Крістіна Куявінська-Кортні:
«Всесвітнє значення Шекспіра, на мою думку, зумовлене його гуманізмом»
Інтерв’ю з професором Крістіною Куявінською Кортні
Безперечно, говорити про Шекспіра можна безкінечно. По-перше, й досі не існує жодного неспростовного факту, що довів би існування чи не-існування Шекспіра як «монолітного» автора в англійському часі і просторі. По-друге, за весь цей час було опубліковано в різних країнах світу стільки досліджень про Шекспіра, що не вистачить одного життя для того, щоб усе перечитати і переповісти. По-третє, про Шекспіра можна говорити безкінечно тоді, коли твій співрозмовник — знаний у світі шекспірознавець.
Так було цього разу, коли доля подарувала мені зустріч із Крістіною Куявінською-Кортні (Krystyna Kujawinska-Courtney), головою факультету досліджень Великобританії та Британської Співдружності Університету міста Лодзь, професоркою англійської літератури Варшавського університету… Здобутків у світі Шекспіра в пані Крістіни настільки багато, що це тема може бути предметом окремої розвідки. Для мене ж ця дивовижна жінка є втіленням науковця, готового прийняти всі можливі інтерпретації і ніколи не заперечувати жодної з них, розуміючи при тому, що все одно має бути щось для того, щоб розпочався великий на кілька сторіч міф під назвою: Шекспір. Тому теза про істинність цього автора для професорки Куявінської не підлягає жодним сумнівам. Цікаво, що сьогодні пані Крістіна вирішила в контексті сучасних інтердисциплінарних тенденцій написати монографію про А. Елдріджа, першого афро-американського актора, який отримав ролі в трагедіях Шекспіра (Книжку Ira Aldridge (1807-1867): Dzieje pierwszego czarnoskórego tragika szekspirowskiego, Kraków: UNIVERSITAS, 2009 можна легко замовити через Amazon.com із будь-якого куточка світу). В нашій розмові ми спробували вибудувати (ново)історичний рід у поглядах на Шекспіра. Зрештою, вийшло те, що Шекспір є придатним і для мультикультурального дискурсу… Шекспір уже не існує ак атомарний автор, натомість дедалі більше він стає предметом широких культурологічних досліджень на перетині кіно, театру, літератури та історії. Проте без розуміння історії Шекспіра всі новітні інтерпретації можуть видаватися штучними та непевними.
Отже, хто єси, Шекспіре?
— Пані Крістіно, як усе ж таки почувається Шекспір у нашому сьогоденні?
— Та, спасибі, непогано, хоча антистретфордіанці досі силкуються переконати нас у тому, що Вільям Шекспір, народжений у Стретфорді на Ейвоні, був лише звичайним актором, за ім’ям якого, з невідомих причин, ховався якийсь високообдарований поет і драматург. Але Шекспір і надалі зберігає свою першість у світовому літературному каноні.
— Оскільки ви щойно згадали про антистретфордіанський рух, чи не могли б ви пояснити нашим читачам, чому цей рух узагалі існує? Кому саме приписують авторство творів Шекспіра?
— Не збереглося жодних рукописів його творів, за винятком кількох сторінок з п’єси про Томаса Мора, які, вірогідно, Шекспір написав власноруч. Тому деяким людям важко повірити, що саме “Шекспір написав усього Шекспіра”. Зрештою, грандіозне різноманіття тематики його драматичних творів й обізнаність автора в таких галузях, як правознавство, географія, медицина, військова справа й філософія змушують багатьох зі здивуванням запитувати: як провінціал зі Стретфорда зумів здобути такі знання і життєву мудрість? До того ж, про життя Шекспіра збереглося дуже мало відомостей.
Суперечки про авторство творів Шекспіра точаться вже кілька сторіч. На жаль, я мушу сказати, що навіть широковідомі й поважні люди та інституції долучалися до цієї полеміки. Зокрема, у 1996 році некомерційна американська телекомпанія PBS продюсувала одногодинний документальний телефільм, який мав переконати глядачів насамперед у тому, що Шекспір насправді не був Шекспіром. У 2002 році Смітсонівський інститут організував семінар під назвою “Хто написав твори Шекспіра?”. Серед його учасників було не лише чимало видатних шекспірознавців, а й представників антистретфордіанського руху. Отже, дебати щодо авторства творів Шекспіра не вщухають.
Виникненню антистретфордіанського руху (тобто анти-шекспірівського) на початку ХІХ століття сприяла американка Делія Бекон. Вона вважала, що справжнім автором творів Вільяма Шекспіра є Френсіс Бекон, її знаменитий тезка. Її попередником ще наприкінці вісімнадцятого сторіччя був преподобний Джеймс Вілмот із Варвікршира. Він теж був переконаний, що Бекон використав ім’я Шекспіра як своєрідне прикриття для власної творчості. Однак Делія Бекон дійшла своїх висновків цілком самостійно й оприлюднила їх у вигляді монографії, саме тому її визнають першою видатною представницею антистретфордіанського руху. Ця книга привернула увагу багатьох відомих особистостей, які погоджувались із думкою Делії Бекон – серед них Ралф Волдо Емерсон, Томас Карлейл, Натаніель Готорн, Марк Твен і Генрі Джеймс.
Бідолашну Делію геть виснажили архівні розшуки й високоінтелектуальні суперечки, у яких вона була змушена брати участь, тож згодом у неї розвинулася психічна хвороба. Решту життя вона провела в притулку для душевнохворих, де, подейкують, намагалася переконати оточуючих у тому, що вона є втіленням Святого Духа. Але її гіпотеза набула популярності. З’явилося чимало книг, автори яких силкувалися розшифрувати таємничі закодовані послання, котрі, як вони гадали, Бекон залишив у п’єсах Шекспіра. Ці послання мали довести, що саме Бекон був справжнім автором цих творів. Так звані “беконіанці” вдавалися до хитромудрих математичних операцій із числами, квадратними коренями й логарифмами, використовували анаграми та інші дуже складні прийоми, щоб відшукати ці приховані послання, які нібито були розкидані по всіх драматичних творах й поезіях Бекона-Шекспіра. З часом постать Бекона набула майже культового статусу – він перетворився на найважливішого письменника єлизаветинської доби. У деяких дослідницьких працях йому приписували авторство творів Крістофера Марлоу, Томаса Кіда, Томаса Ґріна і Джона Лілі, а також поеми Едмунда Спенсера “Королева фей”, книги “Анатомія меланхолії” Роберта Бертона і славетних есеїв Монтеня, написаних французькою. Навіть припускали, що він одноосібно уклав Біблію Короля Джеймса.
Антистретфордіанський рух не припинився й у ХХ столітті. Певною мірою його активізувала поява книги Дж. Томаса Лунея, який доводив, що автором шекспірівських п’єс був Едвард де Вере, сімнадцятий граф Оксфордський. Варто зауважити, що пан Луней витратив чимало років, аби знайти видавця для свого шедевру, оскільки його самого не сприймали серйозно, мабуть завдяки кумедному прізвищу «Looney», яке кожному англійцю нагадує про слово “loony”, тобто “недоумкуватий”. До речі, відомий шекспірознавець Семюель Шенбаум дотепно зауважив, що й інші тогочасні антистретфордіанці мали напрочуд “цікаві” прізвища, як от Шервуд Е. Сіллімен (“Silliman” – “глупа людина”) та Дордж М. Беттей (“Battey” близьке до “batty” – “божевільний”).
Усі аргументи Лунея спиралися на стару тезу про те, що твори Шекспіра могла написати лише ерудована й висококультурна людина з багатим життєвим досвідом. Граф Оксфордський видався непоганим кандидатом на цю роль, адже він багато подорожував світом, володів іноземними мовами, його приймали у шляхетних товариствах, він писав п’єси і поезії, жодна з яких не збереглася. Втім його кандидатура на роль автора шекспірівських творів була все ж таки не дуже вдалою. Сучасники графа нарікали на його пихатість, безвідповідальність, схильність до розпусти, розбещеність і жорстокий характер. У сімнадцятирічному віці він у приступі нестримної люті убив безвинного слугу. До того ж він був украй марнославним. Чому ж тоді він вирішив приховати своє ім’я? Та й помер він у 1603 році, коли чимало шекспірівських п’єс ще не з’явилося на сцені. Однак “теорія Оксфорду” все ж знайшла прихильників, серед них опинилися Джон Голсуорсі, Зиґмунд Фройд та режисер Орсон Веллес, нещодавно до їх числа долучився відомий британський актор Дерек Джейкобі.
Існують інші теорії, які намагаються довести, що Шекспіром був лорд Вільям Стенлі – шостий граф Дербі, або леді Мері Сідні – графиня Пемброку. Ще одна антистретфордіанська теорія зводиться до того, що велич Шекспіра є надмірною для однієї людини. Отже, в той час мав існувати такий собі синдикат письменників, до якого входили Бекон, графиня Пемброку, сер Філіп Сідні, сер Волтер Рейлі та інші. Усі вони, нібито, писали під псевдонімом “Шекспір”. Минулого року, гарвардський шекспірознавець, професор Дженніфер Лі Керрел, опублікувала детективний роман “Inferred With Their Bones“, у якому вона розповідає про цей синдикат. Мені не відомо, чи існує український переклад цієї книги, але я наполегливо рекомендую прочитати її. Мої студенти отримали від неї величезне задоволення. На мою думку, вона цікавіша та більш пізнавальна за роман “Код да Вінчі”.
— А яким є ваше особисте ставлення до цих контроверсійних припущень?
— Я вважаю їх цікавими, але не більше. Існування такої таємної спілки було б неможливим без участі надто великої кількості людей – всіх, хто був зацікавленим у існуванні драматурга Шекспіра. До її створення мали б долучитися театральні партнери (Джон Гемінгс і Генрі Кондел), його друзі, запеклі критики (зокрема Джон Ґрін, Бен Джонсон і Френсіс Мерес), члени його родини, всі, хто брав участь у першому посмертному виданні його п’єс. Слід також взяти до уваги існування лінгвістичних і стилістичних досліджень, які доводять, що образи, створені Шекспіром, пов’язані із його стредфордським походженням, а своєрідність використання певних мовних засобів, тобто ідіолект його творів, є типовим лише для однієї людини і відображає особливості її виховання, життєвого досвіду й освіти.
Ви присвятили свою наукову діяльність шекспірознавству. Ваші монографії й численні статті надруковані в Польщі й закордоном, зокрема у Великобританії, Канаді, Іспанії, Португалії, Німеччині та США, свідчать про ваш невгасимий інтерес до творчості Шекспіра. До цього часу ви залишаєтеся єдиною дослідницею з нашого регіону (Центральної та Східної Европи), яка вже двічі проводила наукові семінари на щорічній конференції Американської Асоціації Шекспірознавства. У 2006 організатори Міжнародного Конгресу Шекспірознавства в австралійському місті Брісбен запросили вас підготувати й очолити пленарне засідання. Цей Конгрес проводиться кожні п’ять років, щоразу на іншому континенті. Наступний з’їзд відбудеться у Європі – в Чеській Республіці у 2011-му році. Розкажіть, будь-ласка, як саме і чому виникла ваша зацікавленість Шекспіром? Коли це все почалося?
— Вперше я зустріла Шекспіра в маленькій книжечці, яку отримала в подарунок на Різдво від моєї бабці. Мені виповнилося дванадцять років, і я була вкрай розчарована, оскільки книга нагадувала паперове шмаття і в ній не було жодної картинки. Проте усі дорослі дуже зраділи і дали мені зрозуміти, що я теж повинна тішитися, адже вочевидь то була книжка зі знаменитої бабусиної книгозбірні довоєнних часів. Та, незважаючи на їх ентузіазм, я сховала дарунок і твердо вирішила більше ніколи не брати його до рук. Якби мені подарували “Віннету”, відомий пригодницький твір про Дикий Захід, ковбоїв й індіанців німецького письменника Карла Мая, я була б безмежно щасливою!
Втім, незабаром мені судилося прочитати свій різдвяний подарунок. Через місяць, одужуючи після гострого запалення легень, я пожаліласяматері, що в мене немає чого читати, і вона знову простягнула мені бабусину книжку – “Шекспір: книга для дітей та дорослих”. На цей раз вона зачарувала мене. Книгу написав Владислав Тарнавський. У 1931-му році її опублікували у Львові. Вона починається зі звернення до читачів, у якому Тарнавський пояснює, що він насамперед намагається “віддати свій борг Шекспіру” і віддячити йому за “хвилювання й втіху”, які отримував від його творів усе життя.
Цей загадковий Шекспір у житті Тарнавського став “провідною зіркою”, яка осяювала душу й супроводжувала його протягом Першої світової війни. Коли перебування у заледенілих траншеях, над якими гуркотіли снаряди, ставало нестерпним, він згадував монолог Гамлета і відчував полегшення. Згодом я дізналася, що Шекспір насправді став для нього, як писав Тарнавський, “довічним супутником”. У 1946 році комуністичний режим засудив його до десяти років ув’язнення за дисидентську діяльність. У 1948 році Тарнавському нарешті дозволили, щоб Шекспір “приєднався до нього” у в’язниці. Протягом декількох наступних років він перекладав повне зібрання творів Шекспіра. До своєї передчасної смерті у 1951 році Тарнавський встиг перекласти усі канонічні п’єси Шекспіра. На жаль, більшість його перекладів надруковано не було. Але саме Тарнавський змусив мене забути ковбоїв та індіанців заради Шекспіра.
— Отже, ваш особистий досвід, як і доля Тарнавського, засвідчують існування у творах Шекспіра особливих, так би мовити, цілющих якостей?
— Цілком погоджуюсь і вважаю, що оці, як ви кажете, зцілювальні якості, дійсно притаманні творам Шекспіра. Вони нехтують національними кордонами і часовими обмеженнями. Звісно, Тарнавський був не єдиним поляком, який визнавав здатність Шекспіра зцілювати і зупиняти, цитуючи Гамлета, “примноження нещасть” у цілому світі. Владислав Матлаковський, відомий варшавський хірург, у передмові до величезної, обсягом у вісімсот сторінок, збірки гамлетознавчих розвідок (1894), яку він уклав двома мовами, також писав про це. Він зізнався, що знаходив порятунок і розраду у творах Шекспіра у ті жахливі для кожного лікаря хвилини, коли на його очах страждали й вмирали пацієнти.
Феномен цілющих властивостей Шекспіра зрозумілий і дослідникам із інших країн світу. Видатний данський науковець позаминулого сторіччя Георг Брандес відкрито визнав, що свій тритомник, присвячений творчості Шекспіра, він написав лише тому, що прагнув переосмислити власне життя. Вочевидь, він також лікував душевні рани “бальзамом” шекспірівських творів.
Мій давній приятель український шекспірознавець професор Марк Соколянський розповів одного разу, що Панас Мирний у своєму щоденнику писав про схоже ставлення до Шекспіра. Я не пригадую його точних слів, але здається Мирний був у захваті від того, що попри усі зміни, яких зазнав світ після смерті Великого Барда, і незважаючи на те, що людство набуло безліч нових знань, ще ніхто не зміг заглянути у людську душу так глибоко, як це зробив саме він. Марк Соколянський казав мені, що читання шекспірівських творів допомогло П.Мирному подолати творчу й особисту кризу.
— Даруйте, чи мені почувся у вашій відповіді відголос того надмірного замилування постаттю Великого Барда, яке англомовна преса напівжартома охрестила “бардопоклонством”?
— Зачекайте, я зовсім не хотіла, щоб у вас склалося таке враження. Я впевнена, що захоплення творчістю Шекспіра, його здатністю “зцілювати” людство від душевних страждань і невирішувальних суперечностей буття, не слід зводити до сліпого й беззастережного поклоніння. Правду кажучи, хоча “бардопоклонство” досягло свого апогею в добу романтизму, цей своєрідний “культ” Шекспіра аж ніяк не обмежується дев’ятнадцятим сторіччям. Нещодавно він знову нагадав про себе, коли у 1998 році Гарольд Блум відверто заявив, що творіння Шекспіра становлять світську Біблію і мають розглядатися як загальнолюдське віровчення. Цьому світу, як писав Блум, потрібна “культура, що здатна об’єднати людей”, яка походить не з якогось окремого регіону, але починається з Шекспіра, найкращого і найголовнішого з усіх письменників, єдиного всесвітнього автора, твори якого читають та інсценують завжди й усюди. Їх вплив на світову культуру, як на тому наголошує Блум, перевершує авторитет Гомера і Платона. Шекспірівські твори можуть розповісти про духовну сутність людини не менше за священні книги Заходу і Сходу. Як вважає професор Блум, зібрання творів, що входять до шекспірівського канону, насправді вже набули статусу священної книги людства, принаймні в усьому світі вони трапляються не рідше за Біблію. Осереддям Біблії є Бог, або ідея Бога, його образ, але у центрі шекспірівських творів, які неодноразово уподібнювали до світської Біблії, на думку Блума, знаходиться їх автор, котрого чимало людей вважають незмінним осереддям західного літературного та митецького канону. Отже, якщо комусь із авторів судилося зрівнятися з моральним авторитетом Бога, цією людиною слід визнати Шекспіра. Блум також вважає, що за аналогією із біблійною “Книгою Буття” повне зібрання творів Шекспіра варто було б назвати “Книгою Реальності”.
— Ви погоджуєтеся з думкою Блума?
— Так, але й не повною мірою. Немає сумніву, що Блум винен у гіперболізованому “бардопоклонстві”. Але у його аргументах все ж є доля правди. Досить часто, у розважальних теле- і радіопрограмах твори Шекспіра разом із Біблією обирають у якості тих книг, які кожна людина неодмінно взяла б на безлюдний острів. У відомій британській радіопрограмі “Диски для безлюдного острову” гостям студії, зазвичай, спочатку пропонують Шекспіра і Біблію, а вже потім просять обрати ще декілька книг та музичних дисків чи платівок, які вони також хотіли б узяти із собою. Вірогідно, це роблять з тієї причини, що всі слухачі завжди обирають або Шекспіра, або Біблію, отже подібний вибір вважається заздалегідь нецікавим, таким, що не здатен відкрити особисті вподобання людини.
— В чому ж, на вашу думку, криється розгадка такої всеосяжної привабності Шекспіра? Можливо, вона полягає у його загальнолюдському значенні, яке вже багато сторіч отримує найширше визнання? Чи справа у його незмінній актуальності, що зачудовує нас і змушує в черговий раз перечитувати та переглядати шекспірівські твори?
— Загалом, як свідчить історія, у англомовних країнах, особливо у Великобританії, авторську постать Шекспіра сприймають зовсім інакше, ніж там, де люди не говорять англійською. Величезна відстань між часом, коли були написані його твори, і часом їх літературно-критичної рецепції змушує дослідників постійно переглядати свої уявлення про місце Шекспіра в контексті доби Ренесансу. Таким чином, ми отримуємо Шекспіра, глибоко вкоріненого в культурі єлизаветинської Англії та невідривно пов’язаного із її громадськими і політичними інституціями, митецькими традиціями, ідеологією та релігією, ми відтворюємо образ людини, особистість якої сформувалась за специфічних духовних і матеріальних обставин. Література здавна слугує сховищем заповітних духовних і культурних скарбів, отже подібне ставлення до Шекспіра призводить до того, що його твори постають ще й своєрідними носіями позачасових загальнолюдських цінностей.
Проте цей дослідницький підхід зазнав істотних змін завдяки досягненням нового історицизму, який визнавав, що далеке минуле завжди зумовлене сьогоденням. Прибічники нового історицизму наголошують, що минуле в нашому сприйнятті здатне змінюватися, саме тому їх тлумачення Шекспіра ґрунтується на всебічному вивченні розбіжностей між його добою і сьогоденням. Я ще повернуся до цього питання пізніше.
Як вважають представники іншого, теж доволі поширеного різновиду шекспірознавчої критики, змістове значення текстів Шекспіра актуалізується внаслідок їх прочитання. Тому у них вбачають відображення усіх проблем, негараздів і важливих питань, що коли-небудь турбували читачів цілого світу, незалежно від їх національного або соціального походження, релігійних чи морально-етичних переконань. В цьому випадку ми маємо справу із Шекспіром не тільки “на всі часи”, а й для всіх народів. Наразі, невід’ємною атрибутом досліджень, які здійснюються у цьому річищі, стали ще й пошуки у шекспірівських творах ознак мультикультуралізму.
— Чи не могли б ви докладніше розповісти про ваше ставлення до загальнолюдського значення творчості Шекспіра? Як воно узгоджується із ментальністю доби Відродження, зі “studia humanitas” та гуманізмом Ренесансу?
— Напевно, усім відомо, що поняття “гуманіст”, яке вперше почали вживати в Англії наприкінці XVI сторіччя, було перекладом італійського слова “umanista“, яким нарікали людей, що викладали так звані “humanea litterae” або “вільні мистецтва”, за висловом Просперо. Слово “umanist“, у свою чергу, є похідним від латинського виразу “studia humanitatis“, котре мало відразу три значення: людська природа; цивілізація чи культура, і добродійність. В Англії часів королеви Єлизавети так звані “примітивісти” вірили в те, що життя у великих містах та успадкована схильність до тваринної дикості псують природні людські чесноти. Гуманістичні уявлення про людину також ставили під сумнів релігійні фундаменталісти. Але ніхто у той період не заперечував існування “людської природи”. Навіть Макіавеллі, який, поза сумнівом, був найбільшим скептиком із усіх політичних теоретиків, усіма доступними йому засобами намагався довести, що минуле стає для нас доброю наукою лише тому, що людська природа одвіку залишається незмінною. Твори Шекспіра сповна ілюструють цю думку.
Я вбачаю загальнолюдське значення Шекспіра в його концептуалізації екзистенціальних вимірів життя: відчуження, любові, ненависті, амбіційності, марнославства, гіркого відчуття втрати, суспільних конфліктів та війн, а також хвороб, страждань і смерті, влади, яка за своєю природою є людяною, нелюдською та божественною водночас. Я вважаю, що дослідження образної матриці його текстів дає нам можливість долучитися до розуміння найважливіших антиномій людської екзистенції – без цього розуміння ми були б приречені пізнавати їх лише із власного досвіду. Твори Шекспіра допомагають позбутися наших дещо наївних уявлень про сувору дійсність: ми духовно дорослішаємо, відчуваємо потребу в толерантності до всіх рас і національностей, ми починаємо розуміти необхідність ставитися до життя з позицій гуманізму.
Загальна віра в людську добродійність є підґрунтям багатьох творів Шекспіра. Це ми бачимо зокрема у трагедії “Король Лір”. Тут Глостеру, якого зрадив власний син, допомагають, ризикуючи життям, прості слуги. В “Зимовій казці” поведінка Поліни теж демонструє приклад нездоланної прихильності до добра.
Всесвітнє значення Шекспіра, на мою думку, зумовлено його гуманізмом. Він звертається до нас крізь час і простір. Людську природу його твори тлумачать не як породження певних історичних обставин, вона постає як загальнолюдський феномен, сутність якого залишається незмінною за усіх можливих політичних, соціальних та культурних умов. Оскільки літературні тексти існують у свідомості читачів, або можливо їх зміст виникає десь поміж читачем і текстом, кожне прочитання творів Шекспіра уявнює їх вселюдський та позачасовий зміст і разом з тим занурює його у контекст сучасності. Іншими словами, як писав один британський критик, Шекспір не лише звертається до нас – ми теж розмовляємо з Шекспіром.
— Яким є ваше ставлення до “сучасності” Шекспіра, і як це поняття узгоджується із уявленнями про “позачасовий” характер його творів?
— Я мушу підкреслити, що, на мій погляд, “позачасова” значимість Шекспіра не заперечує його “сучасності”. Сучасність і вічність у його творах просто не здатні існувати окремо. З одного боку, ми бачимо канонізованого Шекспіра, який залишається загальновизнаним і незмінним протягом сторіч – таким собі літературним монументом, напівбогом, привілейованим автором зі світовим ім’ям, твори якого вимагають надзвичайної поваги. Але існує й інший Шекспір – наш сучасник, якого безліч разів адаптували, видозмінювали й пародіювали. Його твори наслідували, з ними проводили сміливі сценічні та кінематографічні експерименти, їх перекладали на різні мови у процесі невпинного обміну культурним досвідом. І часто все це робилося без особливого благоговіння перед їх “позачасовою” славою. Зараз я говорю передусім про тексти Шекспіра, але це ж саме стосується його ідей. До речі, на єдність “позачасового” і “сучасного” аспектів творчості Шекспіра ще у 1623 році звернув увагу Бен Джонсон. У своїй оді “В пам’ять про улюбленого мною автора, Містера Вільяма Шекспіра”, він назвав померлого колегу душею “нашого віку”, але й провістив, що той уславиться “на всі віки”.
— Чи ми спроможні точно з’ясувати, яким чином твори Шекспіра завжди залишаються не тільки “позачасовими” але й актуальними для сьогодення?
— Я вважаю, що цим ми маємо завдячувати вражаючому різноманіттю його сюжетів і образних форм та багатству його мови. Він охопив усі жахливі прояви дійсності, які відображують нерозривну єдність позачасового і сучасного у вічно незмінній трагедії, що зветься людським життям. Його твори непереборно ваблять нас завдяки тому, що в них уявнено архетипи гіркого досвіду людства. Він ніби дозволяє нам побачити потаємні механізми юнґіанської колективної підсвідомості. Кожна ідея, яку він увиразнює, завдяки його великому мистецтву полишає ниці сфери скороминущості й тимчасовості, здіймається у царину предвічного. Іншими словами, тексти Шекспіра, залишаючись позачасовими, не втрачають своєї актуальності. Вони чудово справляються із головним завданням літератури – створенням розмаїтої, резонансної й чаруючої словесної структури, яка не лише обдаровує читачів і слухачів новим, глибоко значущим й правдивим досвідом про складну й суперечливу сутність світу, але й обдаровує величезним задоволенням. Я вірю, що усю сукупність цих дорогоцінних якостей ми знаходимо насамперед у Шекспіра, хоча деякі літературознавці напевно скажуть, що творіння великих канонічних письменників, які з’явилися після нього (Достоєвський, Конрад, Флобер та багато інших), були нічим не гірші за шекспірівські.
— Оскільки ми вже визначилися із поняттям “сучасності” Шекспіра, підводячи підсумок, хотілося б дізнатися, яким чином його доповнює відома фраза талановитого польського критика Яна Котта, яку він десь років з сорок тому використав у назві своєї відомої книги?
— Я хочу підкреслити, що після смерті Шекспіра, кожне чергове сторіччя вважало його виключно “своїм”. Щоб переконатися в цьому, достатньо прочитати кілька шекспірознавчих розвідок, створених уXVІІI й ХІХ сторіччях або переглянути сучасні екранізації чи театральні версії його творів. Хоча Шекспір, на відміну від інших тогочасних письменників, продовжує жити в усіх наступних епохах, включно з нашою, причину такого безсмертя, на мою думку, не варто шукати у його здатності відкривати й провіщати нечувані істини. Шекспір не пророк – він є породженням свого соціокультурного середовища і часу. Але його світовідчуття є надзвичайно цікавим: у кожному творі він допомагає нам зрозуміти, яким складним і важким був шлях людей його часу до розуміння сенсу буття. В поемі, що увійшла до Першого фоліо, Леонард Діггс недарма згадував про здатність Шекспіра дивитися на світ очима свідка перших днів Творіння. Тому я переконана, що Шекспір дав можливість усім прийдешнім поколінням заново поглянути на його світ, оцінити відстань та відчути різницю між його сторіччям і сьогоденням. Іншими словами, Шекспір допомагає нам краще зрозуміти нашу роль в історії.
— Але яким чином із цими поглядами узгоджується концепція Яна Котта, що справив величезний, ледь не революційний вплив на світове шекспірознавство, коли впевнено проголосив: “Шекспір – наш сучасник”?
— Ідеї Котта, що їх утілено в книзі “Шекспір – наш сучасник”, базувалися на його особистому досвіді та підбили підсумки найважливіших досягнень польського шекспірознавства за перші десятиліття комуністичного режиму. Добре завуальовані політичні паралелі, які він проводив між тоталітарними режимами ХХ-го сторіччя і подіями далекого минулого, зокрема Війною Троянд, надихнули цілий ряд відомих театральних режисерів, серед яких були Пітер Брук, Пітер Холл, Майкл Богданов, Аріан Мнушкін, Чарлз Моровіц і Джорджіо Стренер. Почалися пошуки сценічних форм, у яких шекспірівські п’єси поставали алегоріями новочасних соціально-політичних обставин. Дивлячись на зростаючу кількість театральних постановок, що виникали під впливом його книги, Котт навіть жартував з них та й з власного прізвища. Він казав, що всі ці новітні інтерпретації вірогідно залишаться в анналах історії театру під загальною назвою “котячий підхід”.
Прибічники традиційних академічних цінностей неодноразово засуджували книгу Котта. Вони вказували на нездоланні світоглядні розбіжності між нами і Шекспіром, наполягали на тому, що спроби Котта прочитати Шекспіра на тлі сучасних політичних подій примітивізують розуміння його творчості.
Одна з найуїдливіших рецензій на книгу “Шекспір – наш сучасник” була опублікована у Великобританії під назвою “Кислота у річці Ейвон”. Її автор почувався ображеним розмислами Котта, адже ті начебто заохочували до “спотворення Шекспіра”. Використане у назві рецензії слово “кислота”, на мій погляд, розкриває сутність побоювань, які висловлювали з приводу праці Котта прихильники традиційного сприйняття шекспірівських текстів. Річ у тому, що у протиборстві з усталеною академічною парадигмою літературознавства шістдесятих років книга Котта демонструвала свою здатність перетворюватися у знаряддя деконструкції. Вона, як ота “кислота”, розчиняла в собі усі перепони і відкривала читачам добре замасковане хитросплетіння ідеологічних стратегій, що крилися за офіційно визнаними “безсумнівними” істинами й умовностями шекспірознавства, керованого згори. Вона довела, що уніфіковане формування і використання шекспірівського канону має свої причини і небезпечні наслідки, що можуть завести надто далеко – навіть у царину протистояння ворогуючих супердержав.
Переклади книги “Шекспір – наш сучасник” з’явилися в сорока восьми країнах і неодноразово перевидавалися. Ця книга революціонізувала шекспірознавство й драматургію. Вона привернула увагу світової спільноти не лише до польських, а й усіх східноєвропейських й центральноєвропейських постановок творів Шекспіра, що здійснювалися під владою комуністів. Але важливішим було те, що вона сприяла звільненню Шекспіра від романтичного імперативу вічної незмінності й трансцендентності, змертвілого академічного педантизму й байдужості з боку сучасних митців. Світове шекспірознавство, яке раніше було прерогативою англо-американських вчених, назавжди змінилося завдяки новаторським інтерпретаціям Яна Котта.
До того ж, сама особистість Котта зруйнувала чимало культуральних табу, адже він був аутсайдером, поляком, що перебував по інший бік залізної завіси. Він не належав до визнаного англосаксонського академічного істеблішменту. Як написано в його некролозі, Котт навіть не був справжнім шекспірознавцем і погано володів англійською. Хоча він здобув добру освіту, він не був типовим науковцем, але ще більше дивує те, що він був театралом, людиною із непересічною вдачею, і поводився як справжня знаменитість. У своїй книзі він дражнив читачів, провокував їх обурення, закликав до нескінченних суперечок.
Погана англійська Котта не давала можливості безпосередньо звертатися до текстів Шекспіра. Тому його книга послаблювала позиції тих дослідників, що вважали Шекспіра захисником і пропагандистом англійської як мови міжнародного спілкування. Водночас вона долучалася до тих пошуків загальноприйнятих культуральних ікон, попит на які відчутно зріс у повоєнному світі. Наскільки мені відомо, Котт ніколи не тяжів до постсруктуралістських теорій, які втішаються свободою безвладдя в царині літератури. Але його розвідка привернула увагу до проблеми сприйняття творів Шекспіра з позицій мультикуральної багатозначності та постструктуралістських уявлень про нездоланну суб’єктивність сприйняття канонічних текстів. Врешті-решт, загальносвітовий попит на мультикультурального Шекспіра призвів до того, що його твори звикли сприймати лише у перекладах. “Шекспіра позбавлено його мови”, – так визначає цей феномен Денніс Кеннеді.
Загалом усі критичні виступи Котта, особливо ті, що були присвячені театру, остаточно підтвердили той факт, що у світі більшість читачів і акторів знайомилися із творами Шекспіра переважно в перекладах або читали їх “чужинською” для них англійською мовою. Парадокс полягає в тому, що сьогодні англієць Шекспір промовляє до численних своїх читачів і глядачів із якимсь дивним акцентом, або взагалі говорить якоюсь іншою мовою – принаймні такою, що вже не є суто англійською. З традиційної точки зору, такий підхід вважаються єрессю, що підриває багатовікові підвалини канонічної репрезентації творів Шекспіра у літературознавстві та драматургії.
— Як я розумію, ідеї Котта видозмінилися, але нікуди не зникли? Чи вони досі спроможні впливати на методологію новітнього шекспірознавства?
— З моєї точки зору, ідеї Котта та їх сценічне втілення у творах Пітера Брука, мали довготривалий вплив на світове шекспірознавство, хоча зараз деякі з цих постановок здаються ледь не безглуздими, що спонукає багатьох до їх дискредитації. Однак вони безперечно сприяли подоланню культуральних бар’єрів і надихнули митців і дослідників на пошуки нових підходів до оригінальних текстів Шекспіра, написаних тією архаїчною англійською мовою, яка у наш час стала “чужою” навіть для самих англійців.
Мені важко усвідомити, чому представники нового історицизму, ґендерних, постколоніальних і мультикультуральних студій ігнорують Котта, замість того, аби визнати його своїм провідним предтечею. Зрештою, вони систематично роблять те саме, що й Котт – єдина відмінність між ними полягає в тому, що його ідеї представлені у формі обережних натяків і метафор, тоді як сучасні критики можуть бути цілком відвертими і не боятися переслідувань. Книга “Шекспір – наш сучасник” стала не лише першою спробою розірвати стосунки з академічним літературознавчим дискурсом; вона сприяла подоланню традиційної монополії англомовних студій у міжнародному Шекспірознавстві. У своїй праці Котт привернув увагу до постійних змін у ставленні сучасників до творчості Шекспіра, які були особливо помітними у країнах, де люди не говорили англійською. В минулому країни, що знаходилися на маргінесах англо-американського культурного простору, намагалися захистити свої гетерогенні національні інтереси, і заради цього свідомо протиставляли власну відмінність глобальній гегемонії об’єднаного англомовного світу. У шістдесяті роки книга Котта, що спиралася на мультикультуральні цінності, допомогла новоз’явленим або відродженим культурам підтвердити власне право на визнання міжнародної спільноти.
Його метод був доволі простим. Він привернув увагу до культури своєї батьківщини, зодягнувши письменника Шекспіра у польський кунтуш, і навпаки – показав, як польська історія та література здатна заново проілюструвати загальновідомі шекспірівські тексти. Звісно ж, він не був першовідкривачем, але його метод зацікавив багатьох своєю оригінальністю. Його інтерпретації творів Шекспіра були невід’ємними від польського національного контексту – за його межами вони втрачали будь-який сенс, але Котт ставився до власної суб’єктивності цілком серйозно і не збирався за неї вибачатися.
Саме така суб’єктивність властива й публікаціям Воле Шоїнкі, який стверджував, що Шекспір був арабом, а його справжнє прізвище, очищене від англізованих перекручень, має звучати як “Шейк-аль-Сабаір”. Це мабуть один із найвідоміший зразків подібного “привласнення” Шекспіра неанглійською культурою. Звісно, аргументи Шоїнкі мали дещо іронічний характер, але у своїх есеях він передусім прагнув популяризувати цінності ісламської цивілізації на міжнародних форумах. Разом з тим, він із вдячністю говорив про суб’єктивне ставлення інших поетів і драматургів до феномену Шекспіра, позаяк їх найбільш хитромудрі тлумачення шекспірівських творів неодмінно приводять нас до першоджерела і дозволяють в черговий раз поцінувати його драматичний геній. Водночас Шоїнка не забував про свою місію і наполягав на тому, що ісламська культура цілком імовірно могла стати скарбницею натхнення для багатьох творів Шекспіра, серед яких були “Антоній і Клеопатра”, “Венеціанський купець” і “Комедія помилок”.
Національні адаптації шекспірівських п’єс, що створювалися протягом декількох останніх десятиліть, відкривають нові перспективи для вивчення Шекспіра як “нашого сучасника”. Хоча постмодернізм ставить під сумнів істинність гуманізму (саму ідею гуманізму), і стає на заваді розумінню незмінної актуальності і загальнолюдського значення Шекспіра, він не заперечує існування зв’язків між його творами та дискурсивними практиками соціального, національного і культурного середовищ. Постмодерний злам культуральної парадигми значно пришвидшив процес націоналізації Шекспіра: невпинний обмін досвідом між представниками різних культур, притаманний сучасному міжнародному шекспірознавству, постійно збагачує наше розуміння шекспірівських творів і допомагає визначати місце їх автора не лише у “великому наративі” світового літературного процесу, а й у “малих наративах” кожної окремої країни (я вважаю, що ідеї Котта суттєво сприяли руйнуванню цієї парадигми). На мою думку, саме цьому ми маємо завдячувати величезній кількості досліджень, присвячених “життєписам” Шекспіра у різних культурах, які щороку з’являються в усьому світі.
Також варто звернути увагу на те, що спілкування між представниками різних, часто дуже далеких культур – бразильської і французької, індійської й іспанської та багатьох інших, – відбувається на лише під час офіційних літературознавчих конференцій або театральних фестивалів. Новочасне шекспірознавство залучає до своєї сфери увесь спектр культуральних зв’язків, що виникають довкола творів Шекспіра, передусім у масовій культурі – у кінематографі й комерційній рекламі, у митецьких проектах студентів і риториці відомих політиків. На цей час вже давно стало аксіомою, що будь-які суто етнічні або мультикультуральні дослідження, до яких залучають Великого Барда, стають справжнім вікном у світ міжнародної культури, і, як вважає відомий британський шекспірознавець Теренс Гоукс, уявнюють не лише те, про що “говорить” Шекспір, але й те, що ми хочемо сказати за його підтримки.
Звісно, завдяки цьому ми зовсім необов’язково стаємо спеціалістами з української історії, чилійської драматургії або китайського фольклору. Втім, національне осучаснення Шекспіра надає нам пречудову можливість читати й обговорювати його твори, і поширювати нові знання про нескінченне багатоцвіття людських традицій і вірувань на полотні світової культури. Вже з’явилося чимало книг про Шекспіра у Японії й Бразилії, Австралії, Канаді й Румунії, опубліковано безліч статей, присвячених конкретним питанням мультикультуралізму і глобалізму в сучасному шекспірознавстві. Іншими словами, сьогодні у світі дослідники й театральні режисери по-новому сприймають ті критичні практики шекспірознавства, які протягом віків вважалися непорушними. Мультикультуральний підхід також допомагає переглянути уявлення західного світу про сутність театрального перформенсу в контексті шекспірівських сценічних практик інших культур, відмінних від західної. Оскільки за багато років ми вже звикли до того, що поруч з літературними існують також інші “тексти”, зокрема драматургія з її давніми традиціями театральної критики, а також ресурси мережі Інтернет, у якій текст як такий є важливим, але не першорядним фактором, ми зрозуміли, що цей багатоманітний “Текст” може бути написаний кожною мовою і здатен репрезентувати будь-яку культуру.
—Ваші слова змушують згадати ще й інше питання: наскільки мені відомо, ви є головним редактором міжнародного часопису “Multicultural Shakespeare: Translation, Appropriation and Performance“. Якою є головна мета цього видання?
— Цей журнал є щорічним колективним виданням, і нам хочеться вірити, що завдяки дискусіям, які точаться на його сторінках, він сприяє мультикультуральному розумінню творчості Шекспіра. Журнал має багаторічну історію. Вперше його почали видавати під назвою “Shakespeare Translation” завдяки ініціативі Тошіказу Оями з Університету Сейжо в Японії, якого було обрано головою Дослідницького комітету з перекладів творів Шекспіра на Першому світовому конгресі шекспірознавців, що проводився у Ванкувері у 1971 році. З того часу журнал неодноразово змінювався. У 1986 році він був перейменований на “Shakespeare Worldwide: Translation and Adaptation“, а його новим редактором стала Йошіко Кавачі. У 2003 році часопис отримав теперішню назву, і саме тоді професор Кавачі запросила мене до редколегії. Протягом десятиліть головним об’єктом нашого журналу є створення певного глобалізованого простору, в якому представники різних культур можуть ділитися знаннями про національно зумовлені, локальні іпостасі Шекспіра.
Нині журнал видається в Польщі, і на його сторінках друкуються численні дискусії, дослідження і рецензії, в ньому представлено різноманітні думки з приводу локальних проблем, тем і предметів, які сприяють розумінню та митецькій і літературно-критичній рецепції творчості Шекспіра головним чином за межами англо-американського контексту. В минулих випусках було надруковано статті, присвячені таким темам, як іспанські переклади Шекспіра, китайські адаптації його п’єс, історія рецепції шекспірівських творів в Японії, вплив політичних п’єс Шекспіра на румунський загал, російське шекспірознавство комуністичної доби та сучасні індійські дослідження його творчості. Я б із радістю почала співпрацювати із українськими науковцями. Можливо, вони підготують матеріали для його окремого числа, цілковито присвяченого Шекспіру в Україні.
— Які ще нові тенденції виникають у сучасному шекспірознавстві?
— Я вважаю, що впродовж останніх десятиліть завдання головних галузей шекспірознавства не змінилися радикальним чином, хоча вони, безперечно, самі мусили еволюціонувати, аби відповідати потребам сьогодення. Гадаю, що сучасна міждисциплінарність і взаємозв’язки між різними літературознавчими підходами можуть лише порадувати дослідника. Психоаналіз і новий історицизм, культуральний матеріалізм, новий фактуалізм, тобто новітні підходи до жанру біографії, текстології та редагування текстів, феміністичні студії й так звана “теорія збочень”, постколоніальна критика і теорія перформенсу, – все це стимулює постійний науковий інтерес до вивчення творчості Шекспіра. Завдяки відкритості цих підходів, їх важко сприймати як єдине ціле, але саме завдяки цій відкритості вони залучають читачів до діалогу із тими новими ідеями, які вони втілюють.
Деякі дослідники вважають, що “презентизм” у шекспірознавстві є скороминущим, а втім лише час дасть відповідь на питання, наскільки популярним виявиться цей критичний підхід. На жаль, його неможливо детально проаналізувати у стислих межах інтерв’ю, окрім цього, чимало його аспектів все ще не визначено остаточно. Можна сказати, що певним чином “презентизм” розвинувся із нового історицизму й культурального матеріалізму. Ми бачимо, що обидва вони базуються на уявленнях про те, що жоден дослідник не в змозі забути про свою теперішність і адекватно відтворити минуле, зокрема культуру часів Шекспіра. Відомі представники “презентизму” – Теренс Гоукс і Хью Грейді, мають дещо відмінні погляди на сутність цього критичного підходу. В цілому “презентизм” посутньо передбачає історично зумовлену дослідницьку практику. Він визнає, що минуле можливо поцінувати лише з точки зору сьогодення, і що позиція Шекспіра у сучасності є подібною за структурою до тієї, власне такої ж перехідної позиції, яку він займав у своєму часі. “Презентизм” також стверджує та уявнює безпосередню свободу і креативну енергію, притаманну акту критичного прочитання. На даний час вже видано декілька важливих праць, присвячених цьому підходу у шекспірознавстві, серед них варто назвати книги Т.Гоукса “Shakespeare in the Present” (2002) і Х.Грейді “Presentist Shakespeare” (2007).
У цілому, індустрія шекспірознавства невпинно розвивається. Кожен рік, як свідчить “Світова бібліографія Шекспіра” за редакцією Джеймса Гернера, публікується чимало нових, вельми цікавих розвідок. Зокрема, у галузі текстологічних досліджень науковці звертають увагу на різні редакції і адаптації тексів шекспірівських п’єс, вивчають інтертекстуальні зв’язки його творів, що дає можливість краще зрозуміти притаманну Шекспіру схильність до співавторства і запозичення. Це означає, що ми мусимо переглянути наші уявлення про їх незмінну канонічність. Оскільки тепер ми вже не сприймаємо шекспірівські п’єси лише як автороцентричні творіння, як це робили критики і дослідники минулого, текстологічні студії розширюють дослідницькі обрії, зокрема вдаються до вивчення репертуару театральних компаній єлизаветинських часів. Я вважаю це винятково цікавою темою.
Театральна рецепція творів Шекспіра залишається важливою цариною академічних інтересів. Хоча деякі вчені й надалі віддають перевагу так званим “традиційним” театральним студіям, зосередженим на вивченні збігів та відмінностей у репрезентаціях шекспірівських п’єс у минулому і сьогоденні, все більше науковців звертається до теорії перформенсу, яка ще знаходиться у зародковому стані. У 2005 році була видана ґрунтовна збірка розвідок “A Companion to Shakespeare and Performance” за редакцією Б. Ходгдон і В.Б. Вортена. Я наполегливо рекомендую її тим, хто бажає познайомитися з теорією перформенсу в шекспірознавстві.
Ще однією продуктивною галуззю шекспірознавства вже давно є дослідження кінематографічних інтерпретацій п’єс Шекспіра. Вона зосереджується на висвітленні взаємозв’язків між текстом, театром і кінематографом на історико-культурному і політичному тлі.
— Чи існує в Польщі Центр шекспірознавства?
— Ні, подібного центру не існує, хоча в Ґданську є Польська Шекспірівська Асоціація і Фундація Theatrum Gedanense, які популяризують театральні постановки творів Шекспіра і шекспірознавство на теренах Польщі. Фундацією Theatrum Gedanense керує професор Єжи Лімон, видатний шекспірознавець світового рівня. Головною метою фундації є відтворення єлизаветинського театру в Ґданську. Цей театр було засновано в XVII сторіччі, і в ньому виступала трупа мандрівних англійських акторів, які грали перед польськими мешканцями і досить великою шотландською спільнотою міста. Професор Лімон розповів про цей феномен у монографії “Gentlemen of a Company“. Фундація проводить щорічні шекспірівські театральні фестивалі, на які з’їжджаються митці з усього світу. Наскільки мені відому, в цьому фестивалі вже брали участь декілька видатних українських акторів і режисерів.
Польська шекспірівська асоціація разом із Фундацією Theatrum Gedanense неодноразово проводили міжнародні конференції, результати яких пізніше були оприлюднені в окремих збірках. Два роки тому вони також провели серію лекцій під назвою “Шекспірівські читання”. В цьому проекті взяло участь чимало відомих польських дослідників і театральних митців.
У багатьох університетах Польщі активно ведуться шекспірознавчі дослідження. Сьогодні Шекспір приваблює багатьох польських вчених, хоча раніше, коли я починала свою університетську кар’єру, все було зовсім інакше. В Ягеллонському університеті працює декілька видатних спеціалістів у цій галузі, зокрема професор Марта Гібінська, яка є одним із провідних шекспірознавців країни. Шекспіра вивчають також у Познані і Варшаві та багатьох інших університетах.
— Якими дослідницькими проектами ви займаєтеся останнім часом?
— У червні 2008 року я підготувала до друку мою монографію, присвячену Айрі Елдріджу (1807-1867) – який першим із усіх афро-американських акторів отримав ролі у трагедіях Шекспіра. Матеріали для цієї книги я збирала майже десять років. Як вам напевно відомо, Елдрідж раптово помер під час гастролей у Лодзі, моєму рідному місті, де його і поховали. В дитинстві я побачила його могилу, розташовану на найстарішому цвинтарі міста, і з тих пір думки про нього переслідували мене. Пошуки архівних матеріалів для цієї монографії виявилися надзвичайно складною і копіткою справою. Мені пощастило, тому що я змогла проводити свої дослідження у США завдяки програмі Fulbrightі стипендії Folger Shakespeare Library Fellowships. Я також отримала можливість шукати потрібні матеріали в архівних центрах Великої Британії.
На жаль, мої українські колеги-шекспірознавці останнім часом не оприлюднили жодного дослідження, присвяченого обставинам подорожі Елдріджа на Україну і його дружнім стосункам із Тарасом Шевченком. Поки що до цієї теми зверталися дослідники з Канади і Сполучених Штатів, але я впевнена, що співпраця з українськими спеціалістами та їх внесок у подальше вивчення цього питання піде всім на користь. Минулого року наш факультет організував міжнародний симпозіум із нагоди двохсотріччя з дня народження Елдріджа, і я дуже сподівалася, що українські науковці приєднаються до нашої дискусії. Я надзвичайно зацікавлена у контактах з вашими дослідниками. До речі, зараз ми редагуємо матеріали симпозіуму, які згодом будуть видані окремою збіркою в Німеччині. Минулого тижня я завершила вступне слово до неї.
— Якими ще проектами ви займаєтеся на даний час?
— У моєму черговому дослідницькому проекті я хочу повернутися до текстів Шекспіра, оскільки моя остання монографія має радше культуральний, ніж літературознавчий характер. Вивчаючи життя й професійну діяльність Елдріджа у ХІХ сторіччі, я набула чимало нових знань про політику, соціологію, культуру, і, певна річ, тогочасну історію. Це було надзвичайно цікаво, але тепер мені б хотілося повернутися до текстів Шекспіра, особливо до його недраматичних творів, і продовжити моє дослідження єлизаветинського періоду та європейського ренесансу. Я також маю декілька інших проектів, якими я зараз займаюся.
Наш факультет, на якому працюють головним чином молоді енергійні науковці, брав участь у підготовці Польської Бібліографії Шекспіра у 1980-2000 роках, яка була опубліковано у видавництві Ossolineum– одному з найпрестижніших видавничих центрів Польщі. Створення цієї бібліографії потребувало невичерпного ентузіазму і чернечого терпіння. Власне, це перша повністю анотована бібліографія Шекспіра, опублікована в Польщі – у ній представлено короткий переказ змісту кожної публікації. Я також маю згадати про те, що наш факультет складає щорічну бібліографію публікацій, присвячених Шекспіру в польській культурі. Вона оприлюднена у World Shakespeare Bibliography і вже зараз є у вільному доступі в мережі Інтернет. Це моя улюблена “дитинка”, адже я працюю над цією бібліографією з 1980 року.
У 2006 році в Польщі з’явилася перша монографія, в якій були представлені наукові досягнення Стівена Грінблатта. Мої колеги переклали ряд його найвідоміших есе, а я написала вступний розділ, присвячений новому історицизму і його критичним та інтерпретаційним практикам. Сьогодні ми також беремо участь у спільному проекті з Університетом Гента в Бельгії, який присвячено вивченню польсько-нідерландських культуральних зв’язків. Проект фінансовано Польською і Фламандською академіями наук.
Троє моїх докторантів вже майже завершили свої дисертації, і я сподіваюсь, що наша співпраця продовжиться в майбутніх проектах. Я думаю, що мені дуже пощастило кооперуватися з такими чудовими молодими людьми. Інколи я навіть заздрю їм, адже в них є набагато більше можливостей, ніж мала я, коли була в їхньому віці. Завдяки мережі інтернет вони мають вільний доступ до світової наукової спільноти. Зайшовши на один із букіністичних сайтів, наприклад,Amazon.com, який мої студенти жартома називають “Амазонія”, вони можуть придбати будь-яку щойно видану книгу. Вступивши до Європейського Союзу, ми отримали можливість проходити стажування за кордоном завдяки програмам Erasmusй Socrates. У комедії “Кінець діло хвалить” графиня Руссільйонська, жартуючи з Лавашем, говорить, що вона хотіла б оволодіти “мистецтвом знову помолодшати, якщо це можливо”. Інколи в мене виникає таке ж бажання, адже у шекспірознавстві існує стільки цікавих речей, які мені так кортить опанувати, досліджувати і викладати, але ж інколи я просто побоююся, що на все це мені забракне часу.
Розмову вів Дмитро Дроздовський,
Національний університет «Києво-Могилянська академія»
З англійської переклав Михайло Калініченко