, так, як я вам показував, легко й невимушено, а не горлайте, як часто ви, актори, робите. Бо тоді краще вже хай мої вірші виголосить оповісник на майдані. Не пиляйте повітря руками – отак. Легше, легше. Адже в потоці, в бурі, сказати б: у самому смерчі монологу вам треба знайти міру й дотримуватися її, щоб надати йому плавності. Ох, мені душу вивертає, коли я слухаю, як дебелий кеп у перуці шматує той сердешний монолог так, щоб аж вуха позакладало стоячій публіці, яка нічого не тямить, крім нерозбірливих пантомім та вереску. Випарити б різками отакого лобуря, що пнеться перевершити самого Термаганта, переіродити Ірода. Уникайте, будь ласка, цього.

Але дивіться, щоб не вийшло надто мляво. Покладайтесь на здоровий глузд. Погоджуйте жест зі словом і слово з жестом. Особливо пильнуйте, щоб не переступати меж натуральності. Адже всяка надмірність перечить мистецтву гри, що й раніш і тепер мала й має на меті держати дзеркало перед природою,[57] показувати чесноті її власне лице, гидоті – її справжній образ і кожному віку й стану – їхній вигляд і відбиток. Якщо тут переборщити чи, навпаки, недодати, то невігласа це розвеселить, але розумного засмутить. А судження одного такого має для вас переважити думку решти глядачів. Ох, траплялися мені актори,- і я бачив їхню гру і чув їм хвалу, та ще й високу,- що ні голосом, ні ходою не нагадували, прости господи, ні християн, ні язичників, ні будь-кого іншого. Вони ходили, мов на ходулях, і ревли, мов бугаї, так що я вже дивувався, який це партач-поденник природи їх змайстрував. Надто вже потворними зображували вони людей.

То позбудьтеся й решти! А ті, що грають комічні ролі, хай кажуть не більше, ніж їм написано. Адже дехто з них сміється лише для того, щоб найдурніші серед глядачів і собі реготали за ним. А тим часом якийсь важливий епізод вистави проходить повз їхню увагу. Гидке видовище і свідчить про вельми вбогу амбіцію того блазня, що таке витіває. Ну, йдіть, приготуйтесь.

Ну що, мій пане? Чи король бажає послухати цю виставу?

Гамлет

Звеліть акторам поквапитись.

А ви, двоє, чи не помогли б їх поквапити?

Кого мені пізнати випадало.

Якого з тебе ждать мені пожитку,

[58]

Коли тебе годує й одяга

Єдиний статок – добрий гумор твій?

Пощо лестити злидарю? Нехай

Язик медвяний лиже чванькуватість,

Коліно гнуче гне свої суглоби,

Щоб запобігти ласки. Чуєш, друже?

Відколи вільна в виборі своєму

И розважлива душа моя, відтоді

Ти є її обранцем. Ти страждаєш,

Проте страждань твоїх ніхто не бачить.

Приймаєш ти дари й удари долі

Із вдячністю. Блаженний той, у кого

У згоді розум і гаряче серце,

Хто дудкою покірною не стане

В устах у вередливої Фортуни.

О, хто не в рабстві в пристрасті своєї?

Вкажи – й того носитиму я в серці,

Назавжди він заволодіє ним,

Так, як і ти. Та годі вже про це.

Сей вечір буде королю вистава;

Одна в ній сцена смерть мойого батька

Відтворить так, як я тобі повів.

Як гратимуть її, ти, будь ласкав,

Мойого дядька, мов меткий ловець,

Пильнуй; якщо з глибин його душі

Не зрине на поверхню гріх тяжкий,

То, значить, нам являвся сам диявол

І в мене помисли брудні, мов кузня

Вулканова. Слідкуй і примічай.

Я теж уп’юсь йому в лице очима;

Що бачили, ми потім порівняєм

І дійдем висновку.

Якщо ж вину свою він приховає,

Неначе злодій,- я плачу за кражу.

[59]

Чудово, їй-богу, живлюсь, як той хамелеон: їм повітря, начинене обіцянками. Навіть каплуна так не відгодовують.

Гамлет

І кого ж ви грали?

Королева

Ходи сюди, мій сину, сядь край мене.

Гамлет

Ні, ласкава пані, тут є сильніший магніт.

(Лягає до ніг Офелії)

Офелія

Ні, принце.

О боже, та задля вас я ладен бути фіглярем. Що людині робити, як не веселитися. Он, гляньте, яка радісна моя мати, хоч минуло хіба дві години, як умер мій батько.

[60]

Так давно? Ну, коли так, то хай дідько ходить у чорному, а я буду в соболях. Господи! Два місяці як умер – і ще не забули? То можна сподіватися, що пам’ять про велику людину переживе її аж на півроку. Але, мати божа, краще б їй будувати церкви, а то поглине її забуття, мов того коника-стрибунця, якому епітафія «Плач без кінця, забуто стрибунця!».

Входить Пролог.

Гамлет

Дізнаємось від цього молодця. Актори не вміють берегти таємницю й усе розплещуть.

Еге, і що ви йому покажете. Не соромтесь показати, а він не посоромиться розказати.

Вам складено в забаву,

Послухайте ласкаво.

Нептунових глибин, ланів Церери,

[61]

І місяць тридцять по дванадцять раз

Світив огнем позиченим і гас,

Відколи Гіменей з’єднав нам руки,

Аби серця не відали розлуки.

Актор-королева

Хай сонце й місяць тридцять років знов

З небес глядять на палахку любов!

Та горе нам – ти так змарнів з недуги,

Став на здоров’я й сили недолугий,

Що я журюсь. Хай я журюсь сама;

Тобі, мій пане, в тім журби нема.

Бо в жінки страх з любов’ю в повній згоді:

То їх нема, а то їх змірять годі.

Ти знаєш здавна, як кохаю я;

Мій страх великий, як любов моя.

В палкім коханні і пусте жахає.

Хто все бере до серця, той кохає.

Мене не носить тіло заслабе.

А ти живи на білім світі гоже,

Шановна, люблена; зустрінеш, може

Собі до пари ще…

Актор-королева

Мовчи, ні слова!

Така любов – це зрада вже готова.

Із другим хай господь мене поб’є!

Це лиш для тих, хто першого уб’є.

Полин, полин!

Коли йдемо ми, жони, вдруге в шлюб –

Не другий муж, а ниций зиск нам люб.

Я б ще раз мужа вмерлого убила,

Якби на ложі другого пестила.

Я вірю: серцем ти заприсяглась,

Та добрий намір міниться всякчас.

У пам’яті всі наміри в неволі:

Народженням міцні, диханням кволі.

Зелений плід на дереві висить,-

Достигнувши ж, нетрушений злетить.

Ніхто так зле не платить борг нікому,

[62]

Як той, що завинить собі самому;

Клянеться він, коли з жаги пала,-

Жага минула – і клятьба сплила.

І втіха й горе в навіснім буянні –

Руйнівники, до себе невблаганні;

Де більше радощів, там більше й лих;

Всміхнеться плач, і враз заплаче сміх.

Цей світ несталий, тож нема в тім дива,

Що, як талан, така й любов мінлива:

Талан з любов’ю, з таланом любов.

І хто кого веде – на це відмов!

Багатий впав – і друзі геть від нього,

Бідак піднявсь – і друзі край порога.

Любов за таланом біжить свій пруг:

Хто в шані й силі, всякий тому друг,

А хто на друзів покладеться в скруті,

Той зможе тільки ворогів набути.

Але вертаю мову знов на путь:

Бажання й доля в розбраті живуть

І трощать впень найкращу нашу гадку;

Початок – наш, кінець – в руці випадку:

Гадаєш ти не йти більш до вінця,

Та вмре твій муж,- а з ним і думка ця.

Не дай земля мені плодів, твердь – світла!

Геть втіхи дня, сни ночі з мого житла!

Надію й віру розпач хай потне!

Проказо самоти, врази мене!

Недоля зла, що вічно грозить щастю,

Нехай мій дім і плід поб’є напастю!

Моїй гризоті вік не знать кінця,

Як, повдовівши, стану до вінця!

Гамлет

А що, як вона зламає клятву?

Це клятва клятв. Лиши мене тут, мила;

Втомився я, за день ослабла сила;

Відновить сон її.

Хай лихо нас мине на довгі дні!

Королева

Ця жінка, по-моєму, забагато обіцяє.

[63]

Це такий собі Луціан, небіж королів.

Я міг би говорити за вас і за вашого коханого, коли б мені бачити, як ті ляльки фліртують.

Хто збирається заміж, має знати, що у подружньому житті саме так і буває. Починай, душогубе! Кинь отак безбожно викривлятись і починай. Ну! «І кряче ворон, кличучи до помсти».

І слушний час – ніхто не взна повік.

Труйзілля, в північ збиране й закляте,

Троїсто чумлене вогнем Гекати,

Страшною спілкою природи й чар

Згуби життя самому пеклу в дар!

(Вливає отруту в ухо сонному)

Гамлет

Він труїть його в саду, щоб самому посісти трон. Ім’я герцога Гонзаго. Ця повість дійшла до нас, написана добірною італійською мовою. Зараз ви побачите, як убивця-домагається кохання в Гонзагової дружини.

Королева

Що з вашою величністю?

[64]

Король

Світла мені! Ходімо геть!

Здоровому – все ніпочім.

Один собі спить, поки другий чуває,

І держиться світ наш на тім.

Невже з цим, друже мій, та з лісом пір’я на голові,- якби доля зрадила мене,- та ще з штучними трояндами на черевиках не попав би я в акторську трупу?

Дамоне, друже без химер!

Держава ця була

В руці Юпітера; тепер –

Під копитом… павича.

Гамлет

Коли мовилось про отруєння?

Коли король не тішиться з вистав,

Вони його не тішать, щоб ти знав.

Гей, музики!

Дати вам відповідь, гідну здорового глузду. Мій глузд нездужає. Відповім вам, як зможу. Тобто не вам, а матері. Отже, ближче до діла. Моя мати, кажете…

О дивний син, що може так дивувати матірі А за материнським ляком нічого не йде назирці? Повідайте.

Як і тепер, клянусь цими хапугами й злодюгами.

Моє майбутнє таке непевне.

Е, добродію, доки те сонце зійде… жаль, прислів’я трохи підтоптане.

[66]

А, флейти! Дайте-но мені одну.

Відійдімо, я хочу сказати вам кілька слів наодинці. Чому ви весь час тримаєтеся з того боку, звідки вітер віє, наче намагаєтеся загнати мене у тенета?

О принце, моє зухвальство – з відданості вам, а настирливість – із любові до вас.

Щось я цього гаразд не втямлю. Ось вам флейта. Може, заграєте?

Це так само легко» як і брехати. Перебирайте пучками ці дірочки, дміть сюди ротом, і флейта заговорить най-красномовнішою музикою. Гляньте, оце клапани.

Ну от, ви мене зовсім за ніщо маєте! Ви збираєтесь грати на мені; вам здається, що ви знаєте мої клапани; вам хотілось би витиснути з мене голос моєї таємниці; вам хотілось би видобути з мене всі звуки від найнижчої моєї ноти до найвищої. А оцей невеличкий інструмент, у якому стільки музики і який має такий чудовий голос, ви не годні змусити говорити. Господи! Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені.

Хай благословить вас господь, пане!

Полоній

Далебі, чисто як верблюд.

Полоній

Справді, спина точнісінько як у ласиці.

Я зараз прийду.

Гамлет

Легко сказати «зараз». Лишіть мене, друзі.

Настала вже пора відьомська ночі,

Зітхають цвинтарі, і пекло дише

Заразою на світ. Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці. Тс! Нас кличе мати.

Не зрадь природи, серце, не дозволь

Нероновій душі ввійти в ці груди.

Хай буду я жорстоким – та не звіром,

Хай ранить гостре слово – не кинджал,

Душа і мій язик хай лицемірять.

Хоч як слова покрають серце їй,

З’єднати, душе, з ділом їх не смій!

(Виходить)

СЦЕНА 3

Його шаленству дати. Приготуйтесь.

Я повноваження вам підпишу,

І в Англію відбуде з вами він.

Наш королівський сан не дозволяє

Терпіти щохвилини біля нас

Риск безуму.

Святий, побожний клопіт – стерегти

Безпеку тих істот, які живуть

Лиш завдяки турботам короля.

[68]

Вживати має розум свій, аби

Себе від лиха берегти; тим паче

Той, на чиїм добробуті лежить

Життя мільйонів; тож кінець державця –

Не просто смерть; ні, наче вир, вона

Втягає всіх. Король – гігантське коло

На височенному шпилі гори.

До величезних спиць його прип’ято

Ще безліч пристроїв. Воно впаде –

І решту всіх також в глибоку прірву

Слідом потягне. Так одвіку всюди:

Король зітхне – застогнуть тяжко люди.

Нам треба це неспутане страхіття

Узяти в пута.

За килимом сховаюсь, щоб підслухать.

Ручуся, що вона його приструнчить.

Та ви сказали, і сказали мудро,

Що син і мати однієї крові;

Отож слід іншому все те почути

І зважити. Прощайте, мій владарю;

Я, поки не спите, про все, що взнаю,

Вам оповім.

Ядучий сморід злочину мого!

На нім прокляття перше й найдревніше –

Прокляття братовбивства! Не молюся,

Хоча душа моя молитви прагне.

Бажання – сильне, гріх – куди сильніший.

Мов спутаний обов’язком подвійним,

Вагаюся, до чого братись перш,

І нехтую те й те. Якби загусла

Вся братня кров на цій руці проклятій,

Невже б забракло в небесах дощу

її омити, щоб була як сніг?

[69]

На що б іще здалося милосердя,

Якби на світі не було гріха?

Хіба в молитві не подвійна влада:

Нас від падіння стерегти, а впалим

Надію дати? Отже, є надія.

Мій гріх минув. Та як же я молитву

Почну? «Прости мені огидне вбивство»?

Не ті слова, бо я ще досі маю

Все те, заради чого я вбивав:

І владу, й королеву, й трон. Чи ж можна

І розгрішитись, і спожити гріх?

На цім продажнім світі золотою

Рукою злочин відхиляє суд

І нечестиво надбаним багатством

Закон купує. Та вгорі не так.

Там не покривиш, там діла твої

Постануть в справжній суті, мусиш сам,

Лице в лице, віч-на-віч із виною,

їх свідчити. Як бути? Що робити?

Покаятись? Все може каяття.

Але ж я навіть каятись не годен!

О муко! Груди, що чорніші смерті!

0 душе, що в міцних тенетах б’єшся,

1 все намарне! Янголи, рятуйте!

Хоч спробуйте! Коліна вперті, гніться;

А ти, залізне серце, стань нарешті

М’яке й податливе, мов немовля!

Ще є надія.

(Відходить у глиб сцени й стає навколішки)

Входить Гамлет.

Гамлет

О слушний час, він саме на молитві.

Уб’ю його. І піде він на небо.

І я помщусь. Розважмо все як слід.

Злочинець батька вбив, а я за це,

Єдиний батьків син, того злочинця

На небо шлю.

Та це винагорода, а не помста.

Зненацька, без причастя, батько згинув,

Увесь в гріхах, як травень у цвіту.

Як стане він перед судом Всевишнім?

Ми, смертні, лиш догадуватись можем –

Йому нелегко там. Хіба помщусь,

Коли під час очищення душі

Убивцю вб’ю, готового в дорогу?

[70]

Ні!

У піхви, меч; на мить страшнішу жди.

Коли уп’ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі,

У грі, в блюзнірстві чи за іншим ділом,

Далекий від спасіння,- ось тоді

Убий, щоб і зоглядітись не встиг він,

Щоб душу, кляту й чорну, ніби пекло,

У пекло він поніс… Ба, матір жде.

Твоя молитва смерть лиш відкладе.

Слова, що без чуття в далеку путь

Я вирядив, до неба не дійдуть.

СЦЕНА 4

Скажіть, що в жартах перебрав він міру,

Що тільки ваша милість заслоняє

Його від гніву. Я ж сховаюсь тут.

Не добирайте надто слів, прошу вас.

Королева

Ти, сину мій, претяжко скривдив батька.

Гамлет

Отямтесь, не вживайте грішних слів.

[71]

Ви королева, діверю дружина

І -о, бодай не так! – мені ви мати.

Аж поки в дзеркалі, що я вам дам,

Себе розглянете й своє нутро.

Ґвалт, ґвалт, рятуйте!

Гей, сюди, рятуйте!

Чи ба! Пацюк! Готовий, закладаюсь.

Мене убито!

Королева

О, що за навісний, кривавий вчинок!

За мужа взяти брата короля.

Прощай! Я цілив вище, ніж поцілив.

Прийми, що суджено тобі, й затям,

Що надто метушитись небезпечно.

Ви ж не ламайте рук. Не треба, сядьте.

Це я зламаю серце вам, якщо

Воно лише з крихкого матер’ялу

І не стужавіло ще так в нечесті,

Що вкрилось панцером проти чуття.

[72]

Насмів сичати так?

Що він рум’янець скромності поганить,

Лукавством цноту зве; зриває рожу

З ясного чола чистого кохання

Й кладе тавро. Він обертає шлюбні

Обітниці на клятви картяра;

З обіцянок у вірності довічній

Виймає душу він і залишає

Пусті слова. Стидом палає небо.

Лице землі, засмучене тим вчинком,

Так спохмурніло, мов напередодні

Страшного суду.

Слова твої – неначе грім жахний.

Майстерні тут подоби двох братів.

Яка краса на цім виду, дивіться:

Волоссям Феб; чолом Юпітер сам;

Зір наче в Марса, владний та суворий;

Поставою швидкий Меркурій, щойно

Спустився він на гору небосяжну;

Сполука всіх чеснот в єдинім тілі,

Де кожний бог лишив свою печать,

Щоб світ пізнав достойний образ мужа.

То був ваш чоловік. Сюди погляньте:

Це єсть ваш чоловік; як ржавий колос,

Згубив він і здоровий. Де в вас очі?

Хіба міняють чисту полонину

На пашу у болоті? Де в вас очі?

Не звіть любов’ю це, бо в вашім віці

Шал крові вгамувавсь, примовк, ущух,

Скорився розсуду. А що за розсуд

Зміняв би те на це? Ви живете,

Тож маєте й чуття, але вони

В паралічу. Безумство так не схибить,

Не полонить чуттів настільки, щоб

Не збереглась здорова частка глузду,

Що вбачить тут різницю. Що за біс

Вас, наче в піжмурки, так заморочив?

Адже ні зір, ні дотик ваш, ні слух,

Ні нюх – ні жоден орган почуття,

Коли б він навіть хворий був, не міг би

[73]

В таку оману вас ввести,

О сором, де рум’янець твій? О пекло,

Якщо бунтуєш кості літній ланці,

То молодість палка хай чистоту,

Мов віск, розтопить на своїм огні.

Не сором, що потужний пал змагає.

Коли горить і лід, коли вже й розум

Свашкує хтивості.

Королева

О годі, сину!

Звернув мені ти очі в глиб душі:

У ній тепер я чорні плями бачу,

Яких нічим не вивести.

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись…

Мені ножем слова ці крають уші.

Замовкни, Гамлете!

Цей раб не варт пилюки, де ступав

Колишній ваш владар. На троні – блазень.

Це злодій кишеньковий, що поцупив

Державу й владу, а саму корону

В кишеню заховав!

Спаси мене і крилами повий,

Небесне воїнство!

Чого ти хочеш, Блаженний образе?

Що він, марнуючи і час, і запал,

Не виконав ще грізного наказу?

Кажи!

Щоб нагострить твій замір затупілий.

[74]

Та глянь на матір: жах її побив.

Стань поруч з нею в боротьбі душевній.

Що слабше тіла, то уява дужча.

Промов до неї, Гамлете.

Що ти, в порожняву втопивши зір,

Волаєш до безплотного певітря?

З твоїх очей глядить твій дух шалено,

І, ніби військо, збуджене на сполох,

Волосся на тобі, немов живе,

Ворушиться й встає. О любий сину,

Ти божевілля полум’я скропи

Розважністю. Скажи, що бачиш?

Цей образ, смуток цей, до скель прорікши,

Зворушив їх би.

(До Привида)

Не дивись на мене,

Бо ще сумний твій вид мене відверне

Від грізних діл; і зблякне замір мій;

І замість крові сльози я проллю.

Королева

Тільки нас.

Як за життя убраний на ніч батько!

Виходить; гляньте, за поріг ступив!

Безтілий плід душевної гарячки,

Що вдатна на таке.

Мій пульс, як ваш, стукоче рівномірно,-

Ця музика, що свідчить про здоров’я.

Мої слова – не безум. Накажіть –

І я усе вам ще раз повторю,

А безум би спіткнувсь. Спасіння ради,

[75]

Собі душі єлеєм не мастіть,

Що то не гріх ваш – безум мій волає.

Єлей лише вам виразку затягне,

Тим часом гній залишиться під сподом,

А з ним зараза. Сповідайтесь небу,

Покайтесь в давнім, бійтесь за прийдешнє,

Лиш добрива не сипте під бур’ян,

Що й так буя. Даруйте щиру правду;

Адже в наш вік, роздутий від розпусти,

Повинна правда слугувати кривді,

Вклякати ниць, щоб їй допомогти.

А кращою живіть у чистоті.

Добраніч. Не лягайте в ліжко дядька.

Позичте цноти, як бракує вам.

Полонить нашу душу й розум звичка.

Вона мов біс і янгол водночас:

І злий, і добрий вчинок одягає

У те вбрання, що їм найбільш пасує.

Вдержіться сю ніч, завтра легше буде

Терпіти піст, а там все легше й легше.

Натуру навіть людську звичка мінить,

Приборкує диявола самого

Чи й виганяє геть. Ще раз добраніч;

Коли вас бог простить, то й син попросить

У вас благословення. Що ж до нього,

(показуючи на Полонія)

Я каюсь. Так хотіли небеса,

Щоб я скарав його, а він мене,

Щоб став я в них слугою і бичем.

Про нього я подбаю й відповім

За смерть його як слід. Ще раз добраніч.

Щоб добрим бути, мушу стать лихим.

Зло почалось, а гірше йде за ним.

Міледі, ще одне!

Хай сластолюбець звабить вас на постіль,

Вам щипле щічки, мишкою зове

І хай, поганячи брудним цілунком,

Бридкими пальцями огрібши шию,

З вас витягне признання, що ваш син

[76]

Геть не шалений, а шалено хитрий

І лиш вдає безумство. Хай він знає.

Чи ж королеві, гарній, ніжній, мудрій,

Від жаби, від кота, від кажана

Ховати цю важливу таємницю?

Ні, всупереч розважливості й глузду,

На дах здеріться з кліткою пташок,

Їх випустіть, самі ж, як мавпа в байці,

Заради спроби влізьте в клітку та й

Зламайте карк собі.

Ніж видихну хоч слово, сину мій,

Про те, що ти казав.

А я й забула. Вирішено так.

В руках у двох моїх товаришів,

Яким я вірю, мов гадюкам підлим.

Вони мені проторять шлях до пастки.

Нехай. Ну й сміху буде, як грабар

На власному підкопі підірветься!

Хоч би там що, а я на лікоть глибше

Під їхню міну вриюсь, хай злетять

До місяця! Хіба не розкіш, щоб

Дві хитрості зіткнулись лоб у лоб?

(Показуючи на Полонія)

Цей чоловік від’їзд мені приспішить,

А тельбухи я звідси відтягну.

Добраніч, матінко. О, цей вельможа

Тепер поважний, скромний, мовчазний.

Хоч за життя був балакун дурний,-

Ну, пане, докінчім, що почали.

Добраніч, матінко.

[77]

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

СЦЕНА І

Відкрийтесь нам: ми маєм знати все.

А де ваш син?

Королю мій, що бачила я сю ніч!

Король

Що, що, Гертрудо? Що там робить Гамлет?

Коли вони змагаються, хто дужчий.

За килимом йому почувся шелест,

Добув меча і з вигуком «Пацюк!»

У маячні наосліп заколов

Сердешного старого.

Були б ми там, було б і нам таке.

На волі небезпечний він для всіх:

Для вас самих, для нас, для будь-кого.

Хто ж відповість за це криваве діло?

Вину складуть на нас, бо ми ж і мали б

Тримати на припоні та на оці

Безумця молодого. Ми з любові

Забули зовсім про здоровий глузд,

Соромились, мов хворий, що мовчить

Про виразку погану, поки та

Все тіло не роз’їсть. То де він нині?

Його безумство, наче цятка злота

В руці брудній, засяло чистотою.

Оплакує він гірко вчинок свій.

Ще сонце гір торкнутися не встигне –

[78]

Він відпливе. А вчинок той лихий

Нам треба спритно і по змозі гідно

Подати й зм’якшити. Гей, Гільденстерне!

Ви, друзі, йдіть, візьміть собі підмогу.

Полонія в нестямі Гамлет вбив

І витяг геть з покоїв королеви.

Знайдіть його і заспокойте. Тіло

Несіть в каплицю. Поспішіть, будь ласка.

Ходім, Гертрудо. Наймудріших друзів

Покличмо, розкажімо їм, що сталось

В недобрий час і що рішили ми.

Як вчиним так, то, може, поговір,

Що швидко облітає цілий світ,

Немов ядро гарматне, нас не вразить,

А лиш протне повітря, йдім відсіль!

В моїй душі і страх, і тоскний біль.

СЦЕНА 2

Гамлете! Принце Гамлете!

Його в каплицю віднести.

[79]

Що вашу тайну я вмію берегти, а свою ні. На яку ще відповідь може розраховувати губка?

Авжеж, за губку, що вбирає королівську ласку, щедроти і зиск від його влади. Такі слуги – найкращий десерт для короля. Він держить їх, мов та мавпа горіхи, за щокою; першими кладе в рот, останніми ковтає. Коли забагнеться того, що ви навбирали, досить вас почавити, і ви знов суха губка.

СЦЕНА 3

Звелів я. Небезпечний він на волі!

Та круто, по закону, з ним не вдієш:

Улюбленець дурної він юрби,

Яка не розумом, очима любить

І важить тільки кару винуватця,

А не вину. Щоб гладко все спливло,

Його від’їзд раптовий має здатись

Розважним рішенням. Так, сильну хворість

Лиш сильні ліки гоять. А інакше

Ніщо вже не поможе.

Входить Розенкранц.

Ну, дізнались?

[80]

Не допитались ми.

Жде вашої.

Король

Ну, Гамлете, а де ж Полоній?

Підіть пошукайте його там.

Придворні виходять.

Що завдає нам клопоту не менше,

[81]

Ніж «єобачний вчинок твій – жалю,

Тобі годиться вибратись відсіль

Немов на крилах. Тож лаштуйсь в дорогу.

Судно готове, віє добрий вітер,

Супутники твої плисти готові

До Англії.

Жадаю я, щоб він відплив до ночі.

Не гайтесь! Все, що справді допоможе,

Я виклав у листі. Спішіть, благаю.

Якщо, Англійцю, в тебе я в пошані,-

А надає ваги їй міць моя,

Бо в тебе ще багріє й нині шрам

Від датського меча і нам данину

Ще й досі платиш,- не байдуже приймеш

Наказ наш королівський, що велить,

Як сказано в моїх листах, негайно

Убити Гамлета. Убий його!

Бо він, мов трясця, сушить кров мені.

Зціли мене! Допоки вість про страту

Не дійде звідтіля до вух моїх,

Мені в житті моїм не знати втіх.

[82]

СЦЕНА 4

Скажіть, що Фортінбрас на дозвіл жде

Обіцяний – пройти його землею.

Побачимося там, де домовлялись.

Якщо його величність так жадає,

Ми особисто стрінемося з ним.

Перекажіть це.

А чи лише на прикордонні землі?

Йдемо ми здобувати шмат землі,

З якого тільки й користі, що назва.

За п’ять дукатів я не взяв би навіть

Його в оренду. А продати – зиску

Не більше мали б ні вони, ні ми.

Не жалко за таку нікчемну справу?

От де чиряк і миру, і достатку:

В нутро прорветься, й не збагне ніхто,

Від чого смерть… Я щиро вдячний, пане.

(Виходить)

[83]

Як всі випадки свідчать проти мене,

Підхльостують мою ледачу помсту!

Чи ж то людина, хто найбільшим благом

Вважає їжу й сон? Тварина, й годі.

Творець, який думками наділив нас, –

Що бачить крізь віки, дав не на те

Нам здібності та богорівний розум,

Щоб гнив він у безділлі. Чи тваринне

Тут забуття, чи полохка розважність,

Що без кінця все зважує кінець?

На частку глузду міркування містить

Три частки боягузтва. Я не знаю,

Чому лише тверджу: «Це слід зробити»,

Дарма що є причина, воля й сила,

Аби зробити. Прикладів доволі.

Хоч би й це військо (що людей, що грошей),

Цей принц, що має розум і манери

Й чий дух, піднятий дивним честолюбством,

Зухвало кпить з незнаного кінця;

Він смертних виставляє без вагань

На примхи долі, смерть і небезпеку

Заради дірки з бублика. Так, велич

Не в метушні безладній без причини,

А в тім, щоб битись навіть за стеблинку.

Як честь поставлено на кін. У мене

Забито батька, матір у ганьбі,

І серце, й розум збурені до краю,

А я, приспавши їх, дивлюсь байдуже

На тисячі приречених людей,

Що ради вигадки й пустої слави

В могилу йдуть, як в постіль, за наділ,

Де всім цим воякам не розвернутись,

Де навіть і землі навряд чи стане

Полеглих поховати. О, вже час,

Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!

[84]

СЦЕНА 5

Дивитись навіть жаль.

Облудливим; зітхає, б’ється в груди,

І все її дратує. Щось белькоче.

Слова її безглузді, недоладні,

Одначе недоладність їх наводить

На роздуми. Слова ті кожен ловить

І припасовує до власних дум.

То кив, то морг, то жест – по всьому цьому

Насправді віриться, що є в тім зміст,

Хоч невиразний, та тим більш лихий.

Непевні здогади в умах зловмисних.

Душа моя – вмістилище гріха,

їй доля всюди бачиться лиха.

Нечиста совість кари жде зусюди;

Лиш втопить страх, аж він вже гульк на люди.

Чи я милого твого

Нині б не вгадала?

Патериця, бриль прочанський,

На ногах сандалі.

(Співає)

[85]

Ні, він, пані, вмер, сповив,

Обернувся в прах.

В головах зелений дерен,

Камінь у ногах. Ой, ой!..

Мов нагірний сніг, на нім…

Саван білий-білий;

Квіти, зрошені слізьми,

Не лягли в могилу.

Гаразд, хай віддячить вам бог. Кажуть, що сова – дочка пекаря. Господи, ми знаємо, що ми таке, та не знаємо, чим ми станемо. Благослови, боже, сісти вам за стіл!

Про це, будь ласка, ні слівця. Але як вас спитають, що воно значить, відмовте так:

На Валентина я прийду

Із раннього рана,

Глянь, Валентина жде твоя

Обіч твого вікна.

Устав юнак, убравсь будь-як

Та й двері відчиняв;

До себе дівчину впустив,

А жінку проводжав.

Я зараз кінчу. Навіть імені божого всує не згадаю.

Як їй прийшлось, не дай господь,

Попалася в біду!

Мужчина всяк на те мастак,

Немає їм стиду.

Казав, як ще до рук не брав,

Що підем під вінець.

[86]

А він відказує:

Була б зі мною не лягла,

Повів би, побий мене грець.

Король

Давно вона така?

Гораціо виходить.

Її журба глибока отруїла,

А джерело отрути – батька смерть.

Біда іде – з собою й ще веде:

Полками сунуть, а не поодинці.

Вмер батько в неї. Незабаром зник

Ваш син, призвідця власного вигнання.

Полонієва смерть вразила люд –

Пліткам і здогадам кінця нема.

Безглуздо ми сховали тишком-нишком

Небіжчика. Офелія нещасна

Перемінилась, розум загубила;

Без нього ми як тіні чи тварини.

Ще й брат її, до всього на додачу,-

Із Франції таємно повернувся.

В собі замкнувся він, живе бідою,

І звідусіль нашіптують йому

Отруйні вигадки про батьків скін.

А що пліткам цим певності бракує,

Підозра розповзеться між людьми

І нас назве злочинцем. Мов картеч,

Несе мені цей шепіт стоголосий

Стократну смерть.

За сценою галас.

Входить один з придворних.

Що сталося?

Сам океан, що вийшов з берегів,

[87]

Так не крушив би все на суходолі,

Як цей Лаерт з юрбою бунтарів

Сторожу крушить. Чернь його зве паном,

І, ніби щойно світ лише почавсь,

Немає давніх звичаїв, і можна

Казати все, що треба і не треба,

Кричить: «Ми вибрали! Лаерт король!»

Ліс рук, шапок і крики аж до неба:

«Лаерта в королі! Лаерт король!»

Ану, назад, брехливі датські пси!

(Виходять за двері)

Лаерт

Спасибі. Двері стережіть. А ти,

Королю підлий, батька поверни!

Моєї крові хоч одна краплина,

То я – байстрюк, мій батько – рогоносець,

А матері моєї чисте чоло

Спотворене брудним тавром повії.

Облиш його, Гертрудо. І не бійся:

Господь – така заслона королям,

Що зрада чорний замір свій здійснити

Безсила майже. Говори, Лаерте.

Чим збуривсь ти? Облиш його, Гертрудо.

Кажи.

Король

Вмер.

[88]

До дідька в пекло вірність і присягу!

Сумління і спасіння боже – к бісу!

Прокляття не боюся, так і знайте.

Що цей, що той світ – все одно мені!

Нехай там що, за батькову погибель

Сповна помщусь.

Хай мало їх, та навіть з тим, що є,

Сягну далеко.

Ти хочеш знати правду всю про те,

Як любий батько твій умер? Чи, може,

Немов картяр, що банк увесь зірвав,

А доля інших – то йому марниця,

Ти мститимеш і ворогу і другу?

Король

Їх знати хочеш?

І, наче пелікан, їм дам живитись

Мойого серця кров’ю.

Як добрий син і як справдешній лицар.

Що я не винен в смерті твого батька,

А смуток мій і щирий, і глибокий,

Для тебе незабаром стане ясно,

Як божий день.

Та пропустіть її.

Хай висушить мій мозок гнів страшний!

Хай очі випалять пекучі сльози!

Клянусь, платитиму за безум твій,

Аж поки переважить шалька мсти!

Трояндо, сестро, радосте моя!

Скажи, невже твій розум молодий

Тепер на тому світі, поруч з батьком?

А втім, що є щедріше за любов?

[89]

Услід за тими, хто пішов від нас,

На згадку найдорожче ми шлемо.

Несли його з непокритим лицем,-

Ой леле, ой леле, ой леле,-

І сльози били в труну дощем.

Прощай, мій голубе!

Так не зворушила б.

Веселий мій Робін – вся втіха моя.

Вона краси й приваби надає.

Чи вернеться він сюди?

Чи вернеться він сюди?

Ні, ні, він умер,

Біле тіло простер.

Не вернеться, і не жди.

Мов сніг, борода його,

Мов льон, голова його;

Покинув він нас,

Сльози марні – він згас.

Крий боже раба твого.

Крий боже і всі християнські душі. Щасти вам бог!

[90]

Мій Лаерте,

Я стану спільником тобі у тузі,

Як не цураєшся мене. Ходім.

3-між друзів вибери щонаймудріших –

Нехай вони й розсудять нас з тобою.

Як доведуть пряму чи посередню

Причетність нашу до цього убивства,

То ми й короною, й життям, і всім,

Що нам належить, ладні поступитись,

Аби вину загладить. А як ні,

Тоді прошу озброїтись терпінням.

Шукатимемо разом певний шлях,

Щоб вдовольнити мсту.

Хай буде так.

Раптовий скін і потайний погреб,

Без панцера, герба й меча над прахом,

Ні гожих почестей, ні пишних служб –

Волає все, від неба до землі,

Й жадає суду.

Сховайся зло, обух туди впаде.

Будь ласка, йдім.

СЦЕНА 6