Ізабелла Вітні (роки життя невідомі, публікувалася в період 1567–1573). Перша в історії англійської літератури професійна поетка або принаймні перша в історії англійської літератури жінка, яка опублікувала світську поезію. Про життя Ізабелли вкрай мало точних
відомостей, окрім того, що вона опублікувала дві збірки віршів – у 1567 та у 1573 рр., першу – видимо, у співавторстві. Судячи з творів, Ізабелла належала до дрібного дворянства, певний час, як було заведено, служила в Лондоні у знатнішої пані і вважала, що може займатися літературною діяльністю доти, доки не вийде заміж і не присвятить себе родині. Найзнаменитіший твір – опублікована у збірці 1573 р. міська поема «Спосіб її заповіту, і що вона залишила Лондону» («The Manner of Her Will, and What She Left to London»), у якій авторка, уявляючи Лондон як недоброго до неї коханого, з яким розлучається, складає опис Лондона другої половини XVI ст.

Isabella Whitney (ca. 1540-after 1580)
Will and Testament

The Aucthour (though loth to leave the Citie)
vpon her Friendes procurement, is constrained
to departe: wherfore (she fayneth as she would die)
and maketh her WYLL and Testæment, as foloweth:
With large Legacies of such Goods and riches
which she moste aboundantly hath left behind her:
and therof maketh LONDON sole executor to se
her Legacies performed.

A comunication which the Auctor had to London,
before she made her Wyll.

1 The time is come I must departe
2 from thee, ah, famous Citie:
3 I never yet, to rue my smart,
4 did finde that thou hadst pitie,
5 Wherefore small cause ther is, that I
6 should greeve from thee to go:
7 But many Women foolyshly,
8 lyke me, and other moe.
9 Doe such a fyxed fancy set,
10 on those which least desarve,
11 That long it is ere wit we get,
12 away from them to swarve,
13 But tyme with pittie oft wyl tel
14 to those that wil her try:
15 Whether it best be more to mell,
16 or vtterly defye.
17 And now hath time me put in mind,
18 of thy great cruelnes:
19 That never once a help wold finde,
20 to ease me in distres.
21 Thou never yet woldst credit geve
22 to boord me for a yeare:
23 Nor with Apparell me releve
24 except thou payed weare.
25 No, no, thou never didst me good,
26 nor ever wilt, I know:
27 Yet am I in no angry moode,
28 but wyll, or ere I goe,
29 In perfect love and charytie
30 my Testament here write:
31 And leave to thee such Treasurye,
32 as I in it recyte.
33 Now stand a side and geve me leave
34 to write my latest Wyll:
35 And see that none you do deceave,
36 of that I leave them tyl.

The maner of her Wyll, and what she left to London: and to all those in it: at her departing.

37 I whole in body, and in minde,
38 but very weake in Purse:
39 Doo make, and write my Testament
40 for feare it wyll be wurse.
41 And fyrst I wholy doo commend,
42 my Soule and Body eke:
43 To God the Father and the Son,
44 so long as I can speake.
45 And after speach: my Soule to hym,
46 and Body to the Grave:
47 Tyll time that all shall rise agayne,
48 their Judgement for to have.
49 And then I hope they both shal meete.
50 to dwell for aye in ioye:
51 Whereas I trust to see my Friends
52 releast, from all annoy.
53 Thus have you heard touching my soule,
54 and body what I meane:
55 I trust you all wyll witnes beare,
56 I have a stedfast brayne.

57 And now let mee dispose such things,
58 as I shal leave behinde:
59 That those which shall receave the same,
60 may know my wylling minde.
61 I firste of all to London leave
62 because I there was bred:
63 Braue buildyngs rare, of Churches store,
64 and Pauls to the head.
65 Betweene the same: fayre streats there bee,
66 and people goodly store:
67 Because their keeping craveth cost,
68 I yet wil leave him more.
69 First for their foode, I Butchers leave,
70 that every day shall kyll:
71 By Thames you shal have Brewers store,
72 and Bakers at your wyll.
73 And such as orders doo obserue,
74 and eat fish thrice a weeke:
75 I leave two Streets, full fraught therwith,
76 they neede not farre to seeke.
77 Watlyng Streete, and Canwyck streete,
78 I full of Wollen leave:
79 And Linnen store in Friday streete,
80 if they mee not deceave.
81 And those which are of callyng such,
82 that costlier they require:
83 I Mercers leave, with silke so rich,
84 as any would desyre.
85 In Cheape of them, they store shal finde
86 and likewise in that streete:
87 I Goldsmithes leave, with Iuels such,
88 as are for Ladies meete.
89 And Plate to furnysh Cubbards with,
90 full braue there shall you finde:
91 With Purle of Siluer and of Golde,
92 to satisfye your minde.
93 With Hoods, Bungraces, Hats or Caps,
94 such store are in that streete:
95 As if on ton side you should misse
96 the tother serues you feete.
97 For Nets of every kynd of sort,
98 I leave within the pawne:
99 French Ruffes, high Purles, Gorgets and Sleeves
100 of any kind of Lawne.
101 For Purse or Kniues, for Combe or Glasse,
102 or any needeful knacke
103 I by the Stoks have left a Boy,
104 wil aske you what you lack.
105 I Hose doo leave in Birchin Lane,
106 of any kynd of syse:
107 For Women stitchte, for men both Trunks
108 and those of Gascoyne gise.
109 Bootes, Shoes or Pantables good store,
110 Saint Martins hath for you:
111 In Cornwall, there I leave you Beds,
112 and all that longs thereto.
113 For Women shall you Taylors have,
114 by Bow, the chiefest dwel:
115 In every Lane you some shall finde,
116 can doo indifferent well.
117 And for the men, few Streetes or Lanes,
118 but Bodymakers bee:
119 And such as make the sweeping Cloakes,
120 with Gardes beneth the Knee.
121 Artyllery at Temple Bar,
122 and Dagges at Tower hyll:
123 Swords and Bucklers of the best,
124 are nye the Fleete vntyll.
125 Now when thy Folke are fed and clad
126 with such as I have namde:
127 For daynty mouthes, and stomacks weake
128 some Iunckets must be framde.
129 Wherfore I Poticaries leave,
130 with Banquets in their Shop:
131 Phisicians also for the sicke,
132 Diseases for to stop.
133 Some Roysters styll, must bide in thee,
134 and such as cut it out:
135 That with the guiltlesse quarel wyl,
136 to let their blood about.
137 For them I cunning Surgions leave,
138 some Playsters to apply.
139 That Ruffians may not styll be hangde,
140 nor quiet persons dye.
141 For Salt, Otemeale, Candles, Sope,
142 or what you els doo want:
143 In many places, Shops are full,
144 I left you nothing scant.
145 Yf they that keepe what I you leave,
146 aske Mony: when they sell it:
147 At Mint, there is such store, it is
148 vnpossible to tell it.
149 At Stiliarde store of Wines there bee,
150 your dulled mindes to glad:
151 And handsome men, that must not wed
152 except they leave their trade.
153 They oft shal seeke for proper Gyrles,
154 and some perhaps shall fynde:
155 (That neede compels, or lucre lures
156 to satisfye their mind.)
157 And neare the same, I houses leave,
158 for people to repayre:
159 To bathe themselues, so to preuent
160 infection of the ayre.
161 On Saturdayes I wish that those,
162 which all the weeke doo drug:
163 Shall thyther trudge, to trim them vp
164 on Sondayes to looke smug.
165 Yf any other thing be lackt
166 in thee, I wysh them looke:
167 For there it is: I little brought
168 but nothyng from thee tooke.
169 Now for the people in thee left,
170 I have done as I may:
171 And that the poore, when I am gone,
172 have cause for me to pray.
173 I wyll to prisons portions leave,
174 what though but very small:
175 Yet that they may remember me,
176 occasion be it shall:
177 And fyrst the Counter they shal have,
178 least they should go to wrack:
179 Some Coggers, and some honest men,
180 that Sergantes draw a back.
181 And such as Friends wyl not them bayle,
182 whose coyne is very thin:
183 For them I leave a certayne hole,
184 and little ease within.
185 The Newgate once a Monthe shal have
186 a sessions for his share:
187 Least being heapt, Infection might
188 procure a further care.
189 And at those sessions some shal skape,
190 with burning nere the Thumb:
191 And afterward to beg their fees,
192 tyll they have got the some.
193 And such whose deedes deserueth death,
194 and twelue have found the same:
195 They shall be drawne vp Holborne hill,
196 to come to further shame:
197 Well, yet to such I leave a Nag
198 shal soone their sorowes cease:
199 For he shal either breake their necks
200 or gallop from the preace.
201 The Fleete, not in their circuit is,
202 yet if I geve him nought:
203 It might procure his curse, ere I
204 unto the ground be brought.
205 Wherfore I leave some Papist olde
206 to vnder prop his roofe:
207 And to the poore within the same,
208 a Boxe for their behoofe.
209 What makes you standers by to smile.
210 and laugh so in your sleeve:
211 I thinke it is, because that I
212 to Ludgate nothing geve.
213 I am not now in case to lye,
214 here is no place of iest:
215 I dyd reserve, that for my selfe,
216 yf I my health possest.
217 And ever came in credit so
218 a debtor for to bee.
219 When dayes of paiment did approch,
220 I thither ment to flee.
221 To shroude my selfe amongst the rest,
222 that chuse to dye in debt:
223 Rather then any Creditor,
224 should money from them get.
225 Yet cause I feele my selfe so weake
226 that none mee credit dare:
227 I heere reuoke: and doo it leave,
228 some Banckrupts to his share.
229 To all the Bookebinders by Paulles
230 because I lyke their Arte:
231 They e’ry weeke shal mony have,
232 when they from Bookes departe.
233 Amongst them all, my Printer must,
234 have somwhat to his share:
235 I wyll my Friends these Bookes to bye
236 of him, with other ware.
237 For Maydens poore, I Widdoers ritch,
238 do leave, that oft shall dote:
239 And by that meanes shal mary them,
240 to set the Girles aflote.
241 And wealthy Widdowes wil I leave,
242 to help yong Gentylmen:
243 Which when you have, in any case
244 be courteous to them then:
245 And see their Plate and Iewells eake
246 may not be mard with rust.
247 Nor let their Bags too long be full,
248 for feare that they doo burst.
249 To e’ry Gate vnder the walles,
250 that compas thee about:
251 I Fruit wives leave to entertayne
252 such as come in and out.
253 To Smithfeelde I must something leave
254 my Parents there did dwell:
255 So carelesse for to be of it,
256 none wolde accompt it well.
257 Wherfore it thrice a weeke shall have,
258 of Horse and neat good store,
259 And in his Spitle, blynd and lame,
260 to dwell for evermore.
261 And Bedlem must not be forgot,
262 for that was oft my walke:
263 I people there too many leave,
264 that out of tune doo talke.
265 At Bridewel there shal Bedelles be,
266 and Matrones that shal styll
267 See Chalke wel chopt, and spinning plyde,
268 and turning of the Mill.
269 For such as cannot quiet bee,
270 but striue for House or Land:
271 At Th’ innes of Court, I Lawyers leave
272 to take their cause in hand.
273 And also leave I at ech Inne
274 of Court, or Chauncerye:
275 Of Gentylmen, a youthfull roote,
276 full of Actiuytie:
277 For whom I store of Bookes have left,
278 at each Bookebinders stall:
279 And parte of all that London hath
280 to furnish them withall.
281 And when they are with study cloyd:
282 to recreate theyr minde:
283 Of Tennis Courts, of dauncing Scooles,
284 and fence they store shal finde.
285 And every Sonday at the least,
286 I leave to make them sport.
287 In diuers places Players, that
288 of wonders shall reporte.
289 Now London have I (for thy sake)
290 within thee, and without:
291 As coms into my memory,
292 dispearsed round about
293 Such needfull thinges, as they should have
294 heere left now unto thee:
295 When I am gon, with consience,
296 let them dispearced bee.
297 And though I nothing named have,
298 to bury mee withall:
299 Consider that aboue the ground,
300 annoyance bee I shall.
301 And let me have a shrowding Sheete
302 to couer mee from shame:
303 And in obliuyon bury mee
304 and never more mee name.
305 Ringings nor other Ceremonies,
306 vse you not for cost:
307 Nor at my buriall, make no feast,
308 your mony were but lost.
309 Reioyce in God that I am gon,
310 out of this vale so vile.
311 And that of ech thing, left such store,
312 as may your wants exile.
313 I make thee sole executor, because
314 I lou’de thee best.
315 And thee I put in trust, to geve
316 the goodes unto the rest.
317 Because thou shalt a helper neede,
318 In this so great a chardge,
319 I wysh good Fortune, be thy guide, least
320 thou shouldst run at lardge.
321 The happy dayes and quiet times,
322 they both her Seruants bee.
323 Which well wyll serue to fetch and bring,
324 such things as neede to thee.

325 Wherfore (good London) not refuse,
326 for helper her to take:
327 Thus being weake and wery both
328 an end heere wyll I make.
329 To all that aske what end I made,
330 and how I went away:
331 Thou answer maist like those which heere,
332 no longer tary may.
333 And unto all that wysh mee well,
334 or rue that I am gon:
335 Doo me comend, and bid them cease
336 my absence for to mone.
337 And tell them further, if they wolde,
338 my presence styll have had:
339 They should have sought to mend my luck;
340 which ever was too bad.
341 So fare thou well a thousand times,
342 God sheelde thee from thy foe:
343 And styll make thee victorious,
344 of those that seeke thy woe.
345 And (though I am perswade) that I
346 shall never more thee see:
347 Yet to the last, I shal not cease
348 to wish much good to thee.
349 This, xx. of October I,
350 in ANNO DOMINI:
351 A Thousand: v. hundred seuenty three
352 as Alminacks descry.
353 Did write this Wyll with mine owne hand
354 and it to London gaue:
355 In witnes of the standers by,
356 whose names yf you wyll have.
357 Paper, Pen and Standish were:
358 at that same present by:
359 With Time, who promised to reveale,
360 so fast as she could hye
361 The same: least of my nearer kyn,
362 for any thing should vary:
363 So finally I make an end
364 no longer can I tary.

FINIS.

Ізабелла Вітні

Спосіб її заповіту, і що вона залишила Лондону

Авторка, хоча не бажає полишати міста, за дружнього сприяння змушена поїхати. Тому вона уявляє, що готується вмерти, і складає заповіт у наступний спосіб: перераховує товари й багатства, які залишила тут в такому достатку, і призначає Лондон єдиним виконавцем своєї останньої волі

Вступ. Звернення до Лондона

Вже скоро маю від’їжджать –
Прощай же, місто славне!

На жаль, не можу пригадать,
Щоб милість ти являло.

Тому причин я для нудьги
Багато не згадаю,
Та маю визнати: я з тих,
Хто довго полишає.

Жінки є (я серед таких),
Що люблять так негідних,
Що, віддаляючись від них,
Страждають дуже сильно.

Час тільки допоможе нам:
З ним можемо навчитись,
Зміцніти нашим як серцям
Чи краще примиритись.

Твою жорстокість нині я
Доречно б пригадала:
У скруті, серед сум’яття,
Підтримки я не мала.

І року на твоїй землі
Даремно не прожити,

І завжди мусила тобі
Я за вбрання платити.

Так, так, жорстоким ти було,
Добрішим вже не станеш,
Та що було – то вже спливло,
Як йдеш, то пробачаєш.

З любов’ю й милосердям свій
Я заповіт складаю.
Які скарби лишу тобі,
У ньому називаю.

Тож відійди і зачекай,
Мені ж – майно ділити.
Кого згадаю, поважай,
Не спробуй обдурити!

Заповіт

Здорова я й при розумі,
Та грошенят замало.
Що є, тим я розпоряджусь,
Допоки гірш не стало.

Спочатку тілу і душі
Я долю призначаю:
На службу Господу хай йдуть,
Допоки мову маю.

Як замовчу, до Господа
Душа, в могилу – тіло,
Допоки не примусять встать,
Щоб нас усіх судили.

Тоді вони зустрінуться,
Щоб вічно радість мати,
І вірю: друзів всіх моїх
Нещастям не спіткати.

Таке ось рішення моє
Про тіло і про душу.
Засвідчіть: розум мій міцний,
Це проявити мушу.

Тепер про речі вирішу,
Які тут полишаю.
Хай ті, кому призначу їх,
Мої бажання знають.

Я залишаю Лондону –
Бо тут зросла до того –
Палаци й храми, навіть весь
Собор Павла Святого.

Ще будуть гарні вулиці,
На них людей все більше.
Це все утримувати слід,
То залишу я й інше.

Лишу для їжі м’ясників –
Вбиватимуть щоденно.
Край Темзи – пивоварів ще
І пекарів численних.

А посту хто додержує ,
Ті риби потребують.
Аж дві ось з нею вулиці,
Де часу не марнують.

На Вотлінг-Стріт і Кантвік-стріт
Є з вовною крамниці,
Як не брехня, на Фрайдей-стріт
Шукати льон годиться.

А тим, чий норов вже такий,
Що треба їм дорожче,
Лишу крамниці, де – шовки,
Нехай беруть, що хочуть.

На Чіп чепуруни хай йдуть,
Із шовком поруч прямо
Я ювелірів залишу –
Щасливі будьте, дами!

Тут є і блюда – вам в буфет,
Для поглядів принади.
Із сріблом, як і з золотом,
Для вашої відради.

Берети, капелюшки тут
І нескінченні, видко.
Не пасуватиме одна –
То іншу знайдеш швидко.

Як треба вам мережива –
Ось галерея Біржі .
Тут будуть тасьма, рукави
І пречудові брижі .

Якщо дрібниць потрібно вам –
Там, гребінець чи ножик –
Край Стокс лишаю хлопчика,
Знайти вам допоможе.

На Бірчін-лейн панчохи я
Всіх розмірів лишаю.
Хай пані будь-яка і пан,
Що схоче, обирає.

Як черевиків треба вам –
Сент-Мартін хай всміхнеться,
А ліжка будуть в Корнвеллі ,
З усім, що додається.

Жіночих треба вам кравців –
Живе край Боу більшість.
Там знайдете такого, що
Послужить якнайліпше.

Кравців для кавалерів теж
Є вулиці, й чимало.
Вам зроблять до землі плащі
З облямуванням гарним.

Край Темпл-Бар – артилерія,
Край Тауер-Гілл – пістолі.
Край Фліта є мечі й щити,
Їх знайдете доволі.

Поїли ви та одяглись,
Все – за моїм бажанням.
Для рота і для черева
Теж треба піклування.

Лишаю вам аптекарів –
Й солодким щоб поїли,
Для хворих – лікарів лишу,
Хвороби щоб спинили.

І забіяки теж тут є –
Без бійок їм не жити.
Щоб заспокоїти таких,
Їм треба кров пустити.

Знавців-хірургів їм лишу –
Хай ліки призначають,
Живуть хай довше крутії
І чесні не вмирають.

Вам треба солі, круп, свічок –
Чого іще шукати?
Це є у багатьох місцях,
Не стану шкодувати.

Вам доведеться оплатить
Покупки, достеменно.
Потреба у монетах є –
Тому ось Двір монетний.

Ось Двір Сталевий . Вина тут,
Сумним щоб веселитись,
І красені, що поки що
Не можуть оженитись .

Вони у пошуках дівок
(Якихось вдасться стріти).
Дівки ж без заохочення
Не стануть їх любити.

Будинки поруч залишу,
Де б відпочили люди.
Хай тут вони змивають бруд –
Повітря чистим буде.

Хай щосуботи страдники,
Від праці вже безсилі,
Сюди приходять відпочить –
Гарнішають в неділю.

Коли потрібно щось шукать,
Не буде пошук довгим:
Я в Лондон мало принесла,
Та не взяла нічого.

Ось так я з городянами
Старалась поділитись.
Тепер причину бідним дам
Про мене щоб молитись.

В’язницям дещо я лишу,
Хоча і небагато,
Та за пожертву їм я все ж
Їх згадки буду варта.

Спочатку Каунтер. Хай боржник
Розтрати уникає.
Буває, що і чесний хтось
Від неї потерпає.

Як друзі їх не викуплять,
То грізна буде доля.
Лиш Яма випадає їм
З кімнаткою Тісною .

Хай Ньюгейт має сесію,
На місяць раз проводить.
Заразі злочинів нехай
Зростати не дозволить.

Суд декому життя лиша,
Тавро їм тільки ставить,
Та захист дорогий такий,
Що шле на жебри навіть.

А тих, хто смерті заслужив, –
Присяжні так вважають –
На Голборн-Гілл нехай везуть :
Ганьбу так довшу знають.

Та шкапу залишу я їм –
Вона їх муки зменшить.
Вона доправить їх туди ,
Де стратять їх нарешті.

Хоч Фліт не поблизу стоїть,
Як раптом не згадаю
Його, мене він прокляне
Скоріш, ніж поховають.

Нехай йому – папіст старий,
Це буде стовп під дахом,
Й для милостині скриньку дам
Я в’язням-бідолахам.

Що, перехожі, дивно вам,
Чом смієтесь таємно?
Тому, що не згадала я
Ще Ладгейта , напевно.

Не маю наміру брехать
Чи жартувать сьогодні.
Вважала, що для мене він,
Як вистачить здоров’я

І як мені повірить хтось
Так, щоб заборгувала:
Коли надійде час платить,
Сховатись тут бажала.

Я б заховалась серед тих,
Хто впертості не зрадить:
Вже краще боржником помре,
Ніж кредитору платить.

Та надто нині я слабка,
Ніхто не довіряє…
Інакше буде: Ладгейту
Банкрутів залишаю.

А палітурникам-майстрам,
Що край Павла Святого,
Бажаю я в достатку жить:
Їх праця – до вподоби.

Хай серед них мій видавець
Також прибуток має:
Хто друг мені, за твором цим
До нього завітає.

Дівчатам бідним удівців
Лишаю я багатих.
Хай поберуться, та живуть:
Їх щастя знайде раптом.

А вдів багатих молоді
Хай наречені мають.
Наказую їм: хай жінок
Належно поважають.

Не можна, щоб прикраси їх
У хаті нудьгували.
А з грішми луснуть гаманці:
Порожні швидше б стали!

Нехай край брами кожної,
Де в’їхать в Лондон можна,
Торговки фруктами усіх
Стрічають перехожих.

Лишить щось маю Смітфілду :
Колись тут проживали
Мої батьки. Безпам'ятність
Негарною б назвали.

Тому нехай торгують тут
І кіньми, і биками,
І буде тут лікарня хай
З кульгавими й сліпцями.

Бедлама не забуду теж:
Я часто тут бувала.
Йому лишаю багатьох,
Хто мовить геть без ладу.

Лишу сторожу Брайдвеллу ,
Де грішниць покарають;
Хай ріжуть крейду, хай прядуть
І млин хай обертають.

Не можете спокійно жить
І любите судитись –
Я в іннах судових лишу
Старанних вам юристів.

Згадаю Канцлерський я суд:
В його лишаю іннах
Чимало я молодиків,
І жвавих, і кмітливих.

Ось книги їм у торгівців –
Є скрізь, знайти не важко!
Від Лондона усіх скарбів
Нехай їм буде частка.

Як від навчання втомляться,
Розваг як побажають –
Танцюють хай, фехтують хай
І хай у теніс грають.

Неділями принаймні хай
Ще матимуть розваги:
Хай їм актори про дива
Показують вистави.

Ось що лишаю, Лондоне.
Дари розподіляла
І зовні, і всередині
Тебе, і пригадала

Все те, що користь принесе.
Дивись, будь доброчесний:
Коли мене не буде тут,
Роздай мій спадок чесно.

Нічого не назвала я,
З чим в путь піду останню,
Але ж я буду на землі
Саме роздратування.

Хай тільки саван матиму,
Що від ганьби вкриває.
Ховають хай без галасу
Й ніхто вже не згадає.

Ні дзвонів, ні оплакувань
Не треба замовляти,
Не хочу я і поминок:
Без сенсу це розтрата.

А краще порадій, що я
З нікчемного йду світу
І що, щоб всі мої дари
Як слід, розподілити,

Єдиний виконавець – ти:
Бо я тебе любила,
І, щоб дарунки іншим дать,
Довір’ям наділила.

Тобі згодиться помічник –
Про нелегке прошу я –
Тож доленька щасливая
Тобою хай керує

І розоритись не дає.
Живи щасливо й мирно;
Нехай дні, щастя служники,
Дадуть все, що потрібно.

Прийми ж цю допомогу, хай
Веде тебе в усьому…
Вже стомлена я і слабка,
Тому скінчу на цьому.

Тим, хто захоче розпитать,
З тобою як розсталась,
Скажи, що поспішала я
І коротко прощалась.

Як зичить хтось мені добра
Чи скучить хтось за мною,
Звели їм менше сумувать
Для любого спокою.

Як шкода їм, що я пішла,
То нагадай, що гірко
Я тут страждала, та від них
Не здобула підтримки.

Прощай же тисячу разів!
Нехай зло не спіткає,
Нехай звитяжцем будеш ти,
А ворог твій тікає!

І хоч вже не побачимось –
Я маю певність в тому –
Щоб завжди був щасливим ти,
Бажатиму невтомно.

Двадцятий нині жовтня день,
Як календар нам каже,
Рік нині тисяча п’ятсот
Сімдесят третій також

Від часу, як Христос родивсь.
Я власноруч писала
І заповіт свій Лондону
Вручила, як сказала.

А свідки – ось вони: Папір,
Перо та ще й Чорнило,
І Час мені пообіцяв,
Що берегтиме силу

Моїх велінь. Нехай рідня
Не буде заважати…
На цьому замовкаю я,
Бо маю від’їжджати.

Finis . Ізабелла Вітні

Переклад 21 – 23.04.2025

Країнознавчі коментарі будуються на коментарях у виданні: Women Writers in
Renaissance England. An Annotated Anthology edited by Randall Martin. Pearson Education
Limited, 2010.
У 1563 р. державою було встановлено три пісні дні, коли було заборонено їсти м’ясо; від
посту звільнялися хворі. Судчи з висловлювання в оригіналв – ‘and such as orders do
observe’, «для таких, хто додержує посту» – піст не всіма додержувався однаково суворо.
Чіп – Чіпсайд, можливо, найулюбленіша для городян і приїжджих з вулиць Лондона.
Галерея Біржі – в оригиналі її назва Pawn. Це крита галерея Королівської біржі, де велася
торгівля.
Брижі – в оригіналі назва ruff (раф).
Стокс – ринок в центрі лондонського Сіті, названий так, ймовірно, тому, що раніше на
цьому місці стояли колодки.
Сент-Мартін — ймовірно, Сент-Мартін-ле-Гран (St Martin-le-Grand) у східному кінці Сент-
Мартінс Лейн (St Martin’s Lane), де продавалися дешеві одяг й взуття.
Корнвелл (Cornwall) – ймовірно, це помилка в оригіналі й має читатися Корнгілл (Cornhill),
де був великий ринок.
Боу – церква Сент-Мері-ле-Боу.
Двір Сталевий (Stillyard) – подвір’я купців Ганзи, де продавалися рейнські вина.

Не можуть оженитись – підмайстрам заборонялося одружуватись протягом семи років їх
служби.
Каунтер — далі перераховуються декілька лондонських в’язниць (можливо, тому, що
Ізабелла побоювалася потрапити до в’язниці за борги). Каунтер – дві в’язниці для
боржників.
Яма (‘the Hole’) – камера для ув’язнених зовсім без грошей. Ув’язнені в ній мали
простягати кошик, щоб перехожі кидали туди їжу.
З кімнаткою Тісною (в оригіналі little ease) – тісна камера, де в’язень не міг ані стояти, ані
сидіти.
Ньюгейт – знаменита лондонська в’язниця для злочинців. Колись її було відремонтовано
за гроші, що залишилися після знаменитого лорд-мера Річарда Віттінгтона (якому легенда
подарувала кішку).
На Голборн-Гілл нехай везуть – через Голборн засуджених до смерті везли до місця страти
на Тайберн.
Вона доправить їх туди – буквально «або зламає їм шиї, або помчиться від натовпу».
Фліт – знаменита в’язниця для тих, кого визнали винуватими Зоряна палата чи
Канцлерський суд (і туди ж відправляють сера Джона Фальстафа і його компанію
наприкінці другої частини шекспірівського «Генріха IV»).
Ладгейт – в’язниця для боржників і банкрутів.
Мій видавець – його звали Річард Джонс.
Смітфілд – в ньому знаходились ринок коней і шпиталь Святого Варфоломія, а також
проводився Варфоломіїв ярмарок (див. однойменную п’єсу Бена Джонсона).
Бедлам — знаменитий дім душевнохворих у лікарні Святої Марії Віфлеємської (див.
«Короля Ліра»). Туди ходили дивитися на них для розваги.
Брайдвелл – там знаходилася жіноча в’язниця.
Інни – судові (the Inns of Court, і зараз існують) і Канцлерського суду (the Inns of Chancery)
– служили центрами підготовки юристів. Їх називали третім університетом Англії.
Finis — кінець (лат.).

Aemilia Lanyer (1569–1645)

THE DESCRIPTION OF COOKHAM (COOK-HAM)

Farewell, sweet Cookham, where I first obtained
Grace from that grace where perfect grace remained,

And where the muses gave their full consent,
I should have power the virtuous to content;

Where princely palace willed me to indite
The sacred story of the soul’s delight.

Farewell, sweet place, where virtue then did rest,
And all delights did harbour in her breast;

Never shall my sad eyes again behold
Those pleasures which my thoughts did then unfold.

Yet you, great lady, mistress of that place,
From whose desires did spring this work of grace,

Vouchsafe to think upon those pleasures past
As fleeting worldly joys that could not last,

Or as dim shadows of celestial pleasures,
Which are desired above all earthly treasures.

Oh how, me thought, against you thither came
Each part did seem some new delight to frame!

The house received all ornaments to grace it,
And would endure no foulness to deface it.

The walks put on their summer liveries,
And all things else did hold like similes:

The trees with leaves, with fruits, with flowers clad,
Embraced each other, seeming to be glad,

Turning themselves to beauteous canopies
To shade the bright sun from your brighter eyes;

The crystal streams with silver spangles graced,
While by the glorious sun they were embraced;

The little birds in chirping notes did sing,
To entertain both you and that sweet spring,

And Philomela with her sundry lays,
Both you and that delightful place did praise.

Oh how, me thought, each plant, each flower, each tree
Set forth their beauties then to welcome thee:

The very hills right humbly did descend,
When you to tread upon them did intend,

And as you set your feet, they still did rise,
Glad that they could receive so rich a prize.

The gentle winds did take delight to be
Among those woods that were so graced by thee,

And in sad murmur uttered pleasing sound,
That pleasure in that place might more abound.

The swelling banks delivered all their pride,
When such a phoenix once they had espied.

Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Thought themselves honoured in supporting thee.

The pretty birds would oft come to attend thee,
Yet fly away for fear they should offend thee;

The little creatures in the burrow by
Would come abroad to sport them in your eye,

Yet fearful of the bow in your fair hand,
Would run away when you did make a stand.

Now let me come unto that stately tree,
Wherein such goodly prospects you did see:

That oak that did in height his fellows pass
As much as lofty trees, low growing grass;

Much like a comely cedar straight and tall,
Whose beauteous stature far exceeded all.

How often did you visit this fair tree,
Which, seeming joyful in receiving thee,

Would like a palm tree spread his arms abroad,
Desirous that you there should make abode;

Whose fair green leaves, much like a comely veil,
Defended Phoebus when he would assail;

Whose pleasing boughs did yield a cool fresh air,
Joying his happiness when you were there;

Where, being seated, you might plainly see
Hills, vales, and woods, as if on bended knee

They had appeared, your honour to salute,
Or to prefer some strange unlooked-for suit;

All interlaced with brooks and crystal springs:
A prospect fit to please the eyes of kings;

And thirteen shires appeared all in your sight:
Europe could not afford much more delight.

What was there then but gave you all content,
While you the time in meditation spent

Of their creator’s power, which there you saw,
In all his creatures held a perfect law;

And in their beauties did you plain descry,
His beauty, wisdom, grace, love, majesty.

In these sweet woods how often did you walk,
With Christ and his apostles there to talk,

Placing his holy writ in some fair tree,
To meditate what you therein did see:

With Moses you did mount his holy hill,
To know his pleasure, and perform his will;

With lovely David you did often sing,
His holy hymns to heaven’s eternal king,

And in sweet music did your soul delight,
To sound his praises, morning, noon, and night;

With blessed Joseph you did often feed
Your pined brethren, when they stood in need.

And that sweet lady sprung from Clifford’s race,
Of noble Bedford’s blood, fair stem of Grace,

To honourable Dorset now espoused,
In whose fair breast true virtue then was housed,

O what delight did my weak spirits find
In those pure parts of her well-framed mind;

And yet it grieves me that I cannot be
Near unto her, whose virtues did agree

With those fair ornaments of outward beauty,
Which did enforce from all both love and duty.

Unconstant fortune, thou art most to blame,
Who casts us down into so low a frame

Where our great friends we cannot daily see,
So great a difference is there in degree.

Many are placed in those orbs of state,
Parters in honour, so ordained by fate,

Nearer in show, yet farther off in love,
In which the lowest always are above.

But whither am I carried in conceit?
My wit too weak to conster of the great.

Why not? although we are but born of earth,
We may behold the heavens, despising death;

And loving heaven that is so far above,
May in the end vouchsafe us entire love.

Therefore, sweet memory, do thou retain
Those pleasures past, which will not turn again;

Remember beauteous Dorset’s former sports,
So far from being touched by ill reports,

Wherein myself did always bear a part,
While reverend love presented my true heart;

Those recreations let me bear in mind,
Which her sweet youth and noble thoughts did find;

Whereof deprived, I evermore must grieve,
Hating blind fortune, careless to relieve.

And you, sweet Cookham, whom these ladies leave,
I now must tell the grief you did conceive

At their departure, when they went away
How every thing retained a sad dismay;

Nay, long before, when once an inkling came,
Me thought each thing did unto sorrow frame:

The trees that were so glorious in our view,
Forsook both flowers and fruit, when once they knew

Of your depart; their very leaves did wither,
Changing their colours as they grew together.

But when they saw this had no power to stay you,
They often wept, though speechless could not pray you,

Letting their tears in your fair bosoms fall,
As if they said, why will ye leave us all?

This being vain, they cast their leaves away,
Hoping that pity would have made you stay;

Their frozen tops, like age’s hoary hairs,
Shows their disasters, languishing in fears;

A swarthy rivelled rind all over spread,
Their dying bodies half alive, half dead.

But your occasions called you so away,
That nothing there had power to make you stay;

Yet did I see a noble grateful mind,
Requiting each according to their kind,

Forgetting not to turn and take your leave
Of these sad creatures, powerless to receive

Your favour, when with grief you did depart,
Placing their former pleasures in your heart,

Giving great charge to noble memory,
There to preserve their love continually;

But specially the love of that fair tree,
That first and last you did vouchsafe to see,

In which it pleased you oft to take the air
With noble Dorset, then a virgin fair,

Where many a learned book was read and scanned
To this fair tree; taking me by the hand,

You did repeat the pleasures which had passed
Seeming to grieve they could no longer last;

And with a chaste yet loving kiss took leave,
Of which sweet kiss I did it soon bereave,

Scorning a senseless creature should possess
So rare a favour, so great happiness.

No other kiss it could receive from me,
For fear to give back what it took of thee;

So I, ingrateful creature, did deceive it
Of that which you vouchsafed in love to leave it;

And though it oft had given me much content,
Yet this great wrong I never could repent,

But of the happiest made it most forlorn,
To show that nothing’s free from fortune’s scorn,

While all the rest, with this most beauteous tree,
Made their sad consort, sorrow’s harmony.

The flowers that on the banks and walks did grow,
Crept in the ground, the grass did weep for woe.

The winds and waters seemed to chide together,
Because you went away they knew not whither;

And those sweet brooks that ran so fair and clear,
With grief and trouble wrinkled did appear.

Those pretty birds that wonted were to sing,
Now neither sing nor chirp nor use their wing,

But with their tender feet on some bare spray,
Warble forth sorrow, and their own dismay.

Fair Philomela leaves her mournful ditty,
Drowned in dead sleep, yet can procure no pity.

Each arbour, bank, each seat, each stately tree,
Looks bare and desolate now for want of thee,

Turning green tresses into frosty grey,
While in cold grief they wither all away.

The sun grew weak, his beams no comfort gave,
While all green things did make the earth their grave;

Each briar, each bramble, when you went away,
Caught fast your clothes, thinking to make you stay.

Delightful Echo, wonted to reply
To our last words, did now for sorrow die.

The house cast off each garment that might grace it,
Putting on dust and cobwebs to deface it.

All desolation then there did appear,
When you were going whom they held so dear.

This last farewell to Cookham here I give;
When I am dead thy name in this may live,

Wherein I have performed her noble hest,
Whose virtues lodge in my unworthy breast

And ever shall, so long as life remains,
Tying my heart to her by those rich chains.

Мій український переклад:

Емілія Бассано Ланьє/Ланьєр.

Опис Кукема

Прощай, мій любий Кукеме! Чимало
Благ дав мені ти: благодать я взнала.

Тут щиросердно музи побажали,
Щоб доброчесним я служити стала;

Палац звелів мені переказати
Святу історію, душі відраду.

Прощай, люб’язний краю, де чеснота
Жила і всі з’єднала насолоди.

Як сумно, що я не побачу більше
Красот, які уміли думку тішить.

Вам, господине, вам, шляхетна пані,
Вам, хто для блага надихнув писання,

Скажу: дозвольте нагадати радість,
Яка – земна, тому уже промчалась.

Її вважайте благ небесних тінню,
Що більше від земних дорогоцінні.

Здавалось: щойно прибули сюди ви,
Як всі вас тут оновленням зустріли.

Будинок одягнув нові прикраси,
Нічим не міг би викликать відрази.

Убрання літнє прийняли доріжки,
Все виявляло радість якнайбільшу.

Дерева пишні, гарні скрізь стояли,
Своїх сусідів ніжно обіймали,

Для вас так створюючи балдахіни,
Щоб захистить від сонця зір ваш дивний.

І чисті води сонечко торкало,
Воно їм срібні іскри дарувало.

Пісні пташки-малята щебетали,
Вас і Весну обох цим розважали.

І все нові співанки Філомели
Вас вихваляли й край благословенний.

Я думала, що кожна тут рослина
Для вас гарнішать прагне без упину.

Коли на пагорб ви зійти бажали,
Схилялись пагорби, вас зустрічали.

Приймали вас і знову піднімались,
І ношею прекрасною пишались.

Вітри ласкаві гостями ставали
В лісах, що ви відвідувать бажали.

Їх спів сумний ми слухали охоче,
Що буде втіха ще, він нам пророчив.

Високий берег вочевидь пишався
Чудовим феніксом, що тут з’являвся.

Бесідка кожна і доріжка, лава
Приймати вас за честь вважала явно.

Пташки, щоб послужити вам, з’являлись,
Та, щоб вас не образити, ховались.

Тваринки нору, де жили, лишали,
Захоплюючись, перед вами грали.

Та, перелякані, ховались хутко,
Як бачили що ви йдете із луком.

Тепер – про дерево, що ми любили:
Від нього вид, мов диво, ми хвалили.

То дуб. Дуби йому не рівня інші:
Так завжди дерево за трави вище.

Мов кедр стрункий, він гарний був, помітний,
Від нього нижчі всі були сусіди.

Ходили часто ви до цього дуба,
Йому ж було вас зустрічати любо.

Мов пальма, щедро простягав він віти,
Вас кликав в тінь: присядьте, відпочиньте!

Зелене листя покрив надавало:
Від Феба нападів вас захищало.

І віти прохолоду навівали –
Так радість вас приймати виражали.

Тут сидячи, ви краєм милувались.
Ліси і гори, й доли наближались,

Вклоняючись – щоб висловить повагу,
Чи навіть попросити про увагу.

Річки створили милий візерунок…
Монархів би потішив цей малюнок.

Ви графства бачили, числом – тринадцять.
Європою не довше милуватись.

Все в цих місцях вас розважать бажало,
Допоки міркування вас займало

Про силу їх Творця. Вам відкривалась
Творінь побачених всіх досконалість.

У їх красі Господні вам явились
Могуття й мудрість, і краса, і милість.

Так часто, як у лісі ви гуляли,
З Христом, з апостолами розмовляли.

І на деревах вислови біблійні
Писали ви, до роздумів прихильні.

З Мойсеєм піднімались ви на гору,
Щоб взнать і здійснювать Господнє слово.

Також співали спільно із Давидом
Царю небесному святі ви гімни.

Вам музика давала мир душевний,
І Бога ви хвалили повсякденно.

І з Йосипом братів ви годували,
Від голоду нужденних рятували.

Ще Кліффорда дочка, та мила пані,
Нащадок Бедфордів, була там з вами.

Шляхетний Дорсет – чоловік їй нині.
Окрім краси, чесноту в ній хвалили.

Мій дух слабкий відкрити був щасливий,
Що гострий розум може буть цнотливий.

Шкода мені, що з нею розлучилась,
Бо так у ній чесноти долучились

До дивної краси, принади зовні,
Що всі служить хотіли їй з любові.

Та долі це мінливої провина,
Що ми звання низького. Це причина

Зі знатним товариством розставатись,
Щоб у званнях різниці – зберігатись.

Чимало тих, кого стан розділяє,
Місця для всіх нас доля призначає.

Буває нам чужий за рангом ближчий.
Чий жереб скромний – той в любові вищий.

Проте навіщо вільно так міркую?
Шляхетних розуму не осягну я.

Розлука нащо? По землі ступаєм,
До неба дивлячись; смерть зневажаєм.

Хоч високо воно, нас любить небо,
Нам може дать любов безмежну, певну.

Тому прошу я пам’ять зберігати
Ті радості, яким знов не бувати,

Те, як прекрасна Дорсет забавлялась, –
Тут чутка зла ніколи не з’являлась.

Я завжди товариство їй складала,
Я – справжня, як любила й шанувала.

Хай пам’ятатиму її розваги –
Плід юності і до чеснот уваги.

Сумую, що їх вже не поділяю.
Сліпа то доля, мучить нас без жалю.

Мій любий Кукеме, час пригадати
Мені, як згодом став ти сумувати

З від’їздом пань. Коли їх тут не стало,
Для всіх печальне сум’яття настало.

Лиш натяк пролунав, що їдуть швидко,
Як всі тутешні засмутились гірко.

Дерева, що красою так пишались,
Убрання скинули, коли дізнались,

Що їдете ви. Їх посохло листя,
Від розставання колір їх змінився.

Як бачили, що вас не вдасться вмовить,
То плакали, нездатні до розмови.

Ронили слізоньки на ваші груди,
Немов питали: «Чом йдете ви, люди?»

Було даремно – й з листям розставались,
Надію мали: втримає вас жалість.

Ударило морозом їх вершини –
Отак стражденні наче посивіли.

А ще кора їх темна опадала…
До ще живих загибель ближча стала.

Проте турботи закликали владно,
Усі, хто вас благав, благали мирно.

Та ви шляхетну вдачу проявили,
Як слід, тутешніх всіх нагородили.

Ви не забули попрощатись з тими,
Хто був тепер служити вам безсилий,

Проте, як готувались до від’їзду,
Звеліли серцю їх обняти міцно,

Щоб служників усіх вам вшанувати,
Їх в пам’яті назавжди зберігати.

Найбільше – дерево, яке любили.
До нього спершу й на кінець прийшли ви,

Коли прощалися. Гуляли втішно
Тут ви і Дорсет, в час той незаміжня.

Ви ще чимало вчених книг відкрили
Під деревом оцим; мене взяли ви

За руку і охоче пригадали
Приємності, які тут полишали.

Тоді цілунок чистий і з любов’ю
Ви залишили дереву, та скоро

Я відняла його: все має межі,
А тут таку відзнаку ствол одержав!

Я більше дерева не цілувала,
Забрала що, того не повертала.

І, хоч сердечно каятись я вмію,
Про справу чорну цю не пожалію.

Щасливця я до суму спонукала,
Що всі підвладні долі, нагадала.

Як дуб прекрасний цей, усе журилось,
Співзвучності печалі підкорилось.

Доріжок квіти вже не прикрашали –
Як і трава в сльозах, на землю впали.

Вітри і води разом вас сварили
За те, що ви пішли і їх лишили.

Струмки мутніли у журбі великій,
Вже не блищали – прийняли морщинки.

Пташки-малята вже не щебетали
І навіть як звичайно не літали.

Бідненькі, на гілках сиділи голих,
Лунали трелі їх мов пісня горя.

Прекрасна Філомела спів забула:
Розжалобити не могла й заснула.

Бесідка кожна і доріжка, лава
Вас втратити вважали лихом явно.

Що зелено було, те посивіло,
В холоднім горі впав лист одряхлілий.

Вже сонце втратило колишню силу,
Рослини готувались до могили.

Колючий кущ, як ви його минали,
Молив, чіплявся, щоб не полишали.

Ми чули відповіді Ехо-німфи –
Тепер не стало і її від лиха.

Будинок з себе зняв тепер прикраси,
Зродили павутиння й бруд відразу.

Місця відради в розпачі постали,
Як ви пішли – так вас тут шанували.

Я Кукему «прощай!» кажу востаннє,
Як вмру, він жить в рядках не перестане.

Тієї тут здійснила я веління,
Чиїм чеснотам віддана, негідна,

Й до кого буду все життя прикута,
Бо ланцюгів цих вже не розімкнути.

Переклад 27.03. – 01.04. 2024

Український переклад уривку про Благовіщення з поеми Емілії Бассано Ланьє/Ланьєр Salve Deus Rex Judaeorum (“Привіт Тобі, Господи, Царю Іудейський”).

Оригінал:

Aemilia Lanyer

The Salutation and Sorrow of Virgin Mary

His woeful mother waiting on her son,

All comfortless in depth of sorrow drowned;

Her griefs extreme, although but new begun,

To see his bleeding body oft she swooned;

How could she choose but think herself undone,

He dying, with whose glory she was crowned?

None ever lost so great a loss as she,

Being son and father of eternity.

Her tears did wash away his precious blood,

That sinners might not tread it under feet

To worship him, and that it did her good

Upon her knees, although in open street,

Knowing he was the Jesse flower and bud

That must be gathered when it smelled most sweet:

Her son, her husband, father, saviour, king,

Whose death killed death, and took away his sting.

Most blessed virgin, in whose faultless fruit

All nations of the earth must needs rejoice,

No creature having sense, though ne’er so brute,

But joys and trembles when they hear his voice,

His wisdom strikes the wisest persons mute;

Fair chosen vessel, happy in his choice,

Dear mother of our Lord, whose reverend name

All people blessed call, and spread thy fame.

For the almighty magnified thee,

And looked down upon thy mean estate;

Thy lowly mind, and unstained chastity,

Did plead for love at great Jehovah’s gate,

Who sending swift-winged Gabriel unto thee,

His holy will and pleasure to relate;

To thee most beauteous queen of womankind,

The angel did unfold his maker’s mind.

He thus began: ‘Hail Mary full of grace,

Thou freely art beloved of the Lord,

He is with thee, behold thy happy case.’

What endless comfort did these words afford

To thee that saw’st an angel in the place

Proclaim thy virtue’s worth, and to record

Thee blessed among women: that thy praise

Should last so many worlds beyond thy days.

Lo, this high message to thy troubled spirit,

He doth deliver in the plainest sense;

Says, thou shouldst bear a son that shall inherit

His father David’s throne, free from offence,

Calls him that holy thing, by whose pure merit

We must be saved; tells what he is, of whence,

His worth, his greatness, what his name must be,

Who should be called the son of the most high.

He cheers thy troubled soul, bids thee not fear,

When thy pure thoughts could hardly apprehend

This salutation, when he did appear;

Nor couldst thou judge, whereto those words did tend;

His pure aspect did move thy modest cheer

To muse, yet joy that God vouchsafed to send

His glorious angel, who did thee assure

To bear a child, although a virgin pure.

Nay more, thy son should rule and reign forever;

Yea, of his kingdom there should be no end;

Over the house of Jacob, heaven’s great giver

Would give him power, and to that end did send

His faithful servant Gabriel to deliver

To thy chaste ears no word that might offend:

But that this blessed infant born of thee,

Thy son, the only son of God should be.

When on the knees of thy submissive heart

Thou humbly didst demand, how that should be?

Thy virgin thoughts did think, none could impart

This great good hap, and blessing unto thee;

Far from desire of any man thou art,

Knowing not one, thou art from all men free:

When he to answer this thy chaste desire,

Gives thee more cause to wonder and admire.

That thou a blessed virgin should remain,

Yea, that the Holy Ghost should come on thee

A maiden mother, subject to no pain,

For highest power should overshadow thee:

Could thy fair eyes from tears of joy refrain,

When God looked down upon thy poor degree?

Making thee servant, mother, wife, and nurse

To heaven’s bright king, that freed us from the curse.

Thus being crowned with glory from above,

Grace and perfection resting in thy breast,

Thy humble answer doth approve thy love,

And all these sayings in thy heart do rest:

Thy child a lamb, and thou a turtle dove,

Above all other women highly blessed;

To find such favour in his glorious sight,

In whom thy heart and soul do most delight.

What wonder in the world more strange could seem,

Than that a virgin could conceive and bear

Within her womb a son, that should redeem

All nations on the earth, and should repair

Our old decays: who in such high esteem,

Should prize all mortals, living in his fear

As not to shun death, poverty and shame,

To save their souls, and spread his glorious name.

And partly to fulfil his father’s pleasure,

Whose powerful hand allows it not for strange,

If he vouchsafe the riches of his treasure,

Pure righteousness to take such ill exchange;

On all iniquity to make a seizure,

Giving his snow-white weed for ours in change:

Our mortal garment in a scarlet dye,

Too base a robe for immortality.

Most happy news, that ever yet was brought,

When poverty and riches met together,

The wealth of heaven, in our frail clothing wrought

Salvation by his happy coming hither:

Mighty messiah, who so dearly bought

Us, slaves to sin, far lighter than a feather:

Tossed to and fro with every wicked wind,

The world, the flesh, or devil gives to blind.

Who on his shoulders our black sins doth bear

To that most blessed, yet accursed, cross;

Where, fastening them, he rids us of our fear,

Yea for our gain he is content with loss,

Our ragged clothing scorns he not to wear,

Though foul, rent, torn, disgraceful, rough and gross,

Spun by that monster Sin, and weaved by Shame,

Which grace itself, disgraced with impure blame.

How canst thou choose, fair virgin, then but mourn,

When this sweet offspring of thy body dies,

When thy fair eyes beholds his body torn,

The people’s fury, hears the women’s cries;

His holy name profaned, he made a scorn,

Abused with all their hateful slanderous lies,

Bleeding and fainting in such wondrous sort,

As scarce his feeble limbs can him support.

Мій переклад:

Емілія Бассано Ланьє/Ланьєр

Скорбота Діви Марії і вітання Їй

(з поеми Salve Deus, Rex Judeorum («Привіт Тобі, Господи, Царю Іудейський»)

Його ось Мати і Слуга Йому.

Розради Їй нема в найгіршій долі.

Вмить знає всю страждання глибину,

Зомліла: вразив вигляд Сина крові.

Із Сином славу прийняла одну,

То як тепер з Ним не поділить болю?

Страшніших втрат не знав ніхто: так тяжко,

Бо Він – для вічності і Син, і Батько.

Сльозами стала кров Його змивать

З каміння, грішники щоб не топтали.

Їй стало легше, хоч, щоб слугувать,

На вулиці навколішки стояла.

Єссеїв квіт найкращий розквітать

Недовго міг: у розквіті зірвали.

Він, Батько їй і Цар, Дитя і Пара,

Іде на смерть, щоб втратила смерть жало.

Благословенна Діва: плід Її

Безгрішний всі народи прославляють.

Особи найбрутальніші, дурні

Як щастя з Ним розмову відчувають.

З Ним поряд інші мудреці – німі.

Обраницю ж заслужено вітають:

Ім’я Твоє в пошані, Мати Божа,

Повсюдно, і забуть Тебе не зможуть.

Звеличити Всевишній побажав

Тебе, помітив скромне існування.

Твої смирення й цноту привітав,

Край Божих врат – їх про любов благання.

До Тебе швидкокрилого послав

Він Гавриїла зі святим посланням.

Володарці жіноцтва, Найгарнішій

Повідав Ангел замисел найвищий.

Почав він: «Благодатная, радій,

Бо маєш Боже Ти Благословення!

Господь з тобою, і талан ось твій».

Це мала бути втіха нескінченна,

Як ангел у господі був земній,

Твою чесноту вихваляв знаменну.

Тебе благословенною назвали

Між жонами – для вічної то слави.

Стривожена посланням Ти таким,

Пояснює все ангел, як годиться:

Народиш Сина, успадкує він

Давидів трон, не буде це злочинством.

Твого зве Сина Благом тим святим,

Якому завдяки нам всім спастися.

Сказав, яке ім’я Тому слід дати,

Кого Всевишній буде Сином звати.

Твою тривогу бачить він і страх

Прогнати просить, та Тобі все ж складно

Збагнути, чом вітав Тебе він так

І означала що промова гарна.

Є привід у посланника словах

Задуматись – хоч і зрадіти, явно.

Тебе Господень ангел запевняє:

В Незайманій нове Життя заграє.

Так, справді, царюватиме твій Син,

Ні, дійсно, царювання не скінчиться.

Над домом Якова одержить Він

Від Бога владу. Сказане здійсниться,

Для того й Гавриїл з посланням цим.

Твій чистий слух цим словом не брудниться:’

Благословенна зродиться Дитина,

Твій буде Син – єдиним Божим сином.

Уклякла й «Як це станеться?» спитать

Наважилась Ти, серцем всім покірна;

Ти, чиста, знала, що завад назвать

Не можна, буде радість неодмінно,

А чоловіка жодного бажать

Не починала, від усіх їх вільна.

Як ангел відповів на це питання,

Причину ще надав для дивування.

Благословенна, цноту збережеш,

І злине Дух Святий, щоб це здійснилось.

Без болю в світ Дитину приведеш,

До Тебе Вища Сила прихилилась.

Як вдячних сліз від цього не проллєш,

Адже для скромності є Божа милість?

Ти жінка й мамка, мати і служниця

Для Того, Хто – Спаситель, райський Витязь.

Так Ти з небес увінчана була,

Так досконалість з милістю з’єднала.

Любов Ти відповіддю довела

І сказане все серцем пам’ятала.

В світ Голубиця Агнця привела

Й між жонами благословенна стала.

Той виразив Тобі прихильність слушно,

Хто радував найбільше серце й душу.

Де нам дивніше диво віднайти?

Бо зачала і виносила Сина

В утробі Діва, щоб Він зміг спасти

Народи всі, щоб наші всі провини

Спокутував Він і щоб піднести

Тих смертних міг Він, хто для Нього нині

Страх смерті, бідності, стида покинув –

Їх душі спас Син, слава Сина лине.

Життям Він Батькові вмів догодити.

Всевишній це дозволить побажав:

Коштовність цю Свою, Життя це чисте

Так кепсько – на гріхи – Він обміняв,

Щоб всю неправоту так припинити.

Одежу сніжно-білу Він віддав

За нашу, а вона – в червоних плямах.

Вдягатись так безсмертю – це замало.

Щасливіших новин ще не було:

Тепер багатство й бідність поєднались,

Багатство раю руб’я одягло,

З Його пришестям всі ми врятувались.

З Месією спасіння нас знайшло –

Від пір’я легших, що гріху вклонялись,

З якими всі вітри злодійські грають,

В яких світ, плоть чи чорт зір відбирають.

Із нашими гріхами на плечах

На хрест благословенний і проклятий

Іде Спаситель. Прожене наш страх,

За нас нести свою утрату радий.

Без глуму нашу одіж Він одяг,

Хоча вона брудна і груба надто.

На неї Гріх напряв, Безчестя ткало,

Від гани Благодать сама страждала.

Святая Діво! Як не горювать,

Як милий Син Твій нині умирає,

Як стали при Тобі його терзать,

Рев люті і жіночий плач лунає,

Як Праведного стали ображать,

Брехня ненависті Його картає?

Стікає кров’ю Він, іде, неможний,

Вже ледве на ногах триматись може…

Переклад 28-30.11.2024

Оригінал: https://rpo.library.utoronto.ca/content/salve-deus-rex-iudaeorum

Еміля Бассано Ланьє/Ланьєр

Виправдання Єви (заради захисту жінок)

Пілатові слід справу розглядать,
І перед ним Ісус став, безневинний.
Царів, закони вмів Він шанувать,
Але тепер в оковах, плачу гідний.
Правителю, не треба поспішать!
У кров святу ти не занур рук сильних.
Твоя достойна жінка так благає:
Її Спаситель хай спасіння має!

Жорстокість варварську геть прожени,
Жаліючи, судити чесно станеш.
Від істини очей не відверни:
Засудиш – і своє ти серце зрадиш.
Він – твій Спаситель! Кари не чини,
Коли життя й заслуги ти розглянеш!
Не дозволяй жіноцтву хизуватись,
Як схибить муж, що мав розпоряджатись!

Так хибі чоловічій – нас звільнить
І зменшити суттєво ту провинність,
Що Єва сміла від плодів вкусить
Й з Адамом любим ними поділилась.
Вона була лиш добра. Встановить
Була безсила, що тут зло таїлось.
Підступний змій усіх жінок так зрадив,
Щоб нас згубити, задум свій впровадив.

Вона ж з невинним розумом була
І хитрості не вміла розпізнати.
Якби, що втратимо, пізнать могла,
Не стала б хитрому відповідати.
Підступність для обману шлях знайшла,
А чиста зла не думала вчиняти.
Згадала слово Боже, змій же ствердив:
Змудріють, мов боги, й не буде смерті.

Та слушно б осуд і Адам дістав:
Значна провина в жінки, в нього ж – гірша.
Слабка давала, сильний би не брав,
Та взяв він. Сором більш, бо влада вища:
Хоч жінку хитрий змій переконав,
Та муж мав бути Богу найвірнішим.
Він над землею став владарювати
Перш, ніж жона розпочала зітхати.

Господь рукою вічною створив
Його, щоб був – істота досконала.
Знав чоловік, що Бог заборонив,
І знав: його б за ослух смерть спіткала.
Над морем і землею він царив –
Та яблуко грішити спонукало.
Життям від Бога ризикнув гарненько –
Приніс неславу нам та небезпеку.

Та докоряєте терпінню ви
І винуватите жінок нещасних.
Муж не послухав ради голови,
Зневажив він великий розум власний.
Бажання знань – шлях Єви до вини,
А чоловік згрішив, бо плід прекрасний.
До нього змій підступний не звертався.
Хотів він яблук сам. Хто б сперечався?

Не Єва, ні, бо гріх її – любов
Надмірна, з любим змусила ділитись,
Щоб нею знайдене і він знайшов,
Щоб розум мужа теж міг прояснитись.
Докорів Божих муж не мовив знов,
І жінки не примушував винитись.
Чоловіки знання свої великі
Одержали з рук Єви – наче з книги.

Якщо хоч трохи зла лишилось в ній,
То винний чоловік: постала з нього.
Як світ один у безлічі живій
Нас винуватить: ось знаряддя злого,
Біду чоловікам наслав так змій –
То ось ваш гріх. Не сором вам від цього?
Жона – слабка, і стала змія слухать.
Ви ж – злі, тому Син Божий звідав муки.

Якщо несправедлива смерть – Йому,
То Євин гріх – дрібне ще злодіяння.
Гріхи всі смертні, що до помсти звуть,
Не витримають з вашим порівняння.
Як декілька світів скликать на суд,
Де зробить Бог гріхів підсумування –
Ваш гріх один всю суму перевищить,
Мов Сонце, що за зірочку ясніше.

То волю хай знов матимемо ми –
Себе володарями не вважайте!
Страждаємо, щоб ви у світ прийшли –
Жорстокості до нас не проявляйте!
Ви впали до ще гіршої вини –
То ми вам рівні? Ви рабинь звільняйте!
Слабка згрішила жінка, це буденно.
Ваш гріх – не вибачений, нескінченний.

На нього згоди нашої нема.
За нас твоя, Пілате, жінка мовить:
Був сон лише, та вражена вона,
Помилувати Праведника просить.
Його жалієш ти, так не дарма.
Чом хочеш, мов Саул, ти зло дозволить?
Не погуби Його, добру Він служить,
Прийняв би смерть, та спас твою цим душу.

Переклад 27.11.2024

WRITTEN ON A WALL AT WOODSTOCK.
by Princess Elizabeth (Elizabeth I)

O FORTUNE! how thy restless wavering State
Hath fraught with Cares my troubled Wit!
Witness this present Prison whither Fate
Hath borne me, and the Joys I quit.
Thou causedest the Guilty to be loosed
From Bands, wherewith are Innocents inclosed;
Causing the Guiltless to be strait reserved,
And freeing those that Death had well deserved:
But by her Envy can be nothing wrought,
So God send to my Foes all they have thought.

ELIZABETH PRISONER.
A.D. M.D.LV.

Переклад Валентини Ржевської

Напис на стіні у Вудстоку

Мінлива доле, як іще тобі
Мені печалі слати не набридло!
Поглянь-но: опинилась я в тюрмі,
І радість будь-яка для мене зникла.
З твоєї ласки має волю грішний,
А праведний – в оковах, безутішний,
Безвинний не являє почуттів,
Безкарний той, хто смерті заслужив.
Та заздрістю вона не переможе,
Шли ворогам моїм відплату, Боже!

Єлизавета, ув’язнена,

1555 р.

WRITTEN IN A FRENCH PSALTER.
by Princess Elizabeth (Elizabeth I)

No crooked leg, no bleared eye,
No part deformed out of kind,
Nor yet so ugly half can be
As is the inward, suspicious mind.

Переклад Валентини Ржевської:

Напис у французькому псалтирі

Хтось кульгавий чи безокий
Вади зовні має,

А потвора – хто таїться
Й завжди зла чекає.

З любов’ю, ваша пані Єлизавета

Переклад 05.05.2024

Оригінал зберігся в екземплярі псалтиря, виданому у Парижі близько 1520 р. Ця книга перебуває в Королівській бібліотеці в Віндзорському замку.

Elizabeth I. The doubt of future foes

The doubt of future foes exiles my present joy
And wit me warns to shun such snares as threaten mine annoy;
For falsehood now doth flow, and subjects’ faith doth ebb,
Which should not be if reason ruled or wisdom weaved the web.
But clouds of joys untried do cloak aspiring minds,
Which turn to rain of late repent by changed course of winds.
The top of hope supposed, the root of rue shall be,
And fruitless all their grafted guile, as shortly ye shall see.
The dazzled eyes with pride, which great ambition blinds,
Shall be unsealed by worthy wights whose foresight falsehood finds.
The daughter of debate that discord aye doth sow

Shall reap no gain where former rule still peace hath taught to know.
No foreign banished wight shall anchor in this port;
Our realm brooks not seditious sects, let them elsewhere resort.
My rusty sword through rest shall first his edge employ
To poll their tops that seek such change or gape for future joy.

Переклад Валентини Ржевської:

Страх, що прийдуть вороги, жене від мене радість,
Розум стежить, щоб мені від пастки врятуватись.

Всюди шириться брехня, підданці вірять мало,
Отже, мудрість павутиння ткати перестала.

Та амбітним хмара втіхи певністю здається,
Вітер зміниться – для них дощ каяття проллється.

Розпочнуть зі сподівань, кінцем же стане відчай.
Марна буде їх підступність, не дурить їм більше.

Їх гординя засліпила, і на владу важать,
Та розумні й віддані на неправдивих вкажуть.

Буде розбрату дочка нашкодити безсила,
Бо моє правління всіх до миру вже привчило.

Не пущу сюди вигнанців із земель ворожих,
Проповідник бунтівний тут говорить не зможе.

Ти зі мною, мечу ржавий. Щоб лихі боялись,
Зрадників скараєш ти, мені повернеш радість.

Переклад 05.05.2024

IN DEFIANCE OF FORTUNE
by Elizabeth I, Queen of England

Never think you Fort;ne can bear the sway
Where virtue's force can cause her to obey.

Переклад Валентини Ржевської:

Єлизавета I, королева Англії

У зневагу до долі

Не вірте, що всім править доля владна:
Чеснота їй наказувати здатна.

Переклад 05.05.2024

Відповідь на вірш Крістофера Марло “Пристрасний пастух – коханій”: https://shakespeare.znu.edu.ua/the-passionate-shepherd-to-his-love-by-christoper-marlowe-per-z-anhl-v-rzhevskoi/

Sir Walter Raleigh

A Nymph’s Reply to Shepherd

IF all the world and love were young,
And truth in every shepherd’s tongue,
These pretty pleasures might me move
To live with thee and be thy love.

Time drives the flocks from field to fold,
When rivers rage and rocks grow cold;
And Philomel becometh dumb;
The rest complains of cares to come.

The flowers do fade, and wanton fields
To wayward winter reckoning yields:
A honey tongue, a heart of gall,
Is fancy’s spring, but sorrow’s fall.

The gowns, thy shoes, thy beds of roses,
Thy cap, thy kirtle, and thy posies
Soon break, soon wither, soon forgotten,—
In folly ripe, in reason rotten.

Thy belt of straw and ivy buds,
Thy coral clasps and amber studs,
All these in me no means can move
To come to thee and be thy love.

But could youth last and love still breed,
Had joys no date nor age no need,
Then these delights my mind might move
To live with thee and be thy love.

Переклад Валентини Ржевської:

Сер Волтер Ролі

Відповідь німфи пастухові

Світ був би юний і любов,
Пастух неправди б не молов –
То я могла б цих втіх бажать,
Прийти й твоїм коханням стать.

Час прибере стада з полів,
Мороз – для скель, річкам – розлив,
І Філомелі – заніміть.
Не зможем без тривог прожить.

Квіткам – зів’янути, полям –
Зимі скоритись: прикро нам.
Солодка мова, в серці – фальш,
Весна – любов, а осінь – плач.

Твої вбрання, твої троянди,
Вінець, спідничка, всі принади –
Крихкі, і швидко їх не буде:
Їх безум хвалить, розум губить.

З плюща й соломи пояс – він
Тобі з’єднав корал й бурштин…
Не стану я за це бажать
Прийти й твоїм коханням стать.

Якби жар юний не старів,
А вік турботи не родив –
Цих втіх могла б я побажать
Прийти й твоїм коханням стать.

Переклад 02.05.2024

Перекладачка присвячує цю публікацію пам’яті О.А. Риндіної, свого друга.

A DIALOGUE BETWEEN TWO SHEPHERDS, THENOT AND PIERS, IN PRAISE OF ASTRAEA

Thenot: I sing divine Astraea’s praise,
O Muses! Help my wits to raise
And heave my verses higher.

Piers: Thou needst the truth but plainly tell,
Which much I doubt thou canst not well,
Thou art so oft a liar.

Thenot: If in my song no more I show

Than heav’n, and earth, and sea do know,
Then truly I have spoken.

Piers: Sufficeth not no more to name,
But being no less, the like, the same,
Else laws of truth be broken.

Thenot: Then say, she is so good, so fair,
With all the earth she may compare,
Not Momus’ self denying.

Piers: Compare may think where likeness holds,
Nought like to her the earth enfolds –
I looked to find you lying.

Thenot: Astraea sees with wisdom’s sight,
Astraea works by virtue’s might,
And jointly both do stay in her.

Реклама

Piers: Nay, take from them her hand, her mind;
The one is lame, the other blind.

Shall still your lying stain her?

Thenot: Soon as Astraea shows her face,
Straight every ill avoids the place,
And every good aboundeth.

Piers: Nay, long before her face doth show,
The last doth come, the first doth go.
How loud this lie resoundeth!

Thenot: Astraea is our chiefest joy,
Our chiefest guard against annoy,
Our chiefest wealth, our treasure.

Piers: Where chiefest are, three others be,
To us none else but only she.
When wilt thou speak in measure?

Thenot: Astraea may be justly said
A field in flow’ry robe arrayed,
In season freshly springing.

Piers: That spring endures but shortest time,

This never leaves Astraea’s clime.
Thou liest, instead of singing

Thenot: As heavenly light that guides the day,
Right so doth thine each lovely ray
That from Astraea flyeth.

Piers: Nay, darkness oft that light enclouds,
Astraea’s beams no darkness shrouds.
How loudly Thenot lieth!

Thenot: Astraea rightly term I may
A manly palm, a maiden bay,
Her verdure never dying.

Piers: Palm oft is crooked, bay is low,
She still upright, still high doth grow.
Good Thenot leave thy lying.

Thenot: Then Piers, of friendship, tell me why
My meaning true, my words should lie,
And strive in vain to raise her?

Piers: Words from conceit do only rise,
Above conceit her honour flies;
But silence, nought can praise her.

Переклад Валентини Ржевської

Мері Сідні Герберт, графиня Пембрук

Діалог пастухів Тено й Пірса в похвалу Астреї

Тено:

Астрею хочу я хвалить
І муз прошу: допоможіть!
Хай буде стиль прекрасним.

Пірс:

Ти правдоньку лише скажи
Й говорячи, не нагріши,
Бо брешеш дуже часто.

Тено:

Коли скажу не більше я,
Ніж небеса, земля, моря
Вже знають – щирість каже.

Пірс:

А зайвого не говори,
Лише що є, те і назви,
Бо збрешеш ти інакше.

Тено:

Вона – і добра, і ясна,
Їй пара – лиш земля сама.
І Момові – мовчати.

Пірс:

Шукать їй пари кличеш ти,
Та на землі нам не знайти.
Не можеш не брехати.

Тено:

Зір мудрості – в її очах,
Чесноти міць – в її ділах,
Вона обох єднає.

Пірс:

Без неї мудрість втратить зір,
Чеснота ж – міць свою, повір.
Брехня все не змовкає?

Тено:

Астреї досить глянуть раз,
Як зло втікатиме від нас,
Добра же більше стане.

Пірс:

Іще й не глянула вона,
Як при добрі ми і без зла.
Брехун не перестане!

Тено:

Найбільша радість в ній для нас,
Вона – найбільше із багатств,
Від лих нам охорона.

Пірс:

Де троє ці, є благо там,
Проте одна – все благо нам.
Стать чесним не завгодно?

Тено:

Астрея – це весна сама,
Мов квіти лугові – вона,
Весни оздоба перша.

Пірс:

Весна всміхнеться та мине,
Астрея серед нас живе.

Все не співаєш – брешеш.

Тено:

Як промінь сонця шле нам вись,
Так від Астреї світло скрізь,
Його прославмо влучно.

Пірс:

Та після сонця – темний час,
Астрея ж тьму жене від нас.
Як Тено бреше гучно!

Тено:

Астреї зовсім не старіть.
Так пальмам, лаврам зеленіть
Без віку, достеменно.

Пірс:

Дерева можуть не зрости,

Астрея ж прагне висоти.
Будь чесний, друже Тено!

Тено:

Мій друже Пірсе, та чому,
Слова – не ті, як не почну,
Всі марні намагання?

Пірс:

Від марнославства – слів потік,
Та вища честь її від них.
Їй похвала – мовчанням.

Переклад 02.04. 2024

SONNET VII.

FAYRE eyes, the myrrour of my mazed hart,
what wondrous vertue is contaynd in you
the which both lyfe and death forth from you dart
into the obiect of your mighty view?
For, when ye mildly looke with louely hew,
then is my soule with life and loue inspired:
but when ye lowre, or looke on me askew
then doe I die, as one with lightning fyred.
But since that lyfe is more then death desyred,
looke euer louely, as becomes you best,
that your bright beams of my weak eies admyred,
may kindle liuing fire within my brest.

Such life should be the honor of your light,
such death the sad ensample of your might.

Переклад Валентини Ржевської:

Прекрасні очі, дзеркало для серця
Мого розгубленого! Що ж за чари
Живуть в вас, джерело життя і смерті —
Тому, кого б ви владно споглядали?

Коли ви добрі, ніжність надіслали,
Натхнення від життя й кохання маю.
Коли ж не дивитесь чи гнівні стали,
Тоді, немов від блискавки, вмираю.

Проте не смерті, а життя бажаю –
Тому, прошу, дивіться завжди мило.
Слабкий мій зір хай промені приймає
Від вас, щоб в грудях полум’я міцніло.

Життя від вас – до честі вас веде,
Смерть – вашу міць печально доведе.

Переклад 07.04.2024.

SONNET VIII.

MORE then most faire, full of the liuing fire
Kindled aboue vnto the maker neere:
no eies but ioyes, in which al powers conspire,
that to the world naught else be counted deare.
Thrugh your bright beams doth not [the> blinded guest,
shoot out his darts to base affections wound;
but Angels come to lead fraile mindes to rest
in chast desires on heauenly beauty bound.

You frame my thoughts and fashion me within,
you stop my toung, and teach my hart to speake,
you calme the storme that passion did begin,
strong thrugh your cause, but by your vertue weak.
Dark is the world, where your light shined neuer;
well is he borne that may behold you euer.

Переклад Валентини Ржевської:

Ви – більш, ніж найпрекрасніші, ви – повні
Вогню життя, Творець вас запалив.
Не очі ви, а радості, що згодні,
Щоб іншого світ щастя не хотів.

Вам не для того промені яскраві,
Щоб гість сліпий зродив низькі чуття,
Але щоб слабших ангели ласкаві

Для райського спасали майбуття.

Ви творите єство моє; навчили
Ви не язик, а серце розмовлять.
Вчинила пристрасть бурю, ви ж спинили.
Ви сильні, хоч вам важко наказать.

Той світ, що ви не озорили, – темний,
Щасливий, хто вас бачить повсякденно.

Переклад 07.04.2024

SONNET IX.

Long-while I sought to what I might compare
Those powerful eyes, which lighten my dark sprite,
Yet find I nought on earth to which I dare
Resemble th’image of their goodly light.

Not to the sun: for they do shine by night;
Nor to the moon: for they are changed never;

Nor to the stars: for they have purer sight;
Nor to the fire: for they consume not ever;

Nor to the lightening: for they still persever;
Nor to the diamond: for they are more tender;
Nor unto crystal: for nought may them sever;
Nor unto glass: such baseness mought offend her;

Then to the Maker self they likest be,
Whose light doth lighten all that here we see.

Переклад Валентини Ржевської:

З чим порівнять мені кохані очі,
що світ мій темний ясно осявають?
Шукаю образ з усієї мочі —
але вони подібності не знають.

Рівняв би з Сонцем — ні: вночі бо сяють;
то з Місяцем — але вони незмінні;
з зірками — та чистіше світло мають;

з вогнем — але до опіків не схильні.

Не з блискавкою: руйнувать не здібні,
не з діамантом, бо вони більш ніжні,
і не з кристалами, бо нероздільні,
і не зі склом: величнішого гідні.

Хіба з самим Творцем зрівняю їх —
Найвищим Світлом, що сягає всіх.

Переклад 19.02.2014.

John Lyly

VULCAN’S SONG :

IN MAKING OF THE ARROWS.

MY shag-hair Cyclops, come, let’s ply
Our Lemnian hammers lustily.
By my wife’s sparrows,
I swear these arrows
Shall singing fly
Through many a wanton’s eye.

These headed are with golden blisses,
These silver ones feathered with kisses,
But this of lead
Strikes a clown dead,
When in a dance
He falls in a trance,
To see his black-brow lass not buss him,
And then whines out for death t’untruss him.
So, so : our work being done, let’s play :
Holiday ! boys, cry holiday !

Переклад Валентини Ржевської:

Джон Лілі

Пісня Вулкана за ковкою стріл

Гей, циклопи ви кошлаті,
Молотам час працювати!
Клянусь горобцями я жінки,
Що стріли летітимуть швидко
Й співатимуть дзвінко,
Влучать і в крутія, і в крутійку!

Із золотом – щоб потішатись,
Зі сріблом – щоб поцілуватись,
А ця ось свинцева стрілка
Хай блазня вражає стрімко,
Як він іде танцювати
Та стане гірко зітхати,
Що чорноброва не поцілувала, –
Тоді він життя цінуватиме мало.
Що зроблено, те полишаймо.
Хлопці, відпочиваймо!

Переклад 28.01.2025